— Сміливіше! — вимагає він. — Сміливіше, наче й не було ніякої хвороби!
Карцов підтримує Марту, і вона неквапливо йде до дверей. Постоявши там, вертається, дедалі впевненіше ставлячи ноги в м'яких повстяних черевиках.
Стомлена, але щаслива, сідає на ліжко.
— А тепер розповідайте!
— Доброго мало. — Карцов морщиться.
Він розказує про італійців, про Бруно Гарріту, про Абстів наказ вивчати ремесло водолаза, про перше заняття під Глюковіга керівництвом і про викрадений респіратор. 1 на закінчення — про лейтенанта, котрий приплив разом з Абстом.
Дівчина лежить бліда, у неї тремтить підборіддя.
— Я знаю цього чоловіка, точніше, чула про нього. Агент розвідки, вже кілька років, як його заслали на базу. Абст вважає, що зобов'язаний йому життям.
— Що ж, він недалеко й від істини, — зауважує Карцов, пригадуючи сцену в салоні лінкора, коли лейтенант не зміг схопити Абста. — Так, агент врятував його.
— Під час зустрічі він упізнає вас! — тривожно шепоче Марта. — А зустріч неминуча.
— Неминуча. — Карцов замислюється. — Не сьогодні, то завтра. Уявляю: Абст входить до мене, і з ним цей чоловік!
— Що ж робити?
— Його треба знищити, але як це зробити? Передусім довідатися, де він влаштувався, скільки часу буде тут, які його наміри. На жаль, тут я безсилий.
— Тоді, можливо, я?
— Доведеться діяти вам, Марто. Відпочиньте, наберіться сил і йдіть до Абста. Скажіть, що здорові, починаєте роботу. Постарайтеся з'ясувати все, що треба. Ми повинні знати якнайбільше.
— Але, побачивши, що я вилікувалась, Абст уб'є вас!
— Не одразу. Він чекає, щоб я освоїв роботу під водою. Словом, у нас є ще час. Проте, якщо мене викриє агент, усе станеться миттю.
Карцов розвиває свою думку далі. Марта повинна розвідати, що це за гості, яких жде Абст, коли вони прибудуть, які плани у Абста надалі.
— І ще запитання: ви вмієте плавати?
— Так, — відповідає Марта.
— А користуватися респіратором?
— Умію.
— Дуже добре.
Дівчина замислюється.
— Тепер я повинна сказати дещо важливе, — мовить вона. — Невідомо, кому з нас пощастить вибратися звідси. В усякому разі, якщо я загину…
— Марто!
— Не перебивайте. Нестерпна сама думка, що ніхто ніколи не дізнається про Абста. Тому я й повинна розповісти все.
РОЗПОВІДЬ МАРТИ РІШЕР
Росток… У цьому місті я народилася й провела дитинство. Але тепер нашого будинку нема. Замість нього, замість цієї вулиці — руїни. В них похована моя мати.
Батько загинув ще раніше. Він служив у Мюнхені, переїхав туди, коли втратив надію знайти роботу в своєму місті. Йому поталанило — влаштувався в барі кельнером. Ми вже збиралися продати будинок і їхати до нього, та батько раптово помер.
У ті роки мало хто по-справжньому розумів, що таке націзм. Це тим більше стосувалося батька — він завжди був далекий од політики.
І ось його вбили.
Пізніше нам розповіли подробиці. Якось увечері до бару, де він працював, ввалилася юрма горластих штурмовиків. Невдовзі всі вони добре випили, і котрийсь із них почав виголошувати промову. В далекому кутку за столиком сидів чоловік з двома залізними хрестами на лацкані піджака. Напевно, ветеран. Несподівано він схопився, підбіг до оратора, вчепився йому в груди, доводячи, що служив з ним в одному полку, що це не патріот, а брудний провокатор і донощик.
Зчинилася бійка. Все сплуталося. Хтось кинув пляшку, влучив батькові в голову. Він помер від крововиливу в мозок.
Це сталося весною 1923 року.
Через десять років фашисти захопили владу. На той час я здобула освіту й стала хірургом. Мене ще з шкільної лави вабила медицина. Мати й старша сестра заклали дім, працювали вдень і вночі, аби я могла навчатися в університеті, — вважалося, що я маю здібності.
Я дістала місце в лікарні на західній околиці Берліна.
І там зустрілася з одним чоловіком. На заводі, де він працював, вибухнув котел, і йому дуже розбило голову.
Мені пощастило зробити складну операцію. Він довго лежав у моїй палаті. Ми познайомились, часто розмовляли. Ми були майже однолітки. У нас завжди знаходилися теми для розмов.
Він видужав, і ми розлучились. А через півроку він раптом подзвонив до мене й запросив погуляти.
Того дня вирішилася моя доля. Виявилося, вони вже кілька місяців поступово вивчають мене. Вони — це група місцевих комуністів, що уціліли після того, як націсти розгромили їхню партію.
Їм були потрібні такі, як я, — молоді спеціалісти, минуле яких бездоганне з точки зору Гіммлера. Я стала членом підпільної групи. Мені дали завдання вступити в НСДАП, удосконалюватися як хірург, працювати старанніше.
Справитися з першою частиною завдання допоміг випадок. Якось я вилікувала одного блоклейтера[31], вилучивши йому пухлину мозочка. Цей чоловік і рекомендував мене в «Націонал-соціалістську спілку німецьких жінок». Щодо моєї професії, то тут уже підштовхувати мене не доводилося: хірургію я вважала справою свого життя, працювала багато й напружено, дедалі більше кваліфікуючись на операціях мозку. Про одну мою операцію, після якої одужав безнадійно хворий, написали в газетах… Зазначу, що о тій порі я вже мала картку члена СС.
І ось мене викликали в крейслейтунг[32].
Я йшла туди з тривожним передчуттям. Все відбулося так несподівано, що я навіть не змогла попередити товаришів з групи.
За столом сидів креслейтер. Віддалік розташувався чоловік у мундирі генерала СС. Я впізнала його — це був Ганс Брандт[33].
Крейслейтер перевірив мої документи, задав кілька питань і вийшов з кабінету. Тоді заговорив Брандт. Кілька хвилин він розпитував мене. Та я бачила — це формальність. Він уже багато що знає про мене й про мою роботу.
Мені запропонували стати співробітницею Аненербе[34]. Я й мої товариші по підпіллю майже нічого не знали про цю організацію — про неї ходили чутки, одна фантастичніше за другу. Напевно було відомо тільки те, що діяльність її глибоко засекречено й що опікає організацію сам Гіммлер.
Брандт сказав, що його пропозиція — велика честь. В Аненербе у мене будуть найширші можливості для наукової роботи та експериментування. Він дав мені дві доби подумати.
Того ж вечора мені пощастило зустрітися з керівником своєї групи. Вислухавши мене, він не міг приховати хвилювання. Та я й сама розуміла, як важливо, щоб німецькі комуністи мали свою людину в Аненербе…
Наступні півтора року минули як у тумані. Разом з групою лікарів я кочувала по концентраційних таборах. Через наші руки проходили тисячі в'язнів — ми відбирали потрібний «людський матеріал». Це були найрізноманітніші люди — здорові й такі, у котрих виявляли пухлини, хвороби серцево-судинної системи, печінки, легень… Їх везли до спеціальних лабораторій і клінік, а там ними розпоряджався шеф Аненербе доктор Вольфрам Зіверс.
Через рік і сім місяців мені дали призначення в одну з таких клінік. Я на власні очі побачила, що там діялося. Все те, що звичайні експериментатори-фізіологи роблять тільки з комахами, жабами, кроликами, собаками, все це Зіверс та його колеги проробляли над сотнями й сотнями живих людей: їм ампутували кінцівки й намагалися знову приживляти ноги та руки, вирізали кістки і внутрішні органи, на піддослідних випробовували невідомі мені препарати, отрути… Зважте, це почалося до війни. Фашисти досхочу напрактикувалися на співвітчизниках, раніше ніж одержали в своє розпорядження військовополонених!
