Вечером довідався від голови сільради, що то приїздило по нього. Голова сільради сказав їм, що він божевільний. – То певно той, що ми його стрічали на дорозі, – сказав енкаведист. – Так нам і візник казав, – додав другий. – Шкода, щоби ви, товариші, собі голову дурним морочили, – сказав голова сільради,

виймаючи пляшку з водкою. По годині пішли енкаведисти закарлючками до фіри. Відпровадив їх очима голова сільради, легко підсміхаючись. Була це добра людина, не одному поміг у біді. Добре відіграна роля схізофреніка черговий раз урятувала Джуфка.

– Як виглядає схізофрснік? – раз запитав я Джуфка. – Я вам покажу, – відповів він. Відвернувся від мене і, коли назад обернувся, то це не був уже Джуфко, але якась божевільна людина, з яркими зіницями, кров’ю набіглими білками, з викривленим обличям, що повільно до мене зближалася, наче хижак.

Зніяковів я на думку, що може цим разом ця людина справді збожеволіла.

З наближенням весни з кожним днем меншала кількість робітників у лісі. З початком березня праця цілком задержалася. Бутинарі пішли д’хаті. Занесли сарсани у комори, з укриття повиймали кріси. Завмер бутин. Погасли ватри в колибах. Не грали більше ризи на зорях. Затихло на раґашах. Цуґарі з корчугами від’їхали в село. В’язальники та керманичі покинули готовити плоти та талби. Мов гори стерчали миґли деревини вздовж берегів рік Шибенки та Черемошу. Тріщали під напором води клявзи озер. Озера: Шибене, Лостун, Балтаґул готові були дати подостатком води на підтримання повени Черемошу на сплав цінних колод до далеких фірасів.

Горєни однак знали, що це не час на бутин, не час везти плота на хвилях розбурханого, сердитого Черемошу.

Зближався день кривавої пімсти на тих, яких ще недавно вітали хлібом та сіллю, на тих, що під кличами нового порядку Европи принесли неволю, грабунок і морд.

Не час на бутин, коли від сходу натягали чорні хмари.

Леґіні брали кріси, щоби черговий раз засвідчити кров’ю, що гуцули є вірними синами України.

Надсподівано скоро лінія фронту докотилася до підніжжя Карпат. Майже без перерви гармати двох "визволителів" від світанку до сумерку орали українські землі гарматними стрільнами.

Гуцульщина до речі не належала нікому. Тут УПА вишколювала та поповнювала свої частини в боротьбі проти самозванчих "визволителів", так німців як і москалів. Тут часом проникали мадярські стежі, окуповуючись від УПА зброєю та стріливом. Тут переходили в цілі інфільтрації та саботажу численні, сильно узброєні, в цивільному одязі, совєтські партизани Ковпака.

Була соняшна неділя. Інж. Ж. вибирався з вудкою на пструга. Я пішов для товариства. Коли ми повертались вполудне, люди нам казали, що від Скупови на Скорушний перейшла совєтська стежа. – 10 людей, забрала зі собою Н. Ш. – зеленського ґазду на провідника, та ходить вістка, що мене також забрали. Вдома очікувала мене нетерпеливо мама. Сказала мені, що перед хвилиною був Джуфко та сказав, що мене забрали ковпаківці і, що він збирає хлопців, перетне большевикам дорогу та відіб’є мене. Я побіг по селі, шукати його. Та його в селі вже не було і ніхто не знав, куди пішов.

Тимчасом зі сторони Скорушного доходив відголос стрілянини. То кількох хлопців на власну руку намагалися обеззброїти стежу. В часі замішання втік Н. Ш. і прийшов до мене та залишився наніч. Хлопці натрапили на переважаючу силу і відступили. Жодна сторона не мала жертв.

Донесено, що на Скуповій є більша сила ковпаківців і, що, мабуть, ніччю будуть намагатися перейти через село. Місцева УПА рішила однак їх не зачіпати, тільки в разі нападу на село приступити до акції. Два гнізда скорострілів уставлено на краю села під лісом. Багато чоловіків повтікало до лісу.

Вночі кінна ковпаківська стежа окружила дім, де я мешкав і забрала мене з собою, кажучи, що на провідника. Н. Ш. зголосився добровільно йти разом зі мною. Стежа завела мене до головної групи, біля 200 людей. Були вони добре поінформовані про мене і, як виявилося, забрали мене властиво за закладника, бо дорогу знали самі. Питалися, чи не знаємо, що трапилося їх передній стежі. До цієї пори мали повернутись, а їх нема. Ми промовчали про перестрілку на Скорушнім, а про стрічу з групою Джуфка ми не знали. На мою просьбу нас коло села Дземброні звільнили і ми повернулись до села.

Під вечір оббігла селом сумна вістка. Повернулись хлопці Джуфкової групи і принесли тяжко пораненого хлопця та тіла двох вбитих, в тім Джуфка.

Джуфко по переході ковпаківської стежі поспішно залишив село, зібрав групу 8 хлопців, пішов з ними на край лісу і полонин на Скорушнім і зробив засідку. Смеркало, та совєтська стежа не надходила. Як цілком стемніло пішли на розшук. Шукали по стаях, полонинах та в лісі межи Дзембронею та Зеленим. Залишилася одна полонинська хата до обшуку. Хата лежала в незалісненій кітловині. Джуфко залишив кількох хлопців на краю лісу, а з кількома розстрільною сходив у долину. Від хати понісся постріл з кріса, а за хвилину мов горохом посипався машиновий вогонь з "фінок". – Хлопці, до лісу! – крикнув Джуфко, – я крию.

Хлопці відступили скоками, тягнучи за собою раненого. Під самим верхом один повалився. Забрали його друзі, що були на верху. Не жив.

Стрілянина втихла. Совєтські партизани залишили хату. – Джуфко, ходіть! – кликали хлопці. Не було відповіді. Підбігло двох до Джуфка, схопили його під рамена. – Джуфко, вам що? – Піднесли. Безвладно повисла голова була відповіддю. Джуфко не жив.

Провідник гуцульского повстання в Зеленім, упівець, побережник жаб’ївського надлісництва, Джуфко, не жив.

Джуфко, не прізвище, але порекло. Під тим пореклом він був на Гуцульщині знаним.

Весна боролася із зимою.

В долинах рік та на гірських узбіччях сніг уже стопився, але лежав ще в карпатських зворах і на пасмі Чорногори.

Минула зима була гостра та западна. На довгі місяці закула в ледові кайдани гордий Черемош. Грубою верствою снігу вкрила Карпати та засипала по покрівлі гуцульські Гражди. Тічні зголоднілих вовків вдиралися до гуцульських загород. То і не диво, що зима не легко здавалася, але прогнана з долин сонцем, заховалася в високих горах та нетрях Чорногори.

По гарних теплих днях наступали наглі зміни. Зима посилала чорногорські вітри та, лютуючи, засипала снігом долини. Та надії на успіх не мала.

Долини Черемошу зазеленіли, лози прикрасились бруньками, а птахи почали співати.

Весело шуміли потічки, вдаряли об скелі і каміння ледоватою водою. Спішили в долини та несли веселу вістку з Чорногори, Шибеного, Буркуту, Балтаґулу, та з найдальших закутин Карпат, що остаточна побіда весни вже близька.

Чорний Черемош, як батько, збирав усі річки та потічки в своє корито і котив з повагою сіро-зелені маси води, несучи на хвилях п’ятиталбові дараби, керовані сильшіми руками молодих леґінів-керманичів.

В Устеріках стрічалися обидва брати Черемоші, Чорний і Білий і плили шумно і буйно, щоби в зеленій Снятинщині зустрінутися з побратимом Прутом.

Шумом смерекового лісу, шумом рік і потоків, запахом ялиці і сирої землі вітали Карпати надходячу весну.

Будилася природа зі сну. Будилися звірята. Ведмідь вийшов з ґаври та блукав марний та голодний по полонинах. Рись на конарах дерев грівся на сонці. Олень несміло виходив з лісу, а ґотур почав співати свою весільну пісню.

Мій зверхник з дирекції лісів повідомив мене, що посилає до мене пана К. на полювання на ґотура. Сказав мені також, що той пан є високопоставленою особою в міністерстві і йому залежить, щоби він уполював ґотура. Викрутитися я не міг, бо ті пани знали, що найкраще полювання на ґотура є в надлісництві Явірник.

Ґотур – TETRAO UROGALLUS – званий також гірським когутом, або глухарем, був рідкісною птицею на наших землях. Східні Карпати були одним з нечисленних місць, де він ще вдержався. Була це птиця завбільшки середнього індика, з чорним лискучим пір’ям та з червоною обвідкою кругом очей.