— Не знаю. Здається, не дуже. Вона мовчить. Іноді плаче. Дуже нервова особа.

— Щось питала?

— Тільки те, що стосується лікування. І ще: коли-не-коли у мене просить сигарету.

— Рішер одержує скільки їй належить.

— Напевно, норму варто збільшити. В її стані…

— Гаразд.

— Ще прохання, шеф. Мені заборонено розмовляти з нею. Я маю на увазі розмови на абстрактні теми. Це створює додаткові труднощі в лікуванні. Не можна недооцінювати психотерапію. Ви прекрасно знаєте — для нервовохворого бесіди мають таке ж велике значення, як гімнастика, масажі або вітаміни. Може, знімете заборону?

— Добре, Рейнхельт, розмовляйте з нею. Одначе підкреслюю: тільки на абстрактні теми, як ви сказали. Базікайте про музику, про кіно або книжки. Жодного слова про політику, про становище в країні або про те, що діється в морі. І тим паче про вашу роботу тут. Поводьтеся так, наче вона стороння людина.

Від Абстового робочого приміщення до кімнатки Рішер півсотні кроків. Карцов повільно ступає коридором, що веде вниз. Він усе ще не заспокоївся від збудження, викликаного жорстоким експериментом Абста. Люди завжди люди, що б з ними не трапилося. Хворі, а тим більше ті, в яких ушкоджена психіка, потребують особливої уваги і піклування. Це елементарно. Але фашисти — і гуманізм! — Карцов знає, що роблять гітлерівці на окупованій радянській землі. Через лінію фронту просочуються повідомлення про злочини загарбників на Україні, в Прибалтиці, Білорусії. Втікачі-полонені розповідали про місто смерті на заході Польщі, в якому розстрілюють і отруюють газами сотні тисяч людей… А недавно пішов поголос: Бресті німецькі хіміки створили завод, де варять мило з людського жиру. Коли про це довідалися на кораблі, де служив Карцов, хтось із моряків узяв під сумнів: занадто вже неймовірно.

Неймовірно? У Карцова стискаються кулаки. Тепер він побачив, на що здатні фашисти!

Але ж німецький народ давав світові справжніх героїв. І в шерензі славних не останніми були медики. Карцов пригадує. Берлінський лікар Отто Обермайєр прищепив сам собі холеру й відмовився від лікування. До останьої хвилини він диктував асистентам все те, що відчував, — люди повинні були навчитися розпізнавати холеру, щоб краще боротися з нею… Мюнхенські медики Вернер і Бенцлер з цією ж метою заразили себе тифом.

В ім’я здоров’я і щастя людства лікарі повинні були експериментувати, і вони робили досліди на собі: заражалися чумою, пропасницею, проказою, піддавалися укусам тарантулів, змій…

Вони, ці лицарі та герої, і — Абст! Подумати тільки, у нього такий самий диплом лікаря, він також давав клят самовіддано служити хворим і тим, що страждають!

До кімнати Марти Рішер не більше десяти кроків. Карцов примушує себе в уяві перенестися до цієї дивної дівчини. Хто вона? Фашистка, така сама, як Абст, його віддана помічниця? Здається, в цьому важко сумніватися: Рішер робила те що тепер доручили Карцову. Та йому відомо и інше: Рішер проводила кінозйомку плавця на березі лагуни, плакала и жбурляла у воду брикети. А потім сховала в скелі свою камеру. Кілька днів тому, перебуваючи на майданчику, він вибрав момент і засунув руку в тайник — камера там і досі. Він порівнює все це з іншими відомими йому обставинами: благаннями Рішер відпустити її до Німеччини, істеричним припадком і спробою отруїтися, коли Абст відмовив. Таємна кінозйомка плавця плюс зйомки торпед та іншої секретної зброї, які вона могла робити раніше, і наполегливе домагання виїзду звідси — чи немає зв'язку між цими фактами? А що коли вона хотіла показати зняту плівку комусь у Німеччині? Кому? В усякому разі, не хазяям, які про все, що діється тут, звичайно, знають. Кому ж тоді? Можливо, комусь з опозиції гітлерівському режимові? Дурниця! Нема там ніякої опозиції, нема і не може бути. Людей, котрі не були згодні з фашизмом, убили або загнали в концтабори, а ті, хто уцілів, причаїлися, сховались у щілини, не насмілюючись вистромити носа. Лютий націстський терор знищив усе передове, світле, чим колись пишалася ця країна. Стоп!.. Карцов здригнувся від здогаду. Що коли Рішер — розвідниця? Для такого припущення є всі підстави. Та на кого вона працює? На американців чи на англійців. Може, вона росіянка?

Подумати тільки, тут у нього союзниця!

— Спокійно — шепоче Карцов, запалюючи сигарету. — Спокійно, не поспішай. — Він жадібно ковтає гарячий дим. — А якщо ланцюг твоїх міркувань — тільки домисел? Тоді неминуча помилка, котру вже не виправити. Спокійно, не роби квапливих висновків!..

Перед ним в коридорній стіні двері, пофарбовані в сіре з грубою клякою замість ручки. Він гасить сигарету і стукає.

Марта Рішер лежить у ліжку. В неї таке саме, як і у всіх розкладне залізне ліжко. Але вкрито хвору не брунатною казенною ковдрою, а червоно-білою смугастою периною.

Побачивши лікаря, вона відкладає книжку, яку читала, опускає очі.

— Добридень, — каже Карцов.

Рішер підтягає перину до підборіддя.

Карцов питає про самопочуття, сон, апетит. І дістає короткі лаконічні відповіді. Під час перших відвідин нового лікаря Рішер поводилася інакше, але Карцов суворо виконував Абстові вказівки, і вона замкнулася. Відтоді в їхніх взаєминах нічого не змінилося.

Він починає роботу, намагається викликати колінні та ахіллові рефлекси. Дарма. Ноги Рішер мертві.

Тепер масаж, — каже Карцов.

Він ретельно розминає м'язи ніг. Ноги Рішер стрункі, м'язи добре розвинуті.

— Займалися спортом?

Мовчання.

— Займалися, — впевнено каже Карцов. — І я знаю: це був велосипед!

Очі Рішер напівзаплющені. У неї довгі круто зігнуті вії. Карцов згадав про велосипед, і вії здригнулися.

Він уважно роздивляється дівчину: тонкий, прямий ніс, повні губи, зовсім ще дитячі, густі світлі брови, що зрослися на переніссі… Звичайне лице. І очі звичайнісінькі — трохи задумливі і сумні.

Зустрінеш таку десь під Воронежем або на Ставрополі — і не відрізниш од тисячі інших.

Закінчивши процедуру, Карцов сідає на табуретку, виймає сигарети.

— Втомився, — признається він. — Дозвольте закурити?

Рішер киває.

— Чи не хочете підтримати компанію?

Дівчина бере сигарету. Карцов довго намагається запалити вогонь, та сірники безнадійно погані. Тоді Рішер простягає руку до столика в головах, намацує запальничку.

— Дякую. — Карцов прикурює.

Погляд Рішер зустрічається з поглядом Карцова, у якому сьогодні доброзичливість, теплота.

— Втомився, — повторює Карцов усміхаючись. — Відпочину трохи, й почнемо гімнастику… До речі, я теж захоплювався велосипедом.

Він з гумором розповідає, як одного разу на шосейних гонках збив необережного перехожого.

— І як ви думаєте, хто був цей перехожий? — вигукує він. — Мій сусіда по дому, з котрим у нас були давні незлагоди. Певна річ, він не повірив, що це випадковість…

— Ви все вигадали, — спокійно каже Рішер.

— Вигадав, — признається Карцов.

— Навіщо?

— О, в мене підступний задум!

— Хочете розважити мене?

— Дуже хочу. Коли прийде транспорт, ви повинні бути на ногах.

Він хотів трохи підбадьорити хвору, але при згадці про від'їзд дівчина починає плакати.

Карцов підводиться, щоб подати воду, і… лишається на місці.

До кімнати входить Абст.

— Що тут діється? — запитує він, спинившись біля порога.

— Нічого особливого, шеф. Просто я зробив масаж, і ось фрейлейн відчула біль. Хороша ознака. Зрозуміло, фрейлейн розхвилювалася.

— Це правда? — каже Абст, звертаючись до Рішер.

Та нахиляє голову.

— Добре. — Абст обертається до Карцова. — Закінчивши з хворою, приходьте до мене. Візьміть із собою картки групи.

— Ви вдруге збрехали, — каже Рішер, коли Абстові кроки затихли вдалині.

— Ви теж!

Вони довго мовчать.

— Історію з велосипедом я вигадав, — каже Карцов. — Я ніколи ним не захоплювався. У мене була інша пристрасть: кінокамера! Люди, що вміють працювати з кінокамерою, особливо на фронті або, що ще небезпечніше, у ворожому тилу, — це мужні люди, чи не так?