Дивлюси де господар, а господари не видати, щєз єк під землю запавси. Глєнувсми на купу снігу, а то лиш чоботи бовтаютси. Витєглисмо чоловіка зі снігу, та так сарака злєкси, що му на чис мову відіймило. Та ніц си му не стало – Богу дєкувати – лиш потовкси, та така ґуля єк єйце на голові му віштрикла. Щєстє, що не вергло чоловіка у ізвору, бо булобиси з него ніц не залишило. Відв’єзалисмо коні та вітєгли сани.

Лиш завтєклисмо с тим укутатиси, дивлюси, а то несе совєта, а щизбис! Такий лютий, що аж почерленів. Прийшов просто д’мині та так прискіпавси д’мині, єк ріпєк до кожуха.

– Почему не дайош дерева? То понімаєш саботаж! – Повістувавсми му, єку то причку ми попацили, а він кажет: – То ти хотєл чоловєка жизни избавить. Якщо ти видал, что у извощика нєт кутих саней та нєт хорошой упряжи, так почему ти єму казал дерево везти. Ти куркуль, ти враг народа. Для таких як ти у нас єсть мєсто.

Замовксми та лиш гадкую: – Най си преч каже, єкий варівний та гулавий цес чоловік, абис дітьчий був та на дітьтє бес перейшов!

Під’їхав цуґар Іван корчугами. Вирєдилисмо корчуги єкси належит. Наладували на корчуги гору клеців, набили бігунів на ланцугах. Закликали варташі. Іван повіз цуг, а совєт лиш дивитси.

Перед складом дерева була така глибока відолина, що легко двоє людей могло вміститиси. Та я щос зміркувавсми. Совєт відійшов, а я лиш ждавсми цего. Кажу ладувальникам Михайлови і Петрови: – Мой! ґазди, сокотітси, бо цес стос виглєдає мині, що може обсунутиси. Єк я крикну "варко", то штрикайте у сторону, би вас клсци не придушили.

Петро підложив цапіну у всршик, а Михайло у гузарі. Свою підложивсми по-середині та так би рушити кілька клеців. Уздрів то Петро та шепнув: – Ми, що робиш? Я крикнувсми: – "варко!" Єк ладувальники відскочили, то я рвонув так, що зрушивсми єких 5 ковбків. Ковбки поточилиси. Я штрик, та запрєтавси у ту відолину, а ковбки поверх мене. Замкнувсми очі та лежу єк неживий. Напудилиси ладувальники та цуґарі. Скричили, а потому єк не зверещит та заголосит Петрик-годованец, єк то щинє, єк му хто лабу притолочит: – Рєтуйте, людоньки добрі, ой рсгуйте, дєдика мині вбило. Ой дєдику солоденький, ой дєдечку злотний. Що я му робити, єк д’хаті вертати та нені казати? Ой людоньки рєтуйте!

Жаль мені стало хлопчіща, та лежу і не ворухнуси. Єксми падав в єму, то єкас шкабря розтєла ми шкуру на чолі. Почуріла тирба та ми очі залєла. Я лежу єк неживий.

Прокотили колоди, та витєгли мене з сми через дучку, поклали на сніг, розщінкали фантє, почали натирати снігом. Не скоро отворивсми очі, та почавсми стогнати та бітькатиси.

– Ой чесні ґаздове, не чєс вже мині з вами цуґи возити, а вже прийшов чєс з вами віпрощєтиси. Проклєтий ковбок поперек переломив.

Перев’єзапи мині голову раматом. Рамат закервавило.

Прибіг совєт та сказав, щоби мене везли до больниці у Косів.

Устелили корчугу пластом та фойов, сів Михайло на корчугу, поклав на коліна склимаковану фелеґу, занесли мене лігма та поклали на корчугу, а голову на фелеґу, прикрили джергою та Петрик пігнав коні. Переїхали почерез порташ, а я фурт бідкаюси та стогну. Люди дивлютси та такі перепуджені та лиш один на одного: – Цего везут у шпиталь, а нашого то кажут що вбило.

Єк виїхали ми вже на дорогу за закрутом, я сівсми та й кажу: – Михайле, виймай, сарако, махорку, бо хочеси курити.

Поглєнув на мене Михайло єк на мерцє, що з єми виліз та кажет: – Єй, мой, брє, бодай би вас, Миколо, а тосте штуку зайграли, а ми злєклиси та гадали, що ви справдешки обзвічєні, а сарака хлопчіще то так зрувлоси, єкби вас у деревище клали. Я лиш мавсми на гадці, чи вас живим до Косова довезу.

Завезли мене у Косів до шпиталю. Дохтір, то був наш. Таки родом з Гуцульщини, то оповівсми му довідно, єк си скоїло. Оповівсми му, що я так хотів тільки совєта обдурити, а мині нічо си не стало.

А він узєв мине за рам’є та кажет: – Затємтеси, Миколо, що у шпиталю нема здорових, тільки слабі. Я вас збадаю, а я вже виджу, що у вас горєчка, бо відав пук вам череп та маєте поломані ребра. Я то мушу у книгу забухтувати та до вашої сільради подати.

Єк почувсми єкий я слабий, то почивсми наново йойкати та стогнати.

Взєли мене дівчата одєгнені в біле лудинє та обмили з мине тирбу. Наділи на мине білу сорочку та поклали у білу мєгку постіль. Та такі були красні, щом си не міг надивити. Пролежавсми чотири неділі у шпиталю, а єксми міркував, що совєт мене призабув, бо дохтір телефонував д’нему, що ледве чи я видужію, а страх єк ми си навкимило, та забанувавсми за верхами, то тогди файно роздєкувавсми з дохторима.

Убравси я у своє лудинє, та чимно розпрощивси з челєдев. Челєдь вийшла мине виріджєти, а Марічка, та найкраща, відвела мине аж до воріт. Та не кажіт того мої ґаздини, бо мавбисми від неї. Не йшов я д’хаті, а пішовсми на Гриневу та у Перкалаб.

Совєт возив цуґи доки не стопивси сніг, а і совєта не стало, бо утік, єк німці приходили.

А дерево так залишилоси у раґаші.

Най ми ніхто не говорит о Стахановім, бо я і сам узнавсми, хто він такий був.

Було це ранньою весною 1943 року. Пасмо Чорногори мерехтіло в сонці, покрите льодом та снігом. Полонини та плаї вже звільнилися з оков сніжної та довготривалої зими, лиш місцями лежали ще великі плати нестопленого снігу. Долина ріки Чорного Черемошу починала зеленіти молоденькою травою, а місцями зацвіли ранні весняні квіти. Та радости з надходячої весни не відчувалося в селі Зеленому. Люди були задумані та сумні, не бралися до весняної праці, не було чути ні гри на сопілці, ні гомону та сміху молоді і дітей.

Зате від самого ранку доходив від цвинтаря глухий відгомін ударів джагана. То грабарі поспішно копали дві ями. – Нині будуть ховати Джуфка та того молодого леґіня, що разом з ним згинув, – майже шепотом передавали собі сумну вістку зеленські люди.

Перед полуднем заїхав під церкву однокінний віз з уложеними напоперек двома немальованими деревищами. Одинцем сходилися люди на цвинтар, аби двох односельчан поховати.

Джуфка та того молоденького леґіника не ховав отець, ні "прощі" над гробом не казали, ні дяки "Вічная Пам’ять" не співали, ні дзвони не дзвонили, ані трембітарі не трембітали, ані навіть челєдь не голосила, як належиться небіжчикові.

Цвинтарні смереки колихалися під весняним подмухом вітру, а у підніжжях старої дерев’яної церкви пінився та шумів водами з розтопленого снігу Черемош.

Від Березових доходив відгомін артилерійського бою. Це дві потуги вели вирішальний бій за загарбані землі України.

Занесено домовини на цвинтар, та опущено в могили. Застукали об домовини грудки землі. То рідні та знайомі прощали на вічну дорогу. Заголосила жінка за чоловіком, а мати за сином. Почувся шепіт тихої молитви за покійних. Грабарі поспішно засипали могили, а люд розходився домів.

На Скорушному були совєтські партизани Ковпака і кожної хвилі могли з’явитися у селі. Це від їх куль загинули в бою ті два партизани УПА – Джуфко та молодий хлопець. Так, як побіч згинули, так їх побіч поховали.

Джуфка всі знали на Зеленому, та не тільки на Зеленому, а вздовж долини Білого та Чорного Черемошів, Джуфка знала ціла Гуцульщина. Знала його з часу гуцульского повстання проти Польщі в червні 1920 року. Тоді Джуфко – молодий гуцульський леґінь проводив групою повстанців у Зеленому.

Гуцульське повстання було реакцією проти окупації українських земель поляками й також проти утиску польської адміністрації. Виконавцями заряджень адміністрації була польська поліція, яка на свій спосіб визискувала населення та понижувала його гідність.

Першим ударом повстанців був удар на польську поліційну станицю в Зеленому. Тоді згинуло двох польських поліцистів.

Поляки однак знали від розвідки, що повстання приготовляється. Наступом регулярного війська повстання зліквідували. Частина повстанців утекла до Чехо-Словаччини, сотки побитих замкнено в тюрмі, бито невинних, грабовано.