Було це в Карпатах 1942 року у стіп пасма Чорногори. Я перебував тоді в надлісництві Явірник. Забудування надлісництва були в Шибеному. Мене запросив у гостину на полонину депутат Мицканюк, зеленський ґазда. Разом зі мною ішли, інший зеленський ґазда Николай Ш. – керон-цуґар і один побережник. Вони були гуцули, то ж і розмовляли гуцульською говіркою.

Раненько – було це вже при кінці літа – ми, на гуцульських посідланих конях, вибралися в дорогу. Проминули Буркут, та перейшли у Чивчинські гори. Перебрили ми Чорну ріку (Черемош) і тут злізли з коней та повільною ходою пішли плаєм, що вужем вився по стрімкім узбіччі гори. Коней ми провадили за собою. Вже й помучилися. Ми минали смугу лісу, і ліс почав проріджуватися. Ми доходили до полонини. Увійшли в густий жереп. Почули журкотіння води. Зійшли у бік і побачили дерев’яні корита до водопою худоби.

Вода випливала з джерела й спливала чуркалом до корит. Побіч стояв кавуш. Зачерпнули ладної води, напилися та й відпочили.

   –  Тепер озміт добрі кайлаки, щоби було чим перед жервами боронитиси, – каже Николай, – аби нам двійниць не пошьирпали.

Стежкою, утоптаною вівцями ми пройшли попри кілька смерек без кумбуків та жирєпинів і вийшли на полонину.

Почули нас вівчарські собаки, обскочили і коли одні з гарчанням та гавканням старалися відвернути нашу увагу, тоді інші критко підкрадалися до наших литок.

Надбігли вакарі, прогнали собак, а нас попровадили до стаї.

Навстріч вийшов депутат Мицканюк.

   –  Славайсу! – привітали депутата.

   –  Навіки слава! – відповів.

   –  Єк дужі?

   –  Гаразд, миром, єк ви?

Привіталися.

   –  Просимо, заходіть у стаю. Уже визиравсми вас. Утрудилистиси дорогов, пропочівайте, бо днина спечна. Просимо! – впроваджував нас Мицканюк.

Мицканюк – зеленський ґазда, пахтував у цьому році велику і гарну березівську полонину Чивчин. На полонині була велика стая з просторою клітою, були кошари, були застайки. Була також чистенька, з кругляків, полонинська хата, з ґанку якої був вид на долину Чиремошу та на Гриневські гори. На західний південь був вид на хребет Чивчинських гір. Поза хребтом простяглася Карпатська Україна.

Було це недалеко до закінчення полонинського сезону і розлучіння. Вакарі забрали наших коней, завели у холод та дали запашного сіна. Ми зайшли до стаї.

Мицканюк попросив сідати. Стіл був збитий з тертиць. Замість крісел – ковбани. Запах живиці, диму і сиру розходився кругом. У куті стояв доземний стовп. Від стовпа йшов верклюг. Від верклюга звисав берфел. На берфелі висів великий мосяжний котел. Під кітлом горів вогонь. Котел був повний молока. Молоко підігрівали до ґлєдження. У триніжнім кітлі на вогні молодий хлопець колотив кулешу в сметані, – бануш. Кругом стаї, мов місяці вповні, висіли на гредях, в чистому згрібному полотні, будзи. Білі, мов сніг, – свіжі, а прижовклі – достиглі, висохлі. У другому кінці стаї стояли уставлені рядом нові подовгасті дерев’яні бербениці, мов калачами обвинені дерев’яними обручами. Ватаг з кальманом зубчатим брайом кришили будзи, солили та утовкали туго в бербиниці. Заденчували бербениці та ховали до кліті. В читулах та дійницях стояло молоко свіжого удою. Всюди панував порядок, а кожний на своєму місці виконував працю. Це було недалеко від закінчення полониського випасу худоби і треба було приготовити бриндзю і масло для роздачі людям.

Николай пішов до свого коня, здіймив із тарниці баґаж, приніс до стаї та поклав у куток аби при нагоді депутатові пригісті передати. Николай розумівся на ділі, що кому належиться, та держався старих звичаїв.

Мицканюк не сідав за стіл – припрошував та вгощав.

   –  Беріть і харчуйте та вібачєйте, бо то на полонині. Вдома то жінка і пиріжків, голубчиків та студінчику зварила б, а на полонині навіть хліба нема, тілько бурішинник.

На столі, застеленому скатертю, лежав бурішинник, зарум’янений як гарна дівчина, пахучий свіжою бульбою, кукурудзою, та припаленим капустяним листком. Коло нього, мов колесо, лежала на дошці кулеша, покраяна на грубі золоті скиби, а далі – вуджена баранина, біле сало, білий солодкий будз, покраяний в кружала, миска бриндзі, раква масла, ґарчик гуслянки, глечик жентиці, ґерґев паруючої, вареної в лушпині бараболі. Флекев поставив на стіл баняк з лискучим банушем. Не бракувало і пугарів, плящини румунської горілки та пляшки мадярського вина. Мицкан.r виправдувався скромним прийняттям, припрошував і вгощав.

Оповідав, як літували на полонині.

   –  Дєкувать Отцеві Небесному та св. Юрієві, ми мали урідливе літо. Дощик теплюсінецький попадував та травичка єк шовк була мєгенька та свіжа. Маржинка потовстіла, овечки заокруглилиси, убралиси у вовну аж любо дивитиси. Та ще і оденьчик сіна на рік приґаздували. Політок файний, є що людєм дати, є що д’хаті повезти та ще і продати стане. Є з чого дати симбрилю, страти від звіра та талгара не малисми. Кілька разів приходив ведмідь, а раз то навіть штрик у кошьиру єлівку брати. Та єк кутюги забрехали, вакарі ухватили всєку посудину, єк закалатали, заревли, завівкали, затримбітали, то не лиш бурінник, а й щизник злєк би си. Унадивси був той тулук, та почав що ночі навідуватиси, аж раз ймили го кутюги та надерли з него клочьи та крови пустили. Покалічив він був і кутюгу, але вже більше не показувавси. Підходили і вовки, а раз навіть вовк ухватив був єрку, але кутюги і вакарі, як зачьили гнати то відбіг її. Покалычив її сараку – зломив їй ніжку. Ми хотіли дорізати, але Михайлик не дав. Зложив її ніжку у луб’е, та так нев опікувавси, що подужіла, та й моцна вівца си зробила. Подарувавсми йму ту вівцу, бо то сирота. Його дєдю позатогід у бутині убило.

Та єксми прийшли тут на весну, то настав такий тугий чєс, що думавсми, що всі дробєта вігинут. По мішенні на Зеленім пішлисмо полонинським тєгом через Євірник та Буркут. Коровки руют, овечки блеют за єгнєтами, а шкапєта фіру з набором тєгнут. Кутюги коло воза плентаютси. Прийшлисмо під Чивчин, затерхалисми статок на тарници, перебрилисми ріку та плаєм подалисмиси в полонину. Полонина лиш місцєма зазеленіла, та ми міркуємо, що то вже по св. Юрію, земличка вже парувала, то і травичка скоро рости пічне. Обхаїли ми стаю, повісили оцес триптих, би було си де помолити. Побулисми дві днини, сонечко пригріло, а полонинка, май, дуже позеленіла.

Третої днини під вечір зірваласи дуєвица, надула хмар, почьив падати дощ та перемінивси у сніг. Як ми загнали маржинку у кошьиру, а бутей у загороду при стаї, то ішов уже такий пластовец, що світа не було видко. Ще дужче постуденіло, та зчиниласи поледицє, на чьисок перестало падати, та не на довго, бо знову почьиласи віхола, єк на Відорші. До півночи то впало снігу по кістки. Овечки, сараки, тільки що стрижені, померзли, збилиси в куток у загороді, сніг їх прикрив. У ліс їх перегнати не можемо, бо ніч темна та погубили би си. Запалилисми смолєків, би пантрувати худібку, бо за готарем лая вовків почьила свою музику. Скавучуть напуджені кутюги. Єкос перебулисми ніч, а снігу впало вже у коліно. Давідь загнали ми худібку у ліс та розпалилисми ватри довкруги, би троха огріти. Сніг іде та йде, а вітер надував такі гори снігу, як обороги. Так постуденіло, що вода у коритах замерзла. Декотрі овечки носимо у стаю і відігріваємо, бо гинут. Сіна не було ні стебелини, а минулорічну зісохлу траву прикрив сніг.

Прийшло вже полуднє, а сніг фурт іде. Старий бовгар Юра, що вже 25 років літував на полонинах, засмутивси та кажет: "Ми всьо вже вчінили, щосми могли. Ніц більше вдієти не бізуємо, єк таке веремє потєгне до ранку, то всі овечки з морозу випукают, єк нам Матінка Божа та світий Юрій не поможут". Вакарі в один голос крикнули: "Молімся до Матінки Божої", а Лесько Євдошин, що все маєт свою гадку, кажет: "Розпалім ватру, та таку велику, би нас лекше угледів світий Юрій. Напевно світий Юрій там у небі набуваєтси зі світими. З неба так далеко, та така неґура землю прикрила, що й увидіти глєба. Єк запалимо велику ватру, то всі світі заздре та зуміютси, а світий Юрій урадуєси, щосми го так перед всіми світими погонорили".