В селі, одного дня, на громадську площу напроти приходства зганяли коней. Казали: забирають коней для війська. Другого дня зійшлося біля громадського будинку багато людей. Було багато військовиків. Приходили на приходство заплакапі жінки та скаржилися, що їх чоловіків змобілізовано, і, що завтра повезуть їх до команди в Коломиї. Молодих хлопців забрали вже раніше.

Прийшов післанець з Кут, та приніс листа. Тета Міля просила, щоби приїхати негайно. Вуйко Влодзьо завтра має від’їхати до військової служби.

Ми поїхали до Кут. Мама, бабуня і я. Тету застали сумну. Вуйко збирався в дорогу. Мене боліла нога. Поклали до ліжка в спальні. Тут вуйко складав речі. Вийняв зі шафи дві уніформи. Одну розложив на кріслі, другу уложив до малого куферка. Здійняв зі шафи округлий шкіряний футерал, вийняв з нього одно чако і поклав на крісло. Побачив, що я приглядаюся із зацікавленням. Вийняв друге чако, те парадне, що в нім приїздив на Різдво, підійшов до мене і вложив мені на голову. Чако зісунулося на очі. "Завелике", – сказав вуйко. "Буде добре, як виросту". – відповів я. Вуйко посміхнувся.

Потім вечеряли у їдальні при нафтовій лямпі. Я слухав і дивився з ліжка через відчинені двері. Вуйко прийшов до мене попрощатися. Поцілував мене. "Я завтра дуже рано від’їжджаю, як ти будеш ще спати. Рости великий і здоровий".

Я пробудився рано і, як ніхто на моє кликання не відповідав, вибіг до їдальні і через вікно побачив, як коло брами стояв фіякер, запряжений у пару коней. Вуйко в офіцерській уніформі, зі шаблею, прощався, а візник клав речі до повоза. Вуйко сів до фіякра. Поглянув на дім і побачив мене у вікні. Посміхнувся і кивнув рукою. Візник пігнав коней. Закурилося за повозом, який зник за закрутом дороги.

Тета Міля спакувала трохи речей. Заладувала на віз і, як ми вже сиділи на возі, обійшла кругом дім, позамикала двері, потім обійшла садок, увірвала пару квіток. Наш фірман Петро замкнув браму на ланцюг. Тета пішла попрощатися з сусідами і залишила у них ключі.

Ми вернулися до Яворова. Тут чекало на Петра візвання, щоби ставився до війська. Він був замісцевим, з Рожнова, і йому доручили візвання через громадський уряд. Рано наш сусід відвіз любленого нами Петра до Рожнова.

Життя у селі завмерло. Люди очікували, що принесе непевне завтра.

Військо маршує на фронт

Війна не дала довго чекати на себе. Десь на півночі билися вже москалі з німцями.

Селом від Мадярщини маршували частини ляндвери. Другого дня ішло мадярське військо. Ішли рівні колони піхоти, їхали обози, гнали стада волів. Грюкотіли по цісарськім гостинці колеса гармат, дзеленчали вікна в шкільному будинку.

На гарних конях, в червоних штанах, блискучих чоботах, у допасованих блюзках, обвішані срібними шнурами і відзнаками, їхали виструнчені швадрони гусарів. Мов від дзеркала, відбивалося сонце від шабель, крісів та гарматних дул.

З горбика приходського саду дивилися ми і деякі сусіди на військо. Була обідня пора. На площу заїздили полеві кухні. Військо задержалося і побирало їду, підходячи чергою до кухні. За хвилю приїхало авто. Коло водія сидів виструнчений молодий офіцер. На задньому сидженні, з багатьма відзнаками, сидів немолодий уже старшина. Висіли з авта і зайшли до будинку. Прилучилися до них ще інші старшини, що тут чекали. Вслід за ними понесли кухарі кітли і коші з пляшками.

На площу вмаршувала з великими блискучими трубами військова оркестра. Передній задержав їх побіч будинку. Підніс паличку зі золотою кулькою на кінці і кивнув. Трубачі надули лиця як бальони і затрубили. Звук труб понісся по горах, відбився від скель і повернув ще сильнішим. Заторохтіли малі бубни, мов розсипаний горох по підлозі. Один музикант ударив у великий бубон, потім у великий блискучий таріль, і все затихло. Зчерги запищали різні сопілки і трубки, і понеслася мелодія, мов спів птахів, з весняним подувом вітру. Мелодія пливла долиною Рибниці, кріпшала до сили громовиці, щоби знову по хвилі лагідно, якби до сну, заколихувати. Перестали грати.

"От і грають, – почувся голос, – не наслухався б". – "І не диво, що так грають, – вмішався другий. – Погляньте на них, це циганські музиканти. Хто може краще грати від цигана? Не дурно, як у них народиться дитина, то кладуть скрипку у колиску".

Затрубили грубки. Військо заметушилося. Різкі виклики приказів поставило військо у колони до маршу.

При дорозі коло школи з малою групкою людей стояв старий "Форвертс". Він був мешканцем Яворова. Правдиве його ім’я було інше, та всі у селі так його звали. Коли був молодим, служив при уланах і навіть був підстаршиною. Коли повернув до села, працював наставником при дорогових роботах та часто вживав це німецьке слово. Тому прозвали його Форвертсом. Форвертс щохвилини підкручував свої малі вуса і поправляв медалю, яку стало носив припнену до киптаря.

"Погляньте яке військо має наш найясніший цісар, – говорив Форвертс. – Переконайтеся, бо як я вам говорив, то ви мені не вірили. Самі молоді хлопці! Які у них уніформи! Погляньте на їх коней та на зброю. Я казав вам, жінки, не плачте за своїми ландштурмами. Найясніший пан забрав їх до войська лише тому, щоби іншим народам показати, що русини також до чогось придалися. Та ландштурму на бій ніколи не пішлють. Ви виділи, як з Коломиї виїздили на Буковину, то часом аж сміх збирав. Одного худого то вбрали у стару уніформу з якогось великана, шапка в одного сидить на чубку голови, а у другого аж очі заслонила! А які у них старі кріси, як коромесла, а стрілива, то кажуть, що по десять на кріс видали. То так, щоби, рахувати, що то ніби військо. Та наш найясніший цісар має таке військо, як ви тепер видите. Другого такого війська не знайдете на цілому світі. Я вам кажу, а згадаєте мої слова. Ваші ляндштурми повернуть і ані пороху не понюхають. Війна не потриває довше, як два тижні. Як цар уздрить таке військо, то поїде до Відня та буде просити навколішках найяснішого нашого цісаря, аби зробити мир". Такого погляду був мабуть не тільки "Форвертс". На віддаль зору стояв на авті "мельтошаґошур", гонведський полководець. Побіч авта сиділи на конях офіцери його почоту. З гордістю дивилися на маршуючий в такт оркестри когорти "катунів".

Біженці – вістуни близького фронту

"В Косові замкнули всі уряди, пакують до виїзду, староста вже виїхав", – говорили.

Почали їхати підводи в сторону Мадярщини. Везли шафи і скрині. Це евакуювали уряди. Потім їхали в повозах гарно одіті люди. Візники були в гранатових одягах зі золотими ґудзиками. За ними їхали тяжкі заладовані вози, накриті брезентами. "Це дідичі втікають", – казали.

Потім їхали селянські вози з цілим майном і ріднями. Гнали корів. Скаржилися, що їх поля порили окопами, а їх вигнали з рідних сіл, бо там має проходити фронт.

Потім уже не їхали, але йшли піхотою, несучи свій баґаж на плечах жиди з близьких містечок. Везли на колісницях хворих і старих. Жінки везли немовлят в дитячих візочках з цілим своїм добутком. Босі, пилюкою замазані діти з плачем доганяли своїх мамів. Просили молока і хліба. Убогість дрібноремісничого стану йшла з ними. Підганяв їх страх.

Відворот мадярів

Від ранку йшло військо в сторону мадярської границі. Казали: "Мадяри цофаються". Не були то вже такі виструнчені відділи, які ми бачиш перед кількома тижнями. Ішли піші всуміш з гарматами і обозами, їхали кінні. Зчаста військо затримувалося, і так виглядало, що дорога за вузька всіх примістити.

В приходському домі задержався полковник. Що хвилини прибігали офіцери і вояки зі звітами. Привели місцевого яворівського селянина. Мав зв’язані руки, і двох конвоїрів підганяло його кольбами. Прийшов адьютант і питався, чи хто уміє по-німецьки. Зголосилася тета Міля на перекладача. Переслухував селянина полковник. Казали, що він російський шпигун і, що числив маршуючі мадярські відділи. За це хотіли його повісити. Тяжко було оборонити невиннго чоловіка. Селянина пустили, може завдяки тому, що тета виказалася, що є жінкою австрійського офіцера, і що вуйко є на фронті, і що селянина тета знає особисто.