Пішли хлопчіща у ліс та нанесли сушнику, суччє, та віворотів, та уклали такий великий ватран, єк непричком оденок сіна. Розгнічували вогонь від обіду до вечора, тай не побізували. Що огонь імеси, то подує вітер, закрутит єк у дідчий данец, роздує дим по полонині, розмече головні, а сніг загасит. Снігу то вже у пояс нападало. Тусок уже налєг на нас такий, що не дай Господи! Над самим вечором духнуло так, щосмиси злєкли, та вибігли, бо гадали, що стаю завалит. Щось прудко перебігло впоперек полонини, але не виділисмо добре, що то було, бо снігом закурило. Але Лесько казав і бігмавси, що видів довідно, єк світий Юрій гнав на білому кони зі списом за яковс маров, що мала на голові єкіс такі роги, єк у цапа. Світий Юрій був снісько такий, єк намальований у церкві, тілько живий та сріблом лискучий. Леґіні пішли знов пробувати вогонь розгнітити. Підложили грани та почьило поволи горіти, а вогонь єк по драбині дерси д’горі, вийшов уверх та свічков спалахнув до неба. Вітер мов сказивси, почьив дути, а вовки вити, але вже не вдалоси щизникови світого вогню загасити. Темна ніч залєгла, та ватра освітила полонину. Стало єсно, єк у днину. Ми всі си урадували, а леґіні затрембітали, щоби світий Юрій почув, що єго помочі худібка та полонинці потребуют. Був такий вогонь, щосми зроду такого не виділи. Десь коло півночи стало так тихо, єк у церкві, ліс перестав шуміти, лиш було чути, єк вогонь тріскотит. Вітер устав дути, а сніг перестав іти. На зорєх знов звієвси, та то вже не був тот вітер, що сночи. Цес вітер вієв із-за готару, від Руської Полєни. Цес вітер був добрий, теплюсіненький. Почьиласи відволода, а єк сонце загріло, то сніг зачьив на очьах щизати, а до двох днів зник, єкби го не було. Поплили води кождою задолиною, потоками та Черемошем.

На полонині моруг зазеленівси, заспівали потега, затокував ґотур, затєвкали ґотки, зацвили всєкі бриндуші, бендєки зачєли гучіти. Полонинка так закосичиласи, єк кнєгиня до шлюбу. Худібка та овечки зачьили доїтиси, щосми не завтєкали молока попрєтати.

Оце я си забалакав, а ви перестали харчувати. Просимо, обідайте, бо банушец застигає. Єк зійду у село, то скручу витиці зі щирого воску та засвічу перед образом Матінки Божої. В середу піду до Косова на єрмарок та куплю найбільшу свічку у Народній Торговли, та засвічу у церкві перед образом світого Юрія, бо він вартий цего. Він нечисту силу з полонини прогнав і нам помагав. Маржинка на прищицю не боліла, ні овечки не помотиличилиси.

Час проходив скоро. Сонце хилилося до заходу. Ми встали від стола, перехрестилися, подякували і розпрощалися з полонинськими людьми.

   –  Дєкувать вам файно, – промовив Николай, – шосте нас так по ґаздівськи погостили. Дай вам, Боже, бисте щасливо худібку в село зігнали, та бисте у гаразді зимували. Оставайте здорові!

   –  Дєкувать вам, шосте навідали та побували та гостіть здорові, – побажав Мицканюк.

Зійшли ми з полонини над ріку. Перебрили Черемош кіньми та задержалися на поляні. По протилежній стороні ріки смерековий ліс на стрімкім узбіччі доходив аж до ріки. Чиста прозора вода прибирала зелень лісу. Рвучко плив Чорний Черемош. На закрутах вода вдаряла об скелі, підносилася вгору, бризкала тисячами водяних перлин, пінилася як з гніву, що щонебудь сміє стояти їй на дорозі, кружляла у скальних загибах, знову випливала в головне русло, бурунами перевалювалася через скальні пороги та спішно котилася вузькою долиною. Сонце зайшло поза гірський хребет, червоною загравою красило полонини. Проваллями поточин спливали сутінь та мряка. Часом птаха шукаючи нічлігу, затріпотала крильми, запищала сойка, а пугачі передавали собі кличку.

Черемош шумів, плюскотів, шепотів. Похилені смереки над водою, здавалося, слухають того шепоту так, як часом молодь слухає дідусевого оповідання. Може він і оповідав їм про давні поселення, про те, як король Данило та його бояри своїх коней напували, про опришків та Довбуша, про страшну війну, про гуцульське повстання, про знущання поляків, про закарпатських борців, що гинули з польських і мадярських рук, та ще багато іншого. Шкода, що ми тієї мови не розуміли.

   –  Чєс іти д’хаті, – перервав мовчанку Николай, – а то заки зійдемо у Буркут, то і ніч си зробит. Цес от Черемош, то так єк мольфар, христінина заворожити вміє. Єк сєдеш пропочити, нап’єшси цеї води, єк зашумит, то і чєсу не стємиш.

Підтягнули попруги у сідел, всіли на коней та рушили в дорогу, а Николай розбалакався.

   –  Світ Божий уздрівсми на Зеленім, тут виріс, та вже й, нівроку, досить життя провівсми. Був у Станіславі і у Львові. Побувавсми кілька літ на Чехах, ще як бувсми хлопчіщем. Покійні дєдьо, єк утікали перед тов польсков пацифікаційов, по повстанню на Зеленім, то мене з собов забрали. Бідилисмо у Празі, але потому дєдьо знайшли роботу і нам було добре. У німця кольоніста в Судетах дєдьо у лісі шухи складали, а я помагавсми маржину сокотити. Люди там, на Чехах, жиют добре. Багато є хліба, а білих колачів то є тілько, що хоч їж щоднє. Кольоністи були добрі люди. Дєдьо уміли по-німецки, бо служили у войську у Відни. Мене післали у ческу школу, я навчивси говорити по-чески та по-німецки. Та прийшов чєс, що мож було вертати д’хаті, то дєдьо почалиси рихтувати в дорогу. Я вже підріс, а кольоніст кажет до дєдя: "Лишіт мені Ніка, я єго озму за свого, бо то угідний та путерний хлопец. Передам увес маєток на него". Було у них того майна, статків, та слуг, єк у дворі, та дітей своїх не було. Єк те почувсми, та погадавсми, що вже більше не увиджу свої мами, не увиджу оцеї ріки, та цих гір, не почую шуму цего лісу, та що більше вже не піду в полонинку, та не почую свої мови, та не увиджу своїх людей, то ми зчинилоси так банно, що розрувси так, що не дай Господи. Не схотівсмиси лишити, хоч і банно було за кольоністами, бо були добрі, а німкеня була єк ненька. Вони обдаровували нас та просили, щоб до них навідалиси, бо мене полюбили, єк свого сина. Та й ніколи не банувавсми того, щомси вернув д’хаті. Нігде у цілому світі нема такої краси, єк у наших горах, та й нема на цілім Божім світі кращого краю, єк рідний.

Застукали кіньські копита на помості Чорного мосту. Ми в’їздили до Буркута. Коні ішли жваво, бо спішили до своєї стайні.

Була темна ніч. Час до часу блискали іскри, викресані кіньськими підковами на крем’яній дорозі, а Черемош шумів, плюскотів, шепотів.

Дорогі краєни, чесні ґаздбве і чесні ґаздині! Вібачте, єк щос не вгодивсми, та я написав то, щосми закємив та єксми бізував.

адьютант - помічник, заступник

атака - наступ

банно - тужно

банувати - тужити

бануш - кулеша на сметані

бербениця - дерев’яна бочівка на сир

бервено - колода дерева

берда - пропасть

берфел - гак на котел

бефердерунок - військове підвищення

бізувати - могти

биндєка - комаха

бовгар - вівчар

брай - макогон

бриндза - перерібка овечого сира

бриндиш - квітка

будз - овечий сир (звичайно збитий у "голови"), з нього роблять бриндзу

бурінник - ведмідь

бурішинник - кукурудзяник з бараболею

бутей - вівці

бутин - зруб лісу

вакар - пастух

варівний - страшний

варко - небезпечно

варташ - вартовий при спусканні дерева

верем’є - погода

верклюг -зворотник

винукати - згинути

витиця - тонка воскова свічка

відволода - відлига

Відорша - Водохреща

віхола - завірюха

волок - вовняний шнур до постолів

вориння - огорожа з колених бервен

вужевка - полотняний шнурок

глєба - важко

годованець - сирота-приймак

горєни - гуцули з гір

голосити - плакати з приговорюванням

готар - границя

грань - жар

гредь - жердка

гринджоли - легкі санчата

гужва - кільце сплетене з галуззя

гусари - мадярська кіннота