Лови на ґотура вже в давнину зачислювались до королівських ловів. Згідно з мисливським звичаєм стріляли до нього кулею, як до великого звіра. Лови на ґотура були трудні, бо птиця була надзвичайно чуйна, і найменша необережність, або хрупіт зломаного сушу полохали її. Стріляти ґотура можна було на западі, або на току. Побачити його було nрудно, бо нормально перебував він у вищих полосах гір, вище засягу лісу, ховаючися в непроходимих жерепах. Вчасною весною відбувалося парування і годі ґотури злізали під вечір на полянки серед лісу, або на сумежні полонини. З великим шумом осідали на високі дерева. Звідти назва "запад". На западі вечером мисливець обсервував, на яких деревах ночують ґотури, щоби досвіта, як пічне токувати на дереві, або злетить і токує на землі, стріляти.

Курки (ґотки) ночують на землі, в кущах і виходять на поляни до когутів в часі токування. Звичайно більші токовиська ловецькі побережники охороняли відстрілом лисів.

Мисливець-джентельмен ніколи не стріляв ґотура на западі, тільки на токах (тирвах). Підхід був тяжкий і можливий тільки в тому часі, як когут токував – тобто виводив свої трелі. Тоді когут був глухий (від того назва "глухар") і можна було зробити скорі три кроки та задержатися. Треба було чекати, аж когут знову зачне свій весільний спів (гутити) і знову підходити малими скоками на віддаль стрілу. Стріл був тяжкий, бо кулею, а ціль слабо видно на досвітку.

Ранок, коли мав прибути мій гість на лови, не заповідав гарної погоди. На небі повисли сірі хмари, а з вікон надлісництва, через мряку, не було видно гір. Це мене не заскочило. Бо ж попереднього дня, при красній погоді, не надаремно, кругом надлісництва, коси обсіли всі модереви, та свистали, аж у вухах лящало. Це заповідало сніг, про що я вже давно переконався.

Гість приїхав автом вполудне. Ми привіталися, вже були знайомі з ловів на олені. Стрілець був з нього добрий, строго придержувася стрілецьких звичаїв і був слухняний до ловецьких припоручень господаря ловів.

З’їли обід і готувалися в дорогу. Треба було поспішати, бо ми хотіли потрапити на запади і прослідити, де на ніч осіли ґотури. Зі звіту ловецьких побережників, що проводили вислухи ґотурів, я знав певних чотири місця, де почалися токи. Найближче місце були Стайки, під Чорногорою, де токували чотири когути. В інших місцях токувало їх більше, – в Попадинці токувало около тринадцять когутів.

Я вибрав Стайки, бо ніколи не показував ані гостям, ані своїм зверхникам місць, які були царством звірини, і не позваляв там нікому полювати. Ті віддалені місця Карпат я уважав заповідником. Я взяв зі собою двох ловецьких побережників. В останній хвилині до товариства долучився ще адьюнкт інж. О.

Властиво, на таке полювання йдеться вдвійку. Ловецький побережник підпроваджує до місця токів, а підхід робить сам стрілець. Та спокуса блукати по Карпатах була така велика, що годі було їй опертися.

Ми забрали наплечники, коци, харчі. Гість узяв свій мисливський вінчестер, а ми військові карабінки. Заїхав візок запряжений в пару добрих коней. За пів години приїхали ми до явірницької лісничівки. Звідти треба було йти пішком, під гору, плаєм до пасма Чорногори. Перед нами було чотири години ходу.

Та заки перейшли половину дороги, потемніло, а на горах, куди ми вспіли зайти, дощ перемінився в сніг. Зашумів густий ліс, заскрипіли дерева, закрутило снігом. Щораз тяжче нам іти, бо сніг уже по кістки. "Хіба ж у таку погоду може токувати когут?" – завдаю собі питання. З дороги однак не завертаємось. Спробуємо. На запад очевидно вже нема пощо йти. Заки ми дійшли до колиби, уже смеркло. Колиба-луб’єнка (зроблена зі смерекової кори), з дірою в даху замість димаря. Двері на стопу не приставали до землі. Ми нарубали і постелили до спання смерекове галуззя кругом, запалили ватру посередині. Задимило цілу колибу. Треба було прилягти, щоб дим не вигризав очей. Дивлюся на гостя. Сидить похнюплений. "Добре, – думаю. – Будеш знати ціну стрілу до ґотура". Та по часі нагоріло грані, колиба огрілася так тепло, що треба було роздягнутися до сорочки. З наплечника витягаємо ковбасу, краємо на куски, настромлюємо на патики і печемо на грані. Їмо печену ковбасу, попиваємо гарячим чаєм і чаркою горілки. Настрої поправилися, а гість навіть уже сміється. Оповідаємо собі мисливські пригоди, мисливські дотепи, про відьми, лісні, про духи та всякі нечисті сили.

А надворі вітер уже не шумів, а ревів, свистав димарем і сипав снігом попід двері. Здавалося, що чорти весілля справляють, а ми їм влізли в середину, і вони хочуть нас звідси вигнати.

Ми полягали спати та по черзі пильнували ватру.

Встали ми рано в третій годині. Подивилися надвір, та не вірили своїм очам. Тихо, небо ясне, ні хмарки, зорі приблідли. Помилися снігом, щоби сон зігнати з повік. Треба було спішитися, щоби перед світанком стати на становищах.

На сході небо легко прояснилося. Ми дійшли тихцем до місця посеред лісу, де росли дуже рідко старі ялиці і смереки.

Тут, звичайно, на провесні при гарній погоді любили токувати ґотури. Тепер на землі лежав по кістки сніг. Галуззя дерев угиналося під тягарем мокрого снігу. Нас трьох залишилося тут. Ми немов прилипли кожний до стовбура фубого дерева. Провідник з гостем пройшли побіч нас і, як духи, зникли в темряві.

Глуха тишина. Стоїмо непорушно, час довжиться. Небо, сніг і дерева міняють краски. Починає сіріти. Можемо так простояти до сходу сонця і не побачити токів. Хто ж то бачив, аби ґотури токували на снігу?

Дивлюся по коронах дерев, але нічого не видно.

Починало вже світати, як з одного дерева посипався сніг. Я підніс очі і побачив щось чорне в короні ялиці. Проминуло якої пів години, як з ялиці впали тяжкі плати мокрого снігу, а чорний предмет порушився. Вже добре розвиднілося. Проміння сонця гладило верхи небосяжних дерев. Когут обтрясав зі себе сніг. Спочатку тихенько, а потім щораз голосніше почав токувати.

Через злу погоду заспав, прикритий снігом як покривалом.

Втім щось зашуміло і гопнуло на землю. Когут злетів з дерева і на яких десять кроків від мене осів. Токував. То віддалявся, то приближався. Напушував своє

лискуче пір’я, співав свою любовну пісню. Виглядав у своїй красі як королівська птиця.

Я стояв задавлений в нього і, якщо б мав сьогодні стріляти, то почуття любителя природи напевно побідило б мисливську жилку.

Непомітно з корчів повиходили курки.

Десь з віддалі повітря прошив стріл, повторений луною.

З лопотом збився в повітр’я і відлетів глухар. Курки зникли в корчах, так непомітно, як з’явилися.

Мов привид, зник образ з життя карпатського лісу. Знову було тихо, а проміння сонця проникало аж до землі поміж коронами дерев. По хвилині появився гість з радісним усміхом на лиці і з трофеєм – ґотуром у руці.

Ми верталися домів. Кругом мертва тишина, як у святині. Час до часу чути, як мокрий тяжкий сніг спадає з галуззя дерев. Ми вийшли на край полонини і лісу. Проміння сонця освітило вершки Карпат, зійшло вже в долини рік, лишень глибокі яруги темніли ще сумерком. Позаду нас був зимовий краєвид. Чудова панорама пасма Чорногори з Піп Іваном. Від чистого снігу і льоду, мов від дзеркала, відбивалися лучі сонця і сліпили очі. Перед нами, мов з лету птаха, видно було ріку. Сріблом блищав Черемош, вужем крутився поміж горами і скалами. Узбіччя гір та долини зеленіли свіжою зеленню. Пахло вологістю, живицею та сирою землею. Зима стрічалася з весною.

Коли я був малим та жив на Гуцульщині, то всі говорили: "медвідь". Пам’ятаю, раз прийшов до нас яворівський Шкрібляк, що його Когутом називали та казав: – Сего літа убив ми на полонині ялівку медвідь. – Так говорили всі гуцули. Так писав у своїй "Гуцульщині" проф. Володимир Шухевич.

Поїхав я до Коломиї до школи, та у шкільній задачі вжив слово "медвідь". Професор перечеркнув це слово червоним чорнилом та написав "ведмідь", ще і доганив: – Як ти не знаєш, як таке просте слово писати?