Дорогою, куди проходив фронт

Як трохи успокоїлося, тета Міля, мама і я поїхали до Кут. Їхали кіньми. Минули Косів з порозбиваними крамницями і попаленими домами. В’їхали до Черганівського лісу. 3-помежи дерев проглядали високі спільні могили з березовими хрестами. Ми задержалися при одній, що була на роздоріжжі цільної доріжки до Кобак. Пішли помолитися. До хреста була прибита лощина з виписаними прізвищами поляглих. Було їх дуже багато.

Згодом, як москалі відійшли, тета поїхала до Боян на гріб вуйка. Поляглих хоронили у спільних могилах, старшин по 10 людей, стрільців по 50. Священик відправив Службу Божу, а тета зложила китицю квітів. Привезла знимку гробу і образ страхіття війни, де перекотився фронт.

Почавши від Косова до Чернівців вздовж доріг попалені села, зрита земля та багато могил-курганів. На дощинах виписані імена поляглих. Імена німецькі, а між ними імена Фербеїв, Ткачуків, Ковальчуків, Ґондураків та інших галицьких ляндштурмів та українців з ляндвери, що своїми грудьми загороджували дорогу московському сатрапові.

Де могили?

Пізніше в своєму житті я нераз переїздив через Черганівський ліс. Могили поросли травою, ставали щораз мешпими, а хрести похилилися.

Вуйкові чака висіли в шкіряному футералі на стриху. Будучи хлопцем, я оглядав їх, легко гладив рукою, обвивав у бібулку та клав на місце. Як я здав матуру і приїхав додому, пішов на стрих, вийняв чака і докладно пооглядав полеве чако, в якому вуйко виїздив на війну. З правої сторони з-переду була дірка, через яку я перетягнув олівець. Чако па підшивці мало плями. Це було місце, куди увійшла убивча куля.

Останньо проїздив я Черганівським лісом вчасним літом 1943 року. Небо зарожевіло на сході, а жайворонок співав високо понад мрякою. Тяжкі каплі роси падали з листя дубів. Я задержався на роздоріжжі пільної доріжки так, як перед 29 літами і так само, як дитиною, молився за вуйка, поляглих ляндштурмів, і також за тету Мілю, що того року померла.

Могили в тому місці вже не було. Чи то перенесли кості вояків на цвинтарища, чи час зарівняв могилу? Не знаю. На тому місці росла буйна зелена кукурудза.

По могилах сліду не остало. 

Була осінь 1915 року. Лінія австрійсько-російського фронту пересунулася так глибоко в Карпати, що в гуцульському селі Яворові вже не чути було грюкоту гармат, хіба в дуже погідну ніч.

У селі було спокійно і тихо, як звичайно в наших гірських селах буває восени. Та ненадійно люди занепокоїлися. До села приїхав великий загін козаків. Щоправда, через село переїздили вже й перед тим козаки, черкеські і донські, але не залишалися на постій.

Та ці зупинилися серед села й почали роз’їздити по домах та граждах.

Ми всі, домашні яворівського приходства, як звичайно у хвилях небезпеки, замкнулися в одній кімнаті коло кухні, а бабуня приготовилася вийти назустріч. Не треба було довго чекати. Два козаки рвучкими кіньми під’їхали під ґанок. Через двері до кухні ми почули важкі кроки козаків, а по хвилі низький голос козака та відповіді бабуні.

За хвилину ми побачили з-поза відхиленої заслони, як бабуня йшла попереду, а за нею два козаки. Бабуня опроваджувала їх по всіх господарських будинках приходства.

То знову ми чули, як відчиняються двері кімнат, а при кінці звучний молодий голос у кухні: – Пані-матко, не безпокійтеся, ми кубанські козаки. Наші козаки не чинять нікому нічого злого, ані нічого чужого не беруть.

Козаки від'їхали, а бабуня прийшла оповісти як було:

– Козаки зайняли кімнату на квартиру, а стайні для коней. Наші коні й корови залишили на місцях. Були чемні. Шафи й куфри казали позамикати на ключ. Молодий, приємно усміхнений, ще майже хлопець, чорнявий красунь, і старший в середньому віці мужчина, що міг бути його батьком. Одяг їх різнився від одягу тих козаків, що тут давніше бували. Найбільше замітньою була їх мова. Без труду я могла їх розуміти, як і вони мене.

Згодом приїхали козаки. Завели коней до стайні, чи поприв’язували до стовпів. Розпалили вогні в саду і в казанах варили їду. Спали в кімнатах, інші в стодолі.

Рано виїхали козаки на громадську площу напроти приходства. До них вийшов старшина, що мешкав у школі на протилежнй стороні приходства, старший козак і той молодий, що мешкали в нас. Козаки малими групами роз’їздили в різних напрямах села.

Старший козак ще з кількома іншими вернулися на приходство, прив’язали посідланих коней у саду. Люди успокоїлися, побачили, що козаки не роблять пакостей, ані не грабують. Життя повернулося до щоденного русла.

Старший козак увійшов до кухні. Бабуня угостила його чаєм і хрустами. Видно, він мав час і був говіркий.

– Пані-матко, – говорив він до бабуні, – ви сказали нам, що ви нас добре розумієте. Це не дивно, бо ми не є великоросами. Ми – кубанські козаки, нашими предками були запорожці. Після зруйнування Січі, запорожці розбрелися, й частина осіла на островах у гирлі Дунаю і там заложила Задунайську Січ. Потім вернулися і служили в Чорноморських полках, а потім поселилися на Кубані.

Ми кубанські козаки, не такі, як солдати на "казьонній" службі, ми є вільним військом. Живемо по куренях, а також на хуторах, слободах. Ми не платимо дані, займаємося рільництвом, скотарством, а над усе любуємося в конях і годуємо коней. Наш край дуже урожайний, і ми живемо добре. В наших школах вчать по-російськи, але наша мова, така як чуєте. За наші привілеї ми мусимо йти на війну. Вищі старшини, яких нам приділюють – це великороси.

На війну мусить козак ставитись з повним своїм власним вирядом. Має мати доброго коня з сідлом, свій одяг, свою зброю. Тому, коли козак згине в поході, друзі зобов’язані коня і зброю віддати його родині. Зброю по батькові дістає найстарший син.

Тяжкі часи бувають в походах, та не все козак гине тільки від кулі.

Як готували війну з Японією, то казали нам етапом іти в Манджурію. Не зайшли ми далеко й вернулися, бо Росія програла війну. Але народи почали домагатися свободи, між ними і кавказькі племена. Моєму загонові наказали йти на Кавказ, аж під перську границю і там стояти залогою. Не по волі ми йшли нести іншим неволю. Поїхали ми туди, отаборилися і побудували бараки.

Зі мною на Кавказі був мій побратим Максим. Ми з ним однолітки. Хутори наших батьків сусідували, ми разом до школи ходили та разом козацького діла вчились. Як виросли, разом в походи ходили, і так склалося, що в тому самому часі оженилися.

Максим узяв собі дівчину козацького роду, Оксану. Проворна була, всім на хуторі ряд давала, та все весела та жартівлива була. Сміх з лиця в неї не сходив. Заприязнилася з моєю жінкою, як я з Максимом. Цей молодий Остап – їх син. Командував нашим загоном на Кавказі наказний старшина великорос. Він не був добрий для козаків, нелюдяно й жорстоко ставився до кавказців. Грабив, людей приводив на станицю, велів бити й катувати на допитах, саджав у холодну та відправляв у Москву. Звідти вже ніхто не вертався.

Кавказці – нарід гордий і мстивий. Зробили засідку й убили його. Застрілили. Прибічні козаки відчинили вогонь і застрілили двох напасників. Прийшов наказ від начальства: Заграбити всю худобу, спалити хати і погромити всіх мешканців села, звідки походили напасники. Вирізати всіх до ноги. Не жаліти ні жінок, ні дітей, щоби й інші племена знали, що їх чекає вразі опору.

Зажурились козаки і скликали раду. На раді спитали одні: – чи ми козацьке військо, чи вбивники, грабіжники й підпалювачі? – Як ми вернемось додому, до наших родин, – питали другі, – коли наші руки будуть сплямлені кров’ю безборонних жінок та дітей? Ми будемо стріляти до тих, що стріляють до нас а не до невинних. – Ми військо, а не "Служба охрани", – казали інші.

Козаки не грабували, ні хиж не палили, ні погрому не робили.

Розгнівалося начальство: – Як ви посміли не виконати наказу, – лаяли. – Ви бунтарі. Покарали. Засудили на загибель. Здержали нам постачання. Кавказ – край убогий. До підсоння ми не звикли, високі гори, вологість. Коні наші не мали паші, а ми харчів. З голоду почали гинути наші коні, а ми живилися їх м’ясом. Черевний тиф, пропасниця та цинга косили козаків. Кладовище з кожним днем – більшало.