— Але ж може привести, — сумнівався капітан. — А що тоді? Допоможеш мені умовити ветеринара?

— Тільки вона його не приведе, — повторив інструктор, який знав собак краще, ніж його начальник. — А якби й так — з Вовка ніколи б не вийшло хорошого службового собаки. Коли б він не такий забіяка, — мовив інструктор ще тихіше, — я б узяв його собі. З того часу, як здох Клауцік, я сумую за хорошим собакою.

Клауцік загинув, виконуючи свої службові обов’язки. Якось із застави утік молодий собака, і Клауціка послали, щоб привів його назад. Клауцік наздогнав того пса і вже вів по шосе на заставу. Дорогою весь час стежив за дурним собакою і не помітив, як ззаду на нього самого наскочив автомобіль з п’яним водієм…

Вовк раптом зупинився і пронизливо завив.

Ліза не обернулась. Повільною риссю бігла вперед. Ще три місяці тому мчала б до хазяїна як вихор. І єфрейтор Кучера це розумів. Але серце його було сповнене гніву на Єву, а Лізу він уже не любив, як раніше. Щось сталося з ним, він поступово ставав байдужим до всього. Не міг перебороти байдужості, хоч і знав, що без цього ніколи не буде хорошим провідником і взагалі хорошим солдатом.

Ось Ліза зупинилась і все ж таки повернулася до Вовка. «Ходім. Вони нічого тобі не зроблять!» «Я не боюся їх, — відповів він похмуро. — Гірших ніж мій — там, у халупі — не буває. Але я не люблю їх!»

Ліза сіла. Вона не розуміла, як можна не любити людей, бо змалку люди виховували її з великою любов’ю. Ніхто ніколи не зробив їй нічого лихого.

Єфрейтор Кучера почував, що в нього від злості й нервування трусяться пальці. Учора він знову багато пив і курив.

— Лізо! — різко крикнув він. Крикнув надто голосно, а це було зайве, бо вона б почула і його шепіт.

— Ніколи не зганяйте своєї злості на собаці, — почув Кучера ззаду тихі слова надпоручика. — Не перекладайте на тварину власної провини.

Якби це сталося з іншим провідником, уже б давно реготала вся застава. А тепер усі мовчали, пригнічено поглядаючи на Кучеру.

Вгорі, на першому поверсі, капітан звернувся до інструктора:

— З Кучерою і справді щось сталося. Він може зіпсувати собаку.

— Я б йому не рекомендував цього робити, — спохмурнів інструктор. — Через жінку… «Через жінку….» — подумав капітан. Він подивився вниз, на своїх прикордонників. Знав їх усіх на ім’я, знав удачу кожного, нахили, погані риси характеру, яких і кому треба позбутися. І всіх любив. «Ні, — похитав він головою, — через жінку я їх не покину…»

— Ліза біжить до Кучери без ніякої радості, — зазначив іще Стогончік. — А я думав, він буде на першому місці.

Саме в цю мить Ліза ніяк не могла вирішити, що ж їй робити далі. За неї вирішили її щенята. Вони чули людські голоси і знали: де люди, там є їжа і тепле приміщення. В цю мить вони найбільше думали про їжу, бо вже добре набігались. І тому помчали до застави, спотикаючись, розбиваючи носи, та все ж невтомно посуваючись вперед.

Ліза жалібно заскавучала. Чудовий, веселий ранок раптом змінився днем, повним суперечностей. «То я піду сама!» — озвалася вона до Вовка. «Я прийду», — відповів він.

Вовк сидів і дивився в долину, де були люди. Одне він тепер знав: Лізи вони не скривдять. І щенят теж. Але йому нема чого робити серед них.

Він ще раз подивився на старий будинок у лісі. Там з димаря ще курився дим. Вовк міг би не вертатися туди, якби не схотів. Та він вирішив повернутися, хоч і знав, яке пекло чекає там на нього. Це був особливий, упертий пес, який багато в чому був схожий на людину.

Ліза помалу бігла до застави.

Надпоручик Томічек сидів на межі і жував травинку. На хвилину скинув чоботи, щоб відпочили ноги.

— Ви ж самі бачите, що так далі тривати не може, — говорив він до єфрейтора Кучери, який замислено дивився в землю. — Ви і Краткий дістали підвищення. Обох нагороджено значками «Відмінний прикордонник». А чи ви й справді відмінні прикордонники?

Єфрейтор знизав плечима.

— Я дуже не люблю вплутуватись у чужі справи, — вів далі надпоручик. — Ця ваша дівчина не знає, чого хоче. Вона писала нам. Капітан Гаєк вважає, що я повинен їй відповісти. Але я цього не зроблю. Це ваша справа, товаришу.

— А що б ви їй відповіли? — грубо спитав єфрейтор.

— Певно, що ви дурень. І не помилився б. Як ви гадаєте, я коли-небудь сумнівався у вірності моєї дружини? Любий мій, я б сам себе не поважав. На вашому місці я б знайшов десять інших.

— А Єву віддав би Краткому, чи як?

— Та певно, що так, — погодився надпоручик. Він взувся й звівся на ноги. — Або візьміть автомат і зробіть з Краткого решето. А потім через дівку можете просидіти все життя в тюрмі. А коли вас нарешті випустять, то повернетесь до неї, але вона вже давно буде з кимсь одружена, матиме купу дітей і важитиме на той час удвічі більше. І ви додумаєтесь до того ж: що ви дурень. А тепер про службові справи, єфрейторе! Або ви покинете пити і далі будете провідником, або не покинете, і тоді я не допущу вас до собаки. Ви самі прекрасно знаєте, що тварини не терплять запаху спиртного. І я подбаю про те, щоб там, нагорі, товариші подумали, чи маєте ви право носити значок «Відмінний прикордонник»! Ідіть!

Франек мислив вкрай повільно. Вже цілих чотири місяці думав тільки про одно, і, може, тому йому вдалося надати своїм думкам досить небезпечної конкретної форми.

Отже, й отупіла від довголітньої самотності людина може хитро підготувати вбивство.

Франек уперто шукав способів здійснити задумане так, щоб не тільки військові слідопити (а вони досвідчені люди) не змогли знайти слідів, а навіть і собаки нічого не змогли б зробити.

З року в рік Франек спостерігав життя на кордоні. Знав, де, хто й коли помилявся, і міг би вказати на помилку кожному, хто переходив кордон — на той чи той бік. І сміявся, коли їхні — просто дитячі — спроби кінчалися погано.

Він не розумів, як могла Інга так наївно помилитися. Та, певно, щось примусило її вирушити до нього, не чекати його в Будейовицях. Франек розумів, що в цьому є і його провина, бо тоді він накреслив Інзі дорогу на шматку матерії не дуже ретельно. Та лісоруб не хотів думати про свої хиби. Був тут той, хто її застрелив і рано чи пізно може нашкодити йому. Досить тільки сказати, що він бачив Франека тоді в Будейовицях, або про той лист з округи.

Франек думав, як замести сліди.

Людей він не боявся. Їх можна одурити. Звичайно, Кучера досвідченіший, ніж якийсь там солдатик, що тільки з’явився на кордоні. Не хотілося б зустрічатися з прапорщиком Стогончіком, цим королем слідопитів. Проте Стогончіків небагато. А як позбутися найбільшої небезпеки — собак?

Франек сидів біля гасової лампи і старанно тер долонями скроні. Думав.

Тут потрібен великий вітер і сильний, тривалий дощ. Вітер розвіє запах слідів. Дощ заллє їх і знищить… Франека не треба вчити. Він знає, що проти собак не допоможе, коли зайти, скажімо, в струмок і йти по воді. Десь же треба в той струмок увійти? А до цього місця собака йтиме по сліду. Але ж десь треба буде і вийти із струмка?

Коли слід кінчається біля води, собака знає, що робити. Він бігатиме по обох берегах доти, поки не знайде слід. Перець і тютюн проти досвідченого прикордонного собаки не допоможуть. Це те саме, що й вода. Не можна розтрушувати за собою перець на багато кілометрів. Десь же порушник перестане його сипати, а собака кружлятиме навколо цих притрушених слідів, аж поки не вийде на чистий слід.

Крім усього, це треба робити на кам’янистому грунті і в тому місці, де повно багнистих калюж. Одним словом, треба чекати великої зливи.

А що це неодмінно станеться, Франек був певен. Ненавидів їх за смерть Інги. До того ж і боявся їх.

Лісоруб потирав великі пошрамовані кулаки і сміявся як божевільний. Вовк, прив’язаний ланцюгом, тулився до стіни.

А лісоруб засунув руку за опалубку і спохмурнів, не знайшовши там рушниці. Знову сів до столу і заціпенів. Думав так напружено, що аж мало не розірвалася голова. Потім зрозумів, що рушницю знайти не могли, коли він виходив з дому, інакше уже давно сюди прийшла б міліція. І ті з комісії, про яких останнім разом казав капітан, ще до нього не приходили. Та коли б навіть і знайшли рушницю, нічого особливого не сталося б, бо взагалі тут, у хатинах лісорубів, можна знайти і не одну рушницю. Звичайно, браконьєрську. І в Грюнфельда є рушниця, складана. Коли він увечері бере її з собою, то в одну халяву засовує приклад, а в другу — ствол. Тільки боїться стріляти поблизу кордону, бо там ходять патрулі.