У неділю я вибрався на Лази відвідати Юру. Видно мої "фігуранти" представили мене добре, бо Юра прийняв мене дуже ввічливо, і я побував у нього до вечора, а Юріїха вгощала мене банушем, бриндзею і гуслянкою. Відтоді я почав заходити на Лази, спеціяльно в неділі, бо і ґазди були раді моїм відвідинам, і я був радий послухати оповідань про пригоди Юри. Як ми вже добре познайомилися, Юра оповів мені про свою пригоду з оленем.

На дубовій поляні над Яблоневом, на риковиську, при заході сонця, Юра застрілив оленя. Ніччю заладував на коня, перевіз до лісу під Лази, тут випатрошив, зняв шкіру, порубав на часті, переніс м’ясо до погребу в ґражді, насолив та уклав у бодні.

Кінчав уже роботу, коли почув гарчання собак і чужі голоси.

До ґражди вдерся лісничий-мазур Тенета з двома побережниками, зі своїм наймитом Онуфрієм та двома поліціянтами. Застали Юру у погребі при роботі. Каже Тенета до Юри: – Но, тепер я вже знаю, який то чигун стріляє олені.

Посидиш собі у тюрмі, тепер вже ніщо тебе не врятує, вже не відіпрешся, бо ми тебе зловили на гарячім учинку, як вкладаєш оленяче м’ясо до бочок, – а звертаючись до свого наймита, каже, – Онуфрію, бери цеї оленини, та добрі куски, то буде доказ в суді.

   –  Я вас, панове, не розумію, чому ви зробили такий напад на мене, – каже Юра. – Це ніяка оленина, а м'ясо з ялівки, яку я забив. А моєї власности не беріть, бо будете платити за м’ясо.

   –  Будеш у суді виправдуватися, – каже мазур, – але то тобі не поможе, бо я маю оленину як доказ, і п’ятьох свідків.

Забрали куски м’яса та поїхали.

Побачив Юра, що це не жарт, що грозить тюрма, а що гірше, що мазур з поляками будуть тішитися. Вивіз оленяче м’ясо в ліс та закопав. Зарізав ялівку і наложив м’ясо в бодні. Нарізав подібних кусків м’яса до оленини, що забрав Тенета, поклав у бесаги, зодягнувся так, наче б ішов у бутин, взяв до калитки грошей, пішов до скрині, де тримав дукачі. Витягнув дукача Марії Тереси, такого найновішого, засунув у сховок у черес, взяв хліба та сала, покликав годованця-хлопчину, казав йому взяти сардак і пішли до лісу. Тут йшли стежками, оминаючи хати, аж дійшли до місця, звідки було видно лісничівку Тенета.

Сказав хлопцеві піти і заховатися поблизу лісничівки, чекати доки Тенета з Онуфрієм не поїдуть з лісничівки, тоді піти до лісничівки, попросити напитися води і подивитися, хто там є.

Юра знав, що цього дня в Онуфрія є хрестини, а Онуфрій буде мата собі за честь просити лісничого на хрестини, щоби гостем похвалитися перед односельчанами.

Години поволі минали, та хлопець не приходив. Минуло полуднє, а то вже і сонце почало хилитися на захід. Юра вірив, що Іванко вив’яжеться зі завдання якслід, бо був спритним, але довге чекання почало його непокоїти. Втім побачив, як далеко хащі заколихалися, а за хвилю побачив Іванка, як хильцем біг в його сторону. Вийшов напроти, і хлопець сказав йому, що мазур з Онуфрієм тільки що поїхали, а у лісничівці є тільки Марія, служниця.

Юра залишив хлопця в лісі, а сам пішов у сторону лісничівки кущами і городами, щоби ніхто його не видів. Увійшов задніми дверима до кухні, поздоровив наймичку Марію, яку знав, і сказав, що хоче бачитися з лісничим у важливій справі.

Відповіла, що недавно виїхали і, мабуть, не скоро повернуть, бо як чула з розмови, поїхали на хрестини до Онуфрія. Лісничий не хотів їхати, бо казав, що має важливу справу до полагодження в надлісництві з тим застріленим оленем, що то вночі привезли те м’ясо. Але Онуфрій так наполягав, що в кінці мазур дався намовити.

– Де те м’ясо сховав? – спитався Юра.

   –  Мабуть у пивниці, – відповіла, – бо там ходили, а двері замкнули на ключ і колодку і заказали мені йти до пивниці, а ключі сховали в себе в канцелярії. Про того оленя доніс йому Онуфрій, бо йому мазур обіцяв нагороду.

   –  А де того оленя знайшли? – питав Юра.

   –  Цього я не знаю, але мазур ходив уже рано скаржити до суду.

   –  Пусти мене, Маріє, най я подивлюси на ту оленину, – сказав Юра. – Я тобі за то такий розмальований сардачок подарую, що на Різдво під церквою всі парубки за тобою оглядатиси будуть.

   –  Ей, Юро! Не кажіть таке, – відмовлялася Марія. – Мазур, якби о тім дізнавси, то убив би мене.

Що Юра їй не говорив, то дівка уперлася, та все ні, та й ні, "боюси, не пущу, не маю ключів".

   –  Ти позволь тільки, я ключі сам знайду. – Тут Юра всунув пальці за черес, вийняв золотого дукача, взяв у два пальці так, що сонце мов у дзеркалі заграло. Дивився на дівку, а її очі аж засвітилися. Перекрутив дукачем у трьох пальцях, він, як дзиґа, підлетів і впав на підлогу, дзенькнув і покотився під постіль. Юра пішов до канцелярії мазура, знайшов ключі у шуфляді, та пішов до пивниці.

Юра розказує: – Тут у слоїках стояло оленяче м’ясо. Витягсми з бесаг ялов’єче, порізав на снісько подібні куски, та поставив до слоїків на місце оленячого. Замкнувсми пивницю, та поставив ключ на місце. Когути вже на північ піяли, як вернувсми д’хаті. Скорнєвсми стару та кажу: Єле! Вставай, налєй ми чарку, затопи в печі та звари нам банушцю, бо бігме, мисми заслужили, би добре похарчувати. Не будуть си поляки тішити, що Юру в кримінал засадили. До пару днів діставсми ферлядунок до суду.

Юра встав досвіта. Готовився в дорогу на судову розправу в Яблоневі.

Наймит випровадив зі стайні улюбленого сорокатого. Тримав цупко коня. Сорокатий, почувши свіже повітря, мов у танку, перебирав ногами, пробуючи вирватися, щоби побрикати. Густа грива спадала йому на очі. Кінь, хоч низький, був сильної будови, з дуже грубою шиєю і з широким задом і грудницею та з дуже зграбними тонкими ногами.

Ґазда приніс з комори дерев’яну, нову тарницю, різану та викладену мосяжним дротом та набивану блискучими цвяхами. До тарниці була прикріплена нагрудниця, з боків звисали на грубих ременях виливані з бронзу, взором прикрашені стремена. Поклав на коня шерстяник, терницю прикріпив шерстяною попругою. Ґаздиня здіймила зі сволока свіжо випраний у фалюші ліжник, такий барвистий, як царинка з квітами. Зложила учетверо та поклала на тарницю. Наймит притягнув ліжник попругою зі взором скатерти. Натягнув узду з зубилами та з мосяжними спряжками.

Юра вийшов з комори, зодягнений у святочне лудінє. Мав на собі черлені гачі, ноги одіті в чорні, черленою волічкою обрублені капчурі. Від новеньких жовтих постолів ішли ремені шнуровані довкола ніг. Від ременів ішли скручені з білої вовни волоки, що на ширину долоні обкручувалися довкола ніг.

Мав із згрібного полотна вишиту сорочку. Сорочка була вишита на обшивці та понад п’ястуками. Вона спадала понад гачі. Верхом сорочки мав черес. Черес сягав від бедер до половини грудей і був зроблений з подвійної шкіри: грубої твердої спідньої і тоншої витисканої в орнаментальні взори верхньої. Черес був запнятий на п’ять великих мосяжних спряжок. Таких чересів уживали в давнину, як панцирів у часі бою.

Надів біло гарбований киптар, обшитий чорною смушкою, та прикрашений коліровими трикутними кусками шкіри та волічковими косицями. Через праве рам’я перевісив тобівку. Пас, на якім звисала тобівка, був на долоню ширини. Груба шкіра покриви тобівки та пас були прикрашені витисканим орнаментом та мідяними ґудзами. Із жердки в хаті здіймив та надів чорний сардак обшиваний барвистими взорами зі самовисами. Надів фільцовий чорний бриль обведений биндою.

Набив тютюном мосяжну файку, вийняв з печі жевріючий вуглик, положив на тютюн, притиснув нігтем грубого пальця, замкнув покриву файки і пакнув пару разів, щоби файка розгорілася.

Ґаздиня принесла бесаги. Наймит наповнив половину бесагів пахучим сіном. Газдиня витягнула з печі свіжоспеченого на капустянім листку кукурудзяника, наповнила ракву маслом та бриндзею, щільно заднила коновчину гуслянки, взяла три дерев’яні ложки, все завинула в білу з черлено тканими пасами скатерку і вложила до другої половини бесаг.

Юра сів на коня, перехрестився та попрощав челяд: "Оставайте з Богом!" – "Гостіть здорові", – відповіла ґаздиня. Виїхав з ґражди через браму.