Рандал здивовано сів, схилив голову набік, аж у нього повисло одне вухо, і докірливо подивився на матір — що це раптом з нею сталося?

Робі пощастило вилізти на самісінький камінь. Він взагалі намагався в усьому бути вищим від інших. Нагору сяк-так видерся, а от спускатися було важче, бо у нього весь час то голова переважувала, то зад і він падав то в один, то в другий бік.

Вовк мовчки підвівся. «Не займай його! — загарчала Ліза. — Він все одно не заспокоїться, поки не розквасить собі носа».

Але Вовк підійшов до Робі, узяв його зубами за шкіру — це, видно, було не дуже приємно щеняті, бо Робі перелякано писнув, — і трохи швидше, ніж треба, поставив на землю.

Робі такий вчинок Вовка ще дужче розсердив, і цуценя вчепилося в дужу Вовкову лапу.

Вовк тільки труснув лапою, і Робі відлетів до своїх братиків, сів і почав по-дурному озиратися на всі боки, не розуміючи, що з ним сталося.

Вовк гавкнув уривчасто і дзвінко.

Ліза здивовано подивилася на нього — такого ще від нього не чула. Вовк наче зразу втратив вигляд царя природи, який над усе ставить власну гідність. У його голові народилася в цю мить далека згадка: сонячні луки, по яких бігав він щасливим цуценятком, коли ще не свистів над його головою нагай і бавилися з ним селянські діти.

І сонце справді вийшло, хоч за календарем воно мало вийти на годину пізніше, та того ранку, певно, земля від радості закрутилася швидше. Схил гори раптом порожевів, і над травою піднявся легенький, схожий на мереживо серпанок.

Цуценята, не припиняючи своєї нескінченної бійки, скотилися нижче по схилу, і тепер з туману, який стелився над самою землею, стирчали тільки маленькі гострі вушка.

Це помітив згори, із своєї спостережної вежі єфрейтор Матеїчек і розсміявся від щирого серця.

Над лукою з’явився мишоїд, і Ліза обережно підвела голову. І саме в цю мить вона дістала швидкий, несподіваний удар в бік, який безсоромно повалив її на спину. На хвилину в неї перехопило дух.

Вовк раптом ні сіло ні впало стрибнув до неї, вдарив її головою і бігав тепер, пустотливо гавкаючи, готуючись до нового нападу. «Дурень! — роздратовано загарчала Ліза, бо не бачила ніяких підстав для гумору, не те що тоді, коли щенят тут не було. — Дурень!» — повторила вона, перебираючи в повітрі всіма ногами. Нарешті відновила рівновагу, стала на ноги і погналася за ним, вишкіривши зуби.

Вовк не тікав од неї, як це зробив би на його місці кожний розумний пес. Він сміявся… сміявся їй просто в обличчя… Адже собаки теж уміють сміятися. Проте Ліза не зносила глузування навіть від людей, не те що від собак, і коли налетіла на Вовка, як розлючена фурія, він тільки непомітно відсунувся, і її зуби клацнули в повітрі, далеко від його вуха.

Ліза не хотіла вкусити Вовка, у ній боролися різні почуття — і несподівана радість, що він упізнав цуценят, і образа, яку вона повинна була стерпіти, і страх, що втратить гідність перед своїми малими. Проте вона зрозуміла гру, хоч і не приймала її. Хотіла стримати себе, бо сердилась на нього за його дурощі. Але при всьому бажанні стриматись не змогла.

Пес гавкнув, як звичайнісінький сільський Бровко, зігнувся і, коли Ліза проскочила повз нього, напав на неї з другого боку. Вона знову перекинулась через голову й опинилася біля своїх цуценят. «Так. Чи не досить?» — розгнівано спитала Ліза.

Вовк відскочив, простяг вперед лапи, голову приклав мало не до землі, замахав хвостом і знову вичікувально гавкнув.

Коли ж Ліза погналася за ним ще трохи, сердячись та вже наполовину пустуючи, Вовк пробіг великим колом навкруг неї і цуценят, штовхнув носом Робі, аж той черевцем догори відлетів до своїх братів, та в цю хвилину тут була мама, що як вітер мчала за Вовком, але посковзнулась на мокрій траві і перелетіла просто через своїх синів.

Малому Робі вистачило хвилини, щоб зорієнтуватись і зрозуміти, що тут, власне, діється. Він трохи подумав, як бігти нагору, а як згори, і кинувся слідом за мамою. Брати — за ним. Вони вирішили взяти участь у грі своїх нерозумних батьків. Перевальцем бігли за ними, падали і голосно скавучали, коли земля виявлялася занадто твердою, але не припиняли гри, бо інстинкт, що жив у їхніх серцях, кликав їх мчати вперед, доганяти, кусати.

Отже, собача родина котилася по косогору вниз.

Єфрейтор Матеїчек на спостережній вежі ніяк не міг стримати сміху.

Капітан висовувався з вікна і кричав:

— Ні, ви тільки подивіться! Люди! Ні, ви бачили щось подібне? Лізо, хапай його! Дай йому перцю, тільки не піде давайся! Такої бійки я ще… ні, ви тільки подивіться!

І батальйонний інструктор теж сміявся до сліз.

Внизу шикувалася рота, проте сьогодні солдати ніяк не могли вишикуватись. Усі шістдесят чи скільки там чоловік кожен по-своєму любили собак. Тут, на кордоні, ці тварини не були ні для кого просто забавою. Це добрі помічники, вірні друзі, і бували випадки, коли людина могла покластися на них більше, ніж на людей. Тут розуміли собак, раділи їх радощам, носили всі без винятку в кишенях грудки цукру для них, хоч ветеринар і суворо заборонив балувати собак. Якщо ж котрийсь із собак починав хворіти, на всій заставі було тільки й мови, що про його хворобу. А багато хто з прикордонників, хоч як набігались і стомилися за день, часто вночі вставали і йшли подивитись на пса, як він там себе почуває.

Але це мусив бути їхній пес!

Вовк не належав до їхніх собак. І за всіма розпорядженнями й інструкціями давно мав бути ліквідований, а якщо лісоруб Франек випадково зберіг йому життя, то це ж не їхній пес.

Проте це й не якийсь приблуда, бо Лізині цуценята — його діти.

І тому тепер марно прозвучало оте надпоручикове «Струнко!», бо ніхто з усієї застави не міг не дивитися на цю собачу гру. Їхні собаки не борюкалися тут щодня, як які-небудь сільські кунделі. Вони завжди були серйозні і зосереджені, наче відчували вагу своєї відповідальності.

А «пампушка» Штенцл взагалі сів на землю і реготав так, що аж сльози текли по щоках.

— Посаджу під арешт, — лютував надпоручик Томічек. — Ніяких відпусток, ніяких… Будете ви мене взагалі слухати чи ні? Що це таке — рота чи цирк? Я вам… Ні, вона його таки наздогнала. Хлопці, вона схопила його!

Тут він опам’ятався і виструнчився.

— Досить!

Та навіть тепер у голосі його не чулося наказу. Він несміливо глянув угору, на перший поверх, — що скаже капітан, коли побачить, якою неслухняною стала рота.

А капітан сам стояв, обійнявши за шию інструктора, і обидва голосно сміялись.

Люди ставали в ряди без дальших наказів, тільки той чи інший іноді ще озирався на собак.

— Єфрейтор Кучера!

Кучера ступив крок вперед.

— Покличте свою собаку!

Провідник завагався.

— Лізо!

Проте голос його звучав не дуже впевнено — стосунки між ним і собакою були останнім часом не такі вже й хороші, і він не знав, чи послухається його Ліза після першого поклику. А якщо не послухається — буде сором на всю заставу.

Та Ліза ще любила його, хоч багато чого й не розуміла. Тепер вона щовечора тихо скавучала, наче кликала його, а він не приходив.

Ліза враз зупинилась на бігу і сіла. Завагалася. Колись, за винятком однієї тільки ночі, досить було б одного його слова — і вона прилетіла б як вітер.

Якусь мить вона безпорадно сиділа на місці.

— Коли вона викине таку штуку під час змагань — не бачити вам першого місця! — усміхнувся надпоручик. — Ви, певно, втратили до собаки підхід?

А Ліза в цю мить звернулась до Вовка. «Кличуть мене. Я мушу йти».

Вовк не відповів. Він намагався зрозуміти деякі речі. Вона його самка і мати його цуценят, і все ж вона не з ним. Ці люди — її хазяї, і Ліза не боїться їх. Коли вони кличуть, вона біжить до них як очманіла, але не з страху, а щоб своєю слухняністю принести їм радість.

Якийсь час пес ще біг поруч Лізи, і капітан схопив інструктора за плече.

— Що будемо робити, якщо Ліза приведе його сюди?

— Вона його не приведе, — понуро відповів інструктор. — А шкода.