Джуфко не покинув рідних гір, але пішов в укриття.

Я познакомився з Джуфком в часі німецької окупації 1941 року. Тоді я був надлісничим у надлісництві Явірник. Джуфко був тоді також у лісовій службі. Був побережником жаб’ївського надлісницгва. В часі совєтської офензиви я евакуював заряд надлісницгва на Захід, сам однак, відтятий лінією фронту вернувся до Зеленого та тут замешкав у гостинному домі п. Зитинюків. Джуфко був тут частим гостем та оповідав мені свої переживання, які тут описую.

Був це тоді мужчина в силі віку, високий, добре збудований. Волосся мав трохи рудаве і такі самі, з підкрученими кінцями, вуса. Черти лиця регулярні. Бистрі, пронизливі очі. Оповідав дуже цікаво, підчеркуючи гумористичні, а ніколи трагічні, сторони.

По здушенні повстання польська поліція всіми способами намагалася піймати Джуфка. Це їм удалося при помочі підплачених донощиків. Джуфка відставлено до тюрми в Коломиї, а звідтам везено поїздом до Львова. Уміщено його закованого в переділі поїзду під вікном, а два поліціянти з крісами сиділи при дверях. В хвилі, коли поїзд сповільнив на закруті, Джуфко плечима витиснув вікно і відбиваючись ногами, вискочив через нього. Заскочені поліцисти побачили лише, як Джуфко скочувався по насипі. Задержали поїзд, і поліцисти, певні, що Джуфко забився, пішли його шукати. На їх здивування ні сліду по Джуфкові не було. Робили облаву в довколишніх лісах, та все надармо. Джуфка не знайшли.

На глум польської поліції по двох днях Джуфко показався в рідному селі Зеленому, а потім зник у карпатських лісах.

Поліція знала, що з Джуфком нема жартів. Ніодин польський поліціянт не був певний життя, ні в терені, ні на постерунку. Джуфко був добрим стрільцем, відважним, як рідко хто, і одчайдушним.

Почали робити облави та платити донощикам. І вже другий раз на донос зрадника сильний відділ поліції окружив полонинську хату, де був тоді Джуфко. Він боронився до останнього вистрілу, а амуніції мав мало. Відбиваючись прикладом кріса, хотів перебитися до лісу, та десятки рук поліцаїв повалили його на землю, побили й закували в ланцюги. Тим разом повезли його до тюрми до Львова і оскаржили в убивстві двох поліцистів у службі.

Джуфко сидів на одинці. Під час проходів стрічався з іншими в'язнями. Там запізнався з одним злодієм зі Замарстинова. Той був частим гостем у в'язниці. До в’язниці приходив як до свого дому. Знав усіх сторожів, а сторожі його. Про себе говорив, що в житті навіть курки не забив. Був сиротою, виховала його тітка і часто був голодним. Крав, щоб добре наїстися. До праці мав відразу. Крав, щоби жити... У бідного не краде, бо що можна вкрасти у бідного? У багача не гріх украсти, бо має забагато. Позатим дораджував іншим, як боронитися в суді. Говорив про себе, що на праві ліпше розуміється, як адвокат.

Розповів йому Джуфко свою справу. Подумав хвилину замарстинівець та й каже: – Жаль мені тебе, хлопче, але я не знаю випадку, щоби хто вбив поліцая в службі і не був засуджений на смерть. Це певне, що будеш висіти на шибениці. – Подумав ще та знову каже: – Є тільки один спосіб, щоби ти уникнув смерти. Божевільного не можуть сказати на смерть. Якщо зможеш удавати варіята, то урятуєш собі життя. Це дуже важко, бо вони на тім визнаються. Кажуть, що найліпше удавати "схізофреніка". – Не знав, однак, пояснити, як схізофренік поступає. Джуфко нераз бачив божевільного, але також не знав, чи то схізофренік, чи ні. Від хвилі цієї розмови вже більше ніхто не бачив Джуфка на проході. Він найчастіше сидів у кутку в’язничної камери з непритомним виглядом. Заріс і змарнів аж почервонів. Начиння з їжою кидав до підлоги, а часом на тих, що її приносили. Попадав у лють, і тоді білка його очей набігали кров’ю, зіниці іскрилися люттю, лице викривлювалось, він викрикував незрозумілі слова. Перенесено його до іншої камери, а другі в'язні дивилися на нього з острахом.

Одного разу забрали Джуфка до в’язничного лікаря, а той зчерги вислав його до перевірки до лікарні для умово хворих, до Кульпаркова. Тут примістили його на відділі схізофреніків. Була це велика заля, де днювали й ночували умово хворі, деякі за високими до стелі дротяними сітками. Тут Джуфко перебув кілька днів та пильно стежив за поведінкою схізофреніків.

Його бадали кілька разів. В часі одного бадання лікар ішов до нього з довгою шпилькою та легко вколов його. Він стояв спокійно наче стіна і не реагував на укол. Коли повернувся на залю, зробив собі зі защіпки від одягу шпильку і, коли ніхто не бачив, приступив до хворого за сіткою і уколов його. Той зверещав і мало сітки не вирвав. З тої і інших обсервацій хворих, Джуфко бачив, що при баданні поповнив багато промахів. Відіслано його до в’язниці з вислідом: "симулянт".

Та Джуфко належав до типу людей, що не легко здаються. По короткому часі забрано його зв’язаного до Кульпаркова і засаджено за дротяну сітку. З розмов доглядачів довідався він, що був найбільш небезпечним на цілому відділі.

Почалося нове життя для людини – вільного карпатського орла – життя небезпечного схізофреніка за дротяною сіткою. Почалося життя без надії виходу на свободу на довгі, довгі роки, а може й до кінця життя.

Добігало двадцять років від часу гуцульського повстання. Джуфко все ще був на Кульпаркові. Після опінії лікарів йому дещо покращало. Останньо навіть возив візок з ліками при щоденній візиті та виповняв деякі праці, але про звільнення навіть не було мови.

Прийшов вересень 1939 року. На Львів упали німецькі бомби. Поляки були сумні й похнюплені. Від українця доглядача довідався про війну, про німців під Львовом, а вкінці про те, що Совєтський Союз "визволяє" Галичину.

Багато працівників закладу повтікало, запанував нелад, і Джуфко рішив, що надійшла пора звільнення. Переодягнувся в одяг, що його дістав від доглядача українця, і користаючи з того, що на брамі стояв новий сторож, який його не знав, незамітно в часі зміни вийшов разом зі знайомим українцем. Розпрощався та пішов в сторону Станиславова. Яким інакшим видався йому світ тепер, від того, коли його, 20-літнього леґіня з-під Чорногори забирала польська поліція! Міг бути знову нормальною людиною. Не чув божевільних криків, не мусів дивитися на тих нещасних людей, що каралися в домі умово хворих.

Вступав до хат, розмовляв з людьми, які його гостили. Про себе не говорив нікому. Найрадше відпочивав на самоті в лісі. Спокій, тиша та шум дерев успокоювали його нерви. Думка його верталася до тих часів, коли хлопцем сокотив маржину та вівці на Стайках та грав у денцівку.

Джуфко вернувся до Зеленого. Молоді – нове уже покоління – Джуфка не знали. Старші не пізнавали, а то й не думали, що він ще живе. Інші повстанці гуцульського повстання, користаючи з амнестії, повернули з Чехії перед десяти роками. На місце поляків – большевики завели свою адміністрацію.

Джуфко почав жити життям нормальної людини. З часом вступив до лісової служби, а по відступі большевиків став побережником жаб’ївського надлісництва. Оженився й дочекався двоїх дітей.

Та в часі большевицької займанщини 1939-1941 років заледве уникнув в’язниці, або заслання на Сибір. Джуфко розчарувався та почав говорити отверто, що совєтська "свобода" не ліпша від польської неволі. Покликано його до НКВД на допит, закинено націоналізм, але відпущено додому з увагою, щоби нічого не говорив нікому.

Одного дня Джуфко побачив, як від Жаб’я їде підвода, фірманить гуцул зі Жаб’я, знайомий. На фірі їде двох мужчин в шкіряних куртках.

Передчуття сказало йому, що їдуть за ним. І прийшла йому думка вдавати божевільного. Оповідав Джуфко: – Війшовсми к дорозі, став коло вориня і почавсми штрикати раз по оден то по другий бік вориня. Вони їдуть та дивєтси на мине, а я узбиравсми повну жминю камінців та спузи, підбігсми за фіров та верг за ними, а потому пустивсмиси утікати та зареготавсмиси снісько так, єк робивсми на Кульпаркові, аж до Скупови відозвалоси. Вони стали, шос спиталиси фірмана, а потому поїхали к сільраді.