Найближчим до мене по лівій стороні йшов Іван. Дивлюся – біжить на нього великий рижий москаль. Іван прицілився з кріса. Та чую "цок" – кріс не випалив. Москаль скористав з цього і пхнув штиком у груди Івана. Іван звалився, а москаль напрямився до мене. Підпустив я його ближче і випалив йому прямо у голову. Ступив москаль ще крок і, як яка потвора з урваною половиною голови, звалився до моїх ніг.

Прискочив я до Івана. Розщібнув на нім уніформу, бандажем затулив рану. Іван тяжко дихав. Кров проходила через бандаж і стікала помежи моїми пальцями – Николо, я гину, – застогнав Іван. – Скажи дітям, аби шанували маму, а Катерині перекажи від мене... – та голос був такий слабий, що я не чув що говорив Іван. Очі його дивилися, якби прямо у небо, а уста ще порушались, але вже не видавали голосу. Я тримав його одною рукою за плечі. Почув, як його тіло випрямилося. Я легенько поклав його на моріг. Очі його були відкриті, та він вже нічого не бачив на цьому світі. Такими очима міг хіба тільки видіти обличчя Бога.

Я закрив йому очі, защібнув уніформу. Забрав його набої. Випив увесь рум з полевої фляші. Зарядив кріса і почав доганяти нашу швармлінію.

Вслід за нами йшли ви, 2-ий батальйон, нам на підмогу.

Знову почали бити гармати.

Я видів, як посеред тералієр підносилися чорні стовпи землі. Я дігнав своїх і висунувся наперед. Піт заливав мені очі, душило в гортанні, червоні плями блимали в очах.

Нові московські вояки вискакували з ровів і бігли нам назустріч.

Прости мені, Господи, – сліпі були мої очі на кров та смертний страх людини. Глухі були мої вуха на просьбу, благання, крик. Це за Івана погружувався багнет, це за Іванові сироти ударяла кольба, це за Катеринені сльози, а це за мамині виплакані очі.

І тоді ви прийшли нам з допомогою. Тоді попав мені під руки цей москаль, що хотів тебе проколоти. Не належиться мені за це медаля, а, як належиться, то тим, що там полягли, але вони вже того не погребують.

Москалі відступали до ровів, а ровами до лісу. Ми обкидали окопи гранатами і без опору їх зайняли.

Запанувала тишина. Санітарі носили ранених, другі збирали вбитих. Жовніри змучені і задихані посідали в окопах, байдужі на все".

Никола урвав сухої трапи, обтер від крови багнет, витер руки і з відразою викинув траву. Перестало шуміти в голові і повертала думка. Дивився на пасовисько, яким недавно проходили. Шукав очима місця, де лежав Іван. Там коло корча був чорний горбок. Це тіло Івана. По пасовиську було багато таких горбиків. Здавалося, що це пастух вигнав овець пастися, а вівці розбрелися по пасовиську та хтось їх зачарував і вони так закам’яніли. Їздили вози. Підходили люди, брали поляглих і клали на вози. Смеркало. Прийшло двох людей до Івана. Взяли і поклали на віз. Поїхали.

Була північ. Оперті на кріси, напочіпки, помучені вояки дрімали. Вздовж окопів притишеним голосом подано приказ: "Виходити вліво". Пришила зміна. На краю села Боян догоряли хати. Полум’я спалахувало високо вгору, то знову притухало. Протяжно вили собаки. Никола вийшов з окопів. Затямив собі напрям до корча, де згинув Іван. Вертали в напрямі лісу, з якого вийшли до атаки. Час до часу спалахували світляні ракети. Никола побачив корч. Незамічений побіг до корча і впав на землю. Тут рачкуючи мацав землю. Намацав пісок, що був липкий від крови. Вийняв шматок полотна, набрав піску, зав'язав на вузол і сховав до наплечника.

Прийшла вістка

Прикази підняли помучених ляндштурмів до дальшого маршу. Молодий старшина задержався коло школи. Поглянув на великий білий будинок приходства на горбку, потім запитав щось сільських людей і чекав. Над’їхав на коні інший старшина. Перший йому щось сказав і показав на приходство. Той зліз з коня. Дав коня держати рядовикові, тоді у двійку стежкою пішли до приходства. Увійшли до кухні. Молодший запитав по-українськи за тетою Мілею. З кімнати вийшла тета. Як побачила офіцерів, то зблідла, як стіна, а руки в неї почали помітно дрижати. Попросила офіцерів до кімнати. Замкнулися двері, а по хвилі почувся короткий крик тети, а потім різкий плач. Нікому з домашніх не треба було казати, що вуйко Влодзьо згинув.

Старший офіцер, віденець, був вуйковим командиром. По хвилі відійшов. Молодший – українець був лейтенантом. Він був вуйковим шкільним товаришем, як також служили в одному полку. Вони обмінялися адресами своїх жінок на випадок смерти. Від вуйка він знав про місце перебування тети, а зложилося так, що відступали через Яворів.

Так само, як вуйко, належав на той час до групи молодих, що працювали над усвідомленням народу і більше вірили у власну силу, ніж чужу поміч. Полюбив ляндштурм, бо це були свої люди.

Цим разом і також пізніше, як повернули австрійці, цей молодий старшина оповів теті про бій під Боянами і про смерть вуйка. В 1918 році, він брав участь у Листопадовім Зриві, а потім був старшиною УГА.

Під Раранчею він був зв’язковим офіцером свого полку з головною австрійською командою. Головнокомандуючим був австрієць, називався Фішер. Австрійці були у дефензиві. Армія головно складалася з 35 бригади ляндштурму і 43 дивізії ляндвери.

Під Боянами москалі окопалися і загрожували перерванням дороги відвороту. Полк вуйка і його приятеля дістав приказ рукопашним боєм викинути москалів з окопів. Полк своє завдання виконав, але поніс великі втрати убитими і раненими. Приятель вуйка був обурений, що до цього вжито ляндштурму. Ляндштурм був погано озброєний. Люди були старші і не вишколені до боїв. Атака не була приготована. Не було попереднього обстрілу окопів артилерією. Ляндштурм не мав артилерії.

Він і вуйко проводили сотнями. Вже недалеко від окопів крісова куля ранила вуйка в ногу. Двох жовнірів помагали йому захоронитися в рові. Тоді друга куля поцілила його з правої сторони в чоло. Вуйка похоронено на кладовищі в Боянах.

Говорив, що мадярські частини, які були на фронті, попали в паніку й утекли. Мадяри були озброєні найкращою зброєю. Мали артилерію, якої так бракувало. Свої невдачі хочуть виправдати перед австрійським командуванням, мовляв: місцеве населення доносить москалям про силу і рухи їх військ. Невинних людей оскаржують у шпіонажі. Вішають наших священиків і селян.

Відворот охороняють так ляндвера, як і ляндштурм. Тепер іде бій за Косів у Черганівському лісі. Завтра можуть москалі вже бути в Яворові.

Спішився до перемаршовуючої своєї частини. Казав, що як будуть переїздити обози, то жовніри принесуть вуйкові речі, які в цілості збереглися.

Відійшов, а на приходстві запанував сум і нудьга. Тета мала тоді 19 літ.

Не тільки тета оплакувала вуйка Влодзя. Повідомили Марію, що її чоловік Петро згинув у бою. У громадському уряді залишено також повідомлення для Параски з Тернішор, що її Михайло не живе. В записці було також, що найясніший цісар ніколи не забуде вдів і сиріт, що остались по тих, що віддали життя за цісаря і за австрійсько-угорську корону.

Привезли речі

Переїздили табори. Напроти приходського дому задержався віз. Двох жовнірів зняли малий куферок та округлий шкіряний футерал і принесли до кухні. Привезли вуйкові речі.

Як відчинили куферок, то були там всі речі, що їх вуйко забрав зі собою на фронт. Крім тих речей, на верху ще були положені вуйкові особисті папери, листи, калитка з грішми, та малий складаний ножик. Видно, по смерті хтось зібрав ті речі з кишень і положив до куферка. В округлому футералі, крім парадного чака було ще полеве чако, що в ньому вуйко виїздив на фронт.

Приходять москалі

Гарматні стріли сколихували повітрям. Поспішно відходили останні австрійські стежі. Потім все втихло. Ніч просиділи ми в пивниці. Рано страшний вибух потряс горами. Це австрійці висадили бетоновий міст на Рибниці. Пополудні переїхала селом козацька стежа, а згодом сірі московські військові колони збитою масою посувалися дорогою, називаною цісарською, в глибину Карпат.