Може не всі, передусім нелісники, розуміють, як слід, значення слова ’’чигун", тому хочу на вступі його пояснити. Чигун – це людина, що полює потайки на звірину, без дозволу. У нас називали таку людину ’’равбшіцером". Як тяжко є боротися з чигунством, знає кожний лісник, що працював в терені. Тим та боротьба є тяжчою, що чигунством займаються люди всіх прошарків населення, а у деяких – чигунство стає налогом.

Оповідав мені один баварський лісмайстер таку подію: В його ревірі викорінено майже вповні чигунство, завдяки одній людині, а нею був суддя Шмидт, по-німецьки der Richter Schmidt. Він сам був добрим мисливим, дуже не любив чигунів та карав їх дуже строго. По році чигунство майже припинилося, бо всі знані чигуни сиділи у в’язниці під ключем. Та все таки хтось полював потайки і по слідах було пізнати, що це все та сама людина. Цей чигун придержувався мисливських приписів щодо вживання роду зброї і перестерігав охоронного часу. Зате стріляв найкращу звірину, а по забранні мисливського трофею, залишав на місці вбиту звірину та повідомляв лісовий уряд, щоб собі її забрав.

В кінці лісова служба зловила того чигуна, як він застрілив глухаря в часі токування. Він був у масці та каптурі. Один з лісничих сказав: – Маємо тебе пташку, ріхтер Шмидт буде тішитися, як приведемо йому останнього чигуна! – Так... останнього, – відповів замаскований. Чигун зняв маску – це був сам... ріхтер ШМИДТ!

Разом зі мною, молодим тоді лісо-технічним практикантом, працював в Яблоневі контрактовий урядовець Львівської Дирекції Державних Лісів, Жак. Він був тут разом з дружиною, тому мешкав приватно. Зайшов я до нього. Мав він гарну зброю, що мене цікавило. Між іншим мав він мисливського кріса, який мені подобався.

   –  Я вам продам цей карабінок, – каже Жак, – недорого, лише 20 золотих.

Я купив, однак, не мав набоїв. Це був перероблений на мисливську зброю військовий мавзер. Його переробив добрий фахівець, не було пізнати, що це військова зброя.

Наступного дня, зараз по скінченні праці, я пішов до ґазди на Лазах, до Юри Михасевого. Показав йому кріса. Подобався кріс Юрі, зложився як до стрілу.

   –  Приціл має добрий, – каже, – та вже стріляти не бізую, мушки не виджу, а ціль як у мряці. Та ви, паничу, можете його випробувати, чи добре стріляє. Я вам ціль, до якої можете стріляти, покажу, а набоїв до мавзера маю подостатком. – Глянув на сонце, прижмурив очі і показуючи пальцем сказав, – за цею царинкою є

лісок, а за тим ліском друга царинка. Йдіть до того ліску і там укрийтеся та чекайте, як будуть виходити серни з камерального лісу пастися. Я вам дам скла, аби ви вибрали цапка, що має добрі ріжки. – Приніс далековид і, видно, відгадуючи мої думки, вже гнівним голосом говорив дальше: – Лази є моєю дідівщиною, а маржина – чи то домашна чи лісова, що пасеться на моїм ґрунті, є моєю. – А згодом додав: – Ще досить вчасно. Будете мусіти там зачекати.

Я пішов некошеною травою, усіяною квітами. Пільні коники підстрибували, утікаючи з-під ніг. Подув вітру ніс від лісу запах весни. Буки на узбіччях гір пишалися яркою зеленню, мережаною темними ялицями. Чути було воркування лісових голубів. Я прийшов на місце, що вказав мені Юра, і положився на краю ліску у високій траві. Сонце, як добрий ґазда, що обійшов кругом і заглянув у кожний куток свого ґаздівства та збирався вже йти на відпочинок – хилилося до заходу.

З протилежної сторони вже надходив місяць, щоб як вірний ватаг, коли ґазди нема вдома, сокотити ґаздівство. Засвітив від останнього соняшного промінчика свою округлу ліхтарню, виглянув несміло з-поза ґруні і чекав терпеливо, щоб ліхтарня добре розгорілася, бо світила ще дуже блідо.

Тягнуло вже вечірнім холодом, а роса стелилася по траві. Втім з ліса вийшла серна, постояла хвилину і почала пастися. Вийшла друга і, пасучися, підходила в мою сторону. В корчах побачив я козла. Порозглядався він довкруги та почав скубати траву. Мені здавалося, що дивиться в мою сторону, хоч я лежав непорушно, проти вітру. Я глянув на нього через даликовид. Мою увагу прикували його роги, таких я ще не бачив. Розгалужені, а при голові осаджені як у вінку. Темні, а кінчики майже білі.

Я мав вдома добру рушницю, дубельтівку, дарунок від вуйка. Ходив часом на полювання з нагінкою, на зайців, як мене на таке полювання запросив місцевий власник терену. Рушниця висіла в їдальні, на ріжках цапка. То були маленькі ріжки шпіцака, ще в додатку спалені кіпці. Я тоді подумав, як би то гарно було – повісити зброю на гарних ріжках, а то ще й похвалитися, що то власна мисливська здобич.

Повернув я до ґражди й кажу Юрі: – Я прийду завтра. Хочу вполювати того цапка, має гарні роги. – Приходіть, але вчасно, аби ви вже були на місці заки серни вийдуть пастися.

Наступнопго дня я мав відвідини в терені мого шефа. Повернувся додому пізніше, як звичайно і зараз пішов на Лази зі своїм довіреним фіґурантом Степаном. Юра Михасевий чекав, курив запікану файку. Мовчав, тільки щось потихо через зуби, радше до себе як до мене, шептав. З того я більше додумався, чим почув, що в житті він ще не бачив пана, який би не спізнився. Дав набої, зі словами: – Ідіть, уже пізно. Будете мусіти підходити, бо серни вже вийшли на царинку. – Вслід за мною ще сказав, – підходіть проти вітру, щоб вас не зачули...

Як я йшов у сторону ліску, внутрішній голос говорив до мене: – Повернися, не будь чигуном, як тобі не встидно, ти ж лісник. – Мовчу, вдаю, що не чую, що звичайно роблю тоді, коли не хочу послухати "голосу". А він продовжує: Як зловлять, то пропадуть твої студії, а навіть можеш піти до в’язниці. – Підходжу так близько, що через прогалину виджу серни, що пасуться. Дві кози і один цапок. Мов хижак підкрадаюся на віддаль стрілу, замінений в зір і слух. Жодний голос не має вже в мене послуху. Стаю поза деревом і підношу кріса до стрілу. Зачіпив гілячку. Вітер, що легко віє в плечі, доніс голос зломаного сушу – цапкові. Цапок підірвав голову і скоком понісся поза лісок, а за ним обі серни. Побіг я навпростець, коли серни бігли луком. Став у прогалині тримаючи кріса при рамені. З’являється перша штука. Беру на мушку і стріляю. Ще один скок і звірина падає. Пробігає ще одна серна, а потім... очам своїм не вірю... цапок з тими гарними ріжками. – Ти застрілив козу, – підповідає мені мій внутрішний голос. – Цапок лишився позаду, а перша бігла серна. – Підходжу ближче. Лежить мертва серна і дивиться на мене своїми, наче скляними, гарними очима.

Бере мене досада, а мій внутрішній голос каже: – Шкода, що сарна не має рогів. – Ти кпиш собі з мене, – відповідаю, а внутрішній голос на це: – Ти хотів би може, щоб тебе ще й за це похвалити? – Огортає мене така лють, що якби міг, то стиснув би і задушив би цей "голос". Я вернув до ґражди цілком розсварений з моїм внутрішнім голосом. Ми дорікали один одному.

Я оповів пригоду Юрі. – Не бануйте за серною, серен є досить, а цапа може другим разом застрілите, – потішав мене Юра, – таки може притрапитися і мисловому, а не... Не знаю, що він мав на думці, бо не докінчив речення.

Степан забрав серну додому. Наступного вечора прийшов до мене яблонівський лісничий, а голос мені шепче: – а може він знає про вчорашнє? – Стає мені моторошно якось. Та він тільки так по дорозі зайшов до мене. Подобався йому мій кріс. Несміливо питається, чи я не продав би його. Мій внутрішній голос радить мені продати, щоб не мати спокуси вдруге піти стріляти цапка, а то могло б гірше закінчитися, ніж вчорашнього дня. Дайте 20 золотих, а кріс буде ваш, – кажу йому. З недовір’ям поглянув лісничий на мене, така добра зброя, а так дешево. – Скільки заплатив – за стільки продаю, – кажу, відгадуючи його думку.

Забрав лісничий кріса і пішов. Двоє з них були вдоволені того вечора: лісничий, що купив кріса і мій внутрішній голос, що я вже не буду більше чигуном.

А Юрі Михасевому я таки не признався, що кріса продав.