Їхав вузькою доріжкою, огородженою з обох боків воринням зі стрілистими жердями зв’язаними у верху смерековими, подібними до колачів, гужвами. Сонце вийшло понад гірський обрій, а проміння спливало по верхів'ях, осінню позолочених, букових лісів та стелилося по царинках.

Сутінь та нічні мряки відступали перед наступом сонця та ховалися в яри та річні провалля. Жемчугами мерехтіли краплі роси на срібній тканині осіннього павутиння. Тишу осіннього ранку переривав монотоний звук калатала корови-провідниці, шо неоподалік паслася зі своїм стадом.

Ген-десь далеко від лісу доходив звук сопілки. Це грав Іванко-приймак, що сокотив дробєт, що сночі зійшли з полонини. Грав гуцульської та так тужливої, як невеселою є доля круглого сироти.

Юра глянув на сонце. Стиснув цупкіше коня, скорою ходою з’їхав плаєм до річки Рушор. Перебрив річку і виїхав на космацький гостинець. Тут чекали на нього два космацькі ґазди з кіньми.

"Славайсу, єк дужі?" – поздоровив Юра. – "Навіки слава, гаразд, єк ви?" – відповіли космацькі побратими. Посідали на коней і втрьох поїхали до Яблонева.

Найбільший рух у Яблоневі був від самого рана в ятці Йоська Чорного, так названого від його дуже чорної бороди. Тут на порозі стояв хлопець в чорному одязі, зі закрученими пейсами, що прийшов від рабіна по кошерне м’ясо. Побачивши ґаздів, показав пальцем і спитав: – Вус-дус?, куди так рано їдуть ґазди, як паску святити? Всі глянули і деякі пізнали Юру.

   –  Шкода, а то я нині хотів їхати до Юри, баранів купувати, що з полонини зігнали, – каже Йосько.

   –  Юру Михасевого мають судити нині за то, що, як кажуть, оленя застрілив, – відізвалася служниця пана судді.

   –  Лісничий Тенета подав його до суду. Я не думаю, що то правда, Юра багач, він має подостатком всякої маржини, – сказав Йосько.

   –  То є правда, що Юра забив оленя, – почувся голос парубка Тенета, Онуфрія, що в поспіху виходив з ятки з чверткою баранини для лісничого. – Я ходив з паном і поліцією на Лази, як від нього з бодні оленяче м’ясо брали.

Та пан Тенета не хотіли Юру брати до суду. Другого дня післали мене до нього і казали, щоби він прийшов до уряду лісництва. Юра не тільки не пішов, але ще образив пана лісничого. Каже: "Ти, польська онучо, би я тебе тут більше на Лазах не видів, бо собі запам’ятаєш, як на ґазду донос робити!" А я в політику не бавлюся, але я, бідний чоловік, служу тому, хто мені платить. Та я спішуся, бо пана Тенету до суду маю везти, та й сам у суді буду свідчити.

У черзі чекав Лесьо-паламар. В паламарюванні вже і постарівся, та все ще добре знав, коли панотцеві подати кадило. Наладував носа табакою, чхнув, що звик робити, як хотів сказати щось мудрого.

   –  Не надурно то десь у церковних книгах записано, що так довго дзбан воду носить, аж ухо урветься. – Задоволено подивився, що всі слухають та продовжував: – казав мені фірман панотця, що панотець казали Юрі: "Ви, Юро, сокотіться, того вам не треба, ви ґазда, а то можете собі біди напитати. Поляки дуже люті на вас".

А Юра на це: "Мій дід бив медвсдів, мій дєдьо оленів, та і я буду. Ті всі ліси були колись христєнські, але христєни о ліс не дбали, то забрав австрійський цісар, а тепер Польща каже, що то її ліси. Я маю більше право до полювання, як ляхи".

Бо то Юра все дуже гонірний, не слухав панотця і не хоче зі мною говорити про політику, а я чув, як з дяком говорив, ніби то я гірший від дяка.

Тут уже ніхто більше не слухав паламаря, бо всі заздалегідь знали, що буде говорити.

   –  А я кажу, що шкода Юри, бо то чесний ґазда, – перервав паламареві, поправляючи на голові ярмурку, Йосько.

Юра з побратимами зближався до суду. Побіч підбігало кілька маленьких жидиків показуючи пальцями, "а кік, кік!" Були вони зацікавлені барвистими одягами верховинців, а ще більше буйними кіньми.

Ґазди приїхали під суд. Позсідали з коней. Юра залишив побратимів і пішов сам до суду. Возьний показав йому місце, де має сидіти підсудний. Юра стягнув сардак і сів.

На другій стороні залі сиділи свідки оскарження, поліція і вкоротці прибув лісничий Тенета з Онуфрієм.

Увійшов суддя, списав дані Юри, питав чи має адвоката. – Ні, не маю, сам буду відповідати в українській мові на оскарження.

Прочитано оскарження.

Питає суддя Юри, чи розуміє? – Так, усе розумію.

Свідки зізнали, згідно з оскарженням, що Юра застрілив оленя, привіз додому і м’ясо зложив у бодні. Юра сидить непорушно, так якби не про нього йшлося. Мабуть одне, що його цікавило, то кінці постолів, від яких не відривав зору.

Суддя питає Юру, чи має щось на свою оборону?

   –  Я не маю що боронитися, – каже Юра. – Правду казали ці пани як прийшли на Лази, як пішли у погреб, як брали з бодні куски м’яса, одну тільки сказали неправду, що то м’ясо оленяче. У мене в боднях було м’ясо з ялівки, що попереднього дня я убив. Це, достойний суде, є моя оборона.

Сів.

   –  Бреше, – чути притишині голоси зі сторони свідків.

Суддя б’є молотком і втихомирює залю. Оскарження подає, що є м’ясо оленяче на доказ.

Юра домагається провірки м’яса.

Суддя погоджується.

Провіряти має присяглий оглядач худоби. На другого знавця м’яса покликано Йоська Чорного. Йоська заприсяжено.

По перерві зізнає першим Йосько.

Судя питає, чи пізнав яке то м’ясо. – Чому би ні? – відповідає Йосько. – То хтонебудь пізнав би, не треба навіть Йоська, то і пан суддя пізнав би.

Суддя каже, щоби відповідав тільки на питання і коротко. Питає, яке то м’ясо. – А яке могло би бути, що ялов’єче, то ялов’єче, і тільки дурний може сказати, що то оленєче, – старався Йосько коротко відповісти.

   –  Пане Йоську, – каже суддя, – відповіжте мені одним словом, чи м’ясо оленяче, чи ялов’єче?

   –  Та я сказав що ялов’єче.

Присяглий оглядач затвердив зізнаня Йоська. Суд звільнив Юру від обвинувачення.

Найбільше лютував Тенета. Юра пішов до ґаздів, що чекали з кіньми. Та тут прибіг Тенета та накинувся з лайкою на Юру. – Ти перекупив оглядачів м’яса. Ти перекупив суддю. Я плюю на такий присуд.

Юра обернений плечима до Тенета каже: – Чесні газдове, запам’єтайте, що оцей полєк говорить, бо я буду його за це кликати до суду, а вас за свідків просити. Цес полєк образив вирок суду. Образив суддю.

Схаменувся Тенета, що сказав забагато, побіг до брички, та від’їхав додому.

Поїхали і ґазди.

   –  Покутали ми маржинку, – оповідає дальше Юра, – челядь уже поснула і я збиравси лягати спати. Та тут забрехали кутюги. Та так люто, як на жида або діда брешуть, а не на христєнина. Поставив я рушничку поза двері, а сам з ціпком іду до загороди. Чую: хтось стукає до воріт.

А який там дітьтє товчеси? – питаю. – Кажи, а то як пущу вівчарів то дрантє з тебе буде летіти.

   –  Та то я, пане Юро.

   –  Хто такий, кажи.

   –  Та я, Тенета, не пізнаєте мого голосу?

   –  Чого вам треба?

   –  Пане Юро, я прийшов миритися. Ви знаєте, ми все добре зі собою жили, а то той дурний Онуфрій наговорив на вас, а я погарячився, та візвав вас до суду, але від тепер я хочу з вами добре жити, а ви собі здорові ґаздуйте на Лазах. Я не мушу всього видіти.

Дотримав Тенета слова і вже відтоді більше не був на Лазах.

   –  Юро, та ти розговоривси о тім, як баба дівкою була, а то вже банушец застиг, а прошу, паничу, беріть та харчуйте, чим Господь поблагословив, а пробуйте студіньчику, а може голубчиків, – припрошувала гостинна Юріїха. – Юро, та долляй чарочку, а може ситцю з меду напилибиси.

Вже звечоріло.

Мала нафтова лямпочка блимала на печі. Запах живиці розходився від смерекових дров. В печі горіла ватра. Дим клубився коло дров, дрова з тріскотом кидали жаріючі іскорки, тоді високо під склепінням печі спалахувало полум’я, кружляло та втікало червоними язиками у димар, кидаючи тіні на дерев’яні стіни.

На тесаному сволоці чорнів випалений хрест. На головній застільній стіні висіли образи святих. Кругом на стінах попід суфітом різьблені намисники, з глиняним розмальованим посудом. У кутку яворові ложки Корпанюка. За печею застелена ліжником постіль, кругом тяжкі дерев’яні лави. Стіл застелений скатертю, коло дверей дві дерев'яні коновки з водою, узористо випалені. Усе господарське знаряддя, домашня обстанова, одяг, артистично зроблені, вповні гармонізували з красою гірської природи. Так оце було на Гуцульщині.