– Чому стільки несправедливости на світі? Чому зайди-бандити мордують невинних дітей на землі, на якій ті діти народилися? Я німа, не можу поскаржитися і виплакати свого жалю. Я втратила охоту до життя. Забери мене з цього світу, разом з цим хлопцем.

Смерічка у відчаю опустила галузки і стояла в покорі. З переляку заморгало небо, не знаючи присудів Божих. Пекельна блискавка змією прорізала небо і

громом вдарила в смерічку. Здригнулася земля. Гуркіт покотився верхів’ями гір і все заніміло. Навіть пакосний вітер завмер у безрусі.

У стіп смерічки, поруч тіла хлопця лежав розторощений верх смерічки і вогнем обпалені галузки. З роздертої від верху до землі кори стікали краплини живиці і застигали білими цятками.

Розплакалось небо. Струї дощу змивали кров з ран на тілі хлопця.

Проминула дощева ніч і настав похмурий день. Сонце ховалося за хмарами, якби соромилось на світ глянути. Прийшли бандити в рогатих шапках. Принесли джаґан і лопати. Викопали яму, вкинули тіло хлопця і закопали. Зарівняли землю та притрусили сухою травою, щоб сліду не було.

І, як кожного року, прийшла запашна весна й літо. На полонинах паслася маржина, гралися пастушки, все живе радувалося. Минуле ішло в забуття. На місці, де закопали тіло хлопця, найкраще зацвіли полонинські квіти. Одна тільки полонинська смерічка не радувалася. Цього літа не росли на ній свіжі гілки. Стояла з обломаним вершком, поломаними галузками, покрита білими цятками засохлої живиці.

Восени прийшли на полонину двоє людей. Батько із сином. Син – молодий хлопець, а батько середнього віку, з буйним, напівсивим волоссям. Ходили вони краєм лісу і полониною, наче чогось шукали. Батько побачив смерічку і пішов до неї. Оглядав уважно, постукав до пня і сказав:

– Тяжке животіння мало це дерево, ще й на додаток ударив у нього грім. Виглядає мені на дерево з добрим резонансом. Я куплю його завтра у заряді, і його заберемо. Як його тепер не зрубати, воно всохне на пні, і тоді зруйнується матеріял.

Посідали коло джерела відпочити. У батька було засмучене обличчя. Хлопець ходив довкола і побачив місце, де ще росли квіти. Нарвав і приніс до батька: – Завтра завезу мамі. Мама так любить квіти.

У батька лице ще більш посумніло: – Жаль мені мами. Все очікує Івана. Як тільки щось стукне, то все виглядає у вікно. Відвернеться, щоби не бачили, як втирає сльози. Не хотіли дозволити сюди йти. Казали, що полоса гранична – не вільно. Але позволили, коли я сказав, що резонансового дерева потребую.

Син задумано говорив: – Ми вже тут у горах цілий тиждень та жодної вістки про Івана не можемо дістати. Люди кажуть, що проходили, та не знають чи такий був. На станиці поліції кажуть: Такого не бачили.

На станиці граничної сторожі КОП з кпинами відповіли: "Чи ти вже знайшов резонансове дерево? Важність твоєї перепустки завтра минає, а такого, за ким питаєш, не виділи. Тут ліси небезпечні, є ведмеді, вовки".

На другий день прийшов батько з сином на полонину. Прийшли дереворуби і зрубали полонинську смерічку. Звалилось дерево, застогнала земля, від подмуху захитався жереп. Батько пильно оглянув пень, почислив перстені. – Це дуже гарне резонансове дерево. Йому яких двісті років. Якби мало мову, то могло б нам багато цікавого оповісти.

Повезли дерево далеко. Батько, майстер музичних інструментів, мав свій дім і робітню поблизу великого міста. Там уложили дерево до сушарні. По якомусь часі забрав майстер колоду до робітні, порізав і поколов на дощинки. В часі праці знайшов у дереві кулю військового типу, блискучу, нову. Вказувала на те, що її хтось вистрілив недавно перед зрізанням дерева, бо дірка не була заросла. Задумався майстер і посумів. Нікому не говорив про знайдену кулю. Мовчав про свої здогади.

Робив скрипку, колов, гладив, склеював. Робив з увагою і замилуванням. Щоранку приглядався своїй роботі і знову брався до неї. Забував про їжу, працював, наче б та скрипка була ціллю його життя. Потім наложив струни, попробував пальцями і потягнув смиком. Із скрипки виходив чистий глибокий звук. Майстер сів, положив скрипку на коліна і погладив рукою. Поважне його лице легко розпогодилось. Видно було, що одержав те, чого прагнув.

Одного дня приїхав з великого міста якийсь пан. Увійшов до кімнати при майстерні, де висіли на стіні скрипки. Привітався з майстром і сказав: – Я скрипаль. Граю на концертах. Мене люди знають і люблять мою гру. Я хочу купити скрипку, але не яку-небудь, а найкращу, яку ти маєш. Я маю друзів і хочу їм показати, що у мене краща скрипка, ніж у них. У мене є гроші, і я заплачу, скільки забажаєш.

   –  Вибери собі, – показав майстер на скрипки на стіні.

Скрипаль оглядав скрипки, знімав, стукав і пробував струни. І завважив скрипку з полонинської смерічки, що висіла на бічній стіні. Приступив, пооглядав і спитав, чи можна на ній заграти. – Заграй, але та скрипка не є на продаж.

Скрипаль грав довго. Як скінчив грати, майстер сказав: – Ти граєш дуже добре.

   –  Яка ціна за неї? – спитав скрипаль. – Такої саме скрипки я шукаю і заплачу за неї високу ціну.

   –  Вона не на продаж. Вибери собі іншу. На стіні є кілька високоякісних концертових скрипок.

Скрипаль наполягав на скрипку з полонинської смерічки. Майстер скрипки не продав. Пан від’їхав сердитий. Як захлопнув двері, майстер проказав до себе: – До тієї скрипки треба вложити душу. Вона не до хвальби.

Майстер не переставав розшукувати сина. Їздив також на соняшний бік гір. Принагідно відшукав Іванового друга, що щасливо вернувся додому. Вони разом з Іваном ночували і врадили переходити границю поодинцем. Іван пішов день раніше. Мали переходити саме через ту полонину, де було джерело і росла смерічка.

Одного слітного вечора, в лихий воєний час, прийшов до майстра чоловік в полинялому плащі і подертих черевиках.

Майстер пильно оглянув його й запитав: – Хто ти, та чого до мене прийшов? – Я скрипаль, – відповів прибулий. – Граю людям для розваги, як мене просять. Собі самому граю, як мені сумно. Скрипка для мене – добрий приятель, що помагає мені в житті, у смутку зі мною посумує, а то і заплаче. Я втратив родинний дім, скрипку і все, що мав, і залишаю рідну землю, щоб життя рятувати. Я їду на чужину і зайшов до тебе купити скрипку, але не дорогу, бо в мене мало грошей.

   –  Вибери собі скрипку, яку би хотів купити, – сказав майстер і показав на стіну, де висіли скрипки. – Оця найдорожча, а так, рядом щораз дешевші до тієї коло дверей. Та найдешевша.

Оглядав скрипаль скрипки. Очі в нього блистіли, і так дійшов до скрипки, що висіла побіч дверей. Тут зупинився й просив майстра дозволу заграти: – Ось цю я купив би, якщо тільки стане мені грошей.

   –  Здійми її і заграй, – сказав майстер. Прибулий здійняв скрипку, попробував, і підтягнув струни, приложив смик і почав грати. Задріботіли по струнах довгі пальці і поплила мелодія.

   –  Перестань грати. Повішай її на місце, – перервав майстер, – вона не для тебе.

Прибулий повісив на стіну скрипку й почав збентежено застібати ґудзики плаща.

   –  Я тобі не казав іти, – лагідним, люб’язним голосом промовив майстер. Підійшов до скрипки з полонинської смерічки, зняв і подав незнайомому. – Грай на цій.

Незнайомий пестив дерево, гладив струни, притулив до обличчя скрипку і заграв. Здавалося, що скрипка оживає і не є мертвим інструментом, але живою істотою. Скрипаль вкладав свою душу у скрипку. З-під струн виходила скарга, туга і плач за чимсь утраченим, найдорожчим. То була туга не тільки скрипаля, але й смерічки за горами і полониною. То була туга скрипаля і смерічки за втраченою рідною землею.

Опертий об стіну стояв майстер, по його обличчі спливали сльози й падали на долівку.

Скрипаль скінчив грати. Відложив скрипку і ладився до відходу: – Я не питаю про ціну, бо на купно такої скрипки нема в мене грошей.

   –  Так у мене на неї нема ціни. Вона не на продаж. Я зробив цю скрипку у пам’ять нашого пропавшого без вісті сина. Він був студентом консерваторії. Я обіцяв йому, як покінчить студії, подарувати свою найкращу скрипку. Це власне є та скрипка. Ця скрипка – найкраще діло моїх рук. Але її чудовий голос – не справа моїх рук, це дар Сотворителя. Вона зроблена з найкращого резонансового дерева, що росло на полонині, – майстрові заломався голос, – де погиб Іван.