Він устав з дерева. Усміхнувся до капітана.

— Був такий Муцій Сцевола. Той міг спокійно покласти за когось руку в вогонь. А ви б поклали за них у вогонь руку?

Капітан знизав плечима.

— Ну, от, бачите. Дев’ятнадцять підозрілих, І якщо ця жінка не збожеволіла, то бігла саме до когось із них!

Батальйонний інструктор Стогончік одержав телефонограму дуже пізно. Власне, він і не був зараз потрібен на кордоні. Злива перешкодила провести випробування п’яти собак, як було намічено.

Інструктор зупинив мотоцикл на всьому ходу. Заднє колесо ковзнуло по мокрій траві, і Стогончік мало не втратив рівноваги. З недовірою оглядав сліди, на які наскочив коло самої застави. Трохи далі на траві сіріли наноси піску.

— Це ж вовк! — вигукнув він, хоч далеко навкруги не було жодної живої душі. Тільки на спостережній вежі над заставою вже стояв молодший сержант і уважно розглядав у бінокль кордон.

З застави аж сюди було чути дзенькання металевого посуду. Кухарі вже були на ногах. Раз у раз долинало жалібне скавуління собаки з тих, що були замкнені в своїх будках.

Інструктор поставив машину і схилився над слідом. Він був свіжий і глибокий. Поблизу вибивалося маленьке джерело, яке весь час зволожувало землю. Таких джерел на кордоні було багато.

Краї сліду гострі й високі. Ось грудка піску відкололась і впала всередину.

— Це вовк! — знову голосно промовив інструктор. — Це вовк, або я нічого не розумію.

Він ще стояв на колінах, тільки підвів голову і для певності розстебнув кобуру.

Лишалося кілька хвилин до четвертої години ранку. Ще не світанок, але вже й не ніч. Якісь зеленкуваті, непроглядні сутінки. Навіть на перші промені сонця ще нема й натяку. Хоч дощ давно ущух і небо починало світитися кобальтовим світлом. Білі берізки немов відчули, що сонце ось-ось вийде, почали струшувати з себе краплі дощу і непомітно повертали до сходу листочки — так помалу, що цей рух не вловило б жодне людське око. Граби й бересклети не здавалися вже такими темними, кора їх набувала фіолетового відтінку. Внизу на болоті над килимком жовтого латаття засвітилася срібляста верба. Ще не було четвертої години ранку, а молодший сержант на спостережній вежі дужче затягнув комір уніформи. Із стерні тягло ранковим холодом. Тут і там по той бік кордону зорані клаптики були печальні, мов траурні прапори.

Молодший сержант сьогодні вже дивився на кордон не дружніми очима, як учора, бо після такої страшної ночі ніхто не знав, що ще може трапитись.

Батальйонний інструктор і досі стояв навколішках, не помічаючи, що намочив штани. Він любив собак, розумів їх, і вони розуміли його. Стогончік — великий спеціаліст у своєму ділі, а його пес Клауцік, який так нещасливо скінчив своє життя під автомобілем, був одним з найкращих прикордонних собак.

Очі інструктора почали вже звикати до каламутної далини. Ранок вилуплювався з чорної своєї оболонки, як курчатко з яйця. Але поки що він тільки починав дзьобати шкаралупу. «Звідки тут узятися вовку? — міркував інструктор. — Щоправда, це не виключено — недалеко звідси є станція, де схрещують вовка з німецькою вівчаркою. Той прекрасний звір, що народиться від них, має називатися чеським вовкодавом. І якщо одному з вовків пощастило втекти з цієї станції…»

На горбатому обрії, який тепер швидко світлішав, усе було непорушне. Біля жовтого каменя тінню промайнула лисиця. Вона не поспішала: людина, що стежила за нею, застигла, не ворушачись, а вітер, хоч низько, над самою землею, віяв од неї до людини. Стогончік бачив, як не хочеться цій хитрюзі заходити в мокру траву. Вона йшла по заячих слідах, і ніяк не можна було обійти цю траву. Високо, як балерина, піднімала свої лапи і з гидливістю кота струшувала з них росу.

Стогончік знову схилився над слідом і почав уважно вивчати його, недовірливо похитуючи головою. Він знав усіх собак не тільки з цієї застави, а й з усіх сусідніх. Знав їхні звички, добрі й погані, і провідники дуже поважали його за це, адже він завжди міг дати неоціненну пораду. Зараз Стогончік точно знав, що у жодного пса з навколишніх немає таких великих пальців і жоден з них стільки не важить, отже, й не залишить такого глибокого сліду.

Та за хвилину він раптом побачив інші сліди, яких від хвилювання не помітив одразу. Вони були м’якіші й легші. «Виходить, це був все-таки пес, який біг із самицею», — вирішив Стогончік. Вночі по телефону йому щось казали про Лізу, але тоді він не зрозумів.

Стогончік усміхнувся: «Природний добір. Тільки де ж ти, дівко, його знайшла?»

Він перебрав усіх собак, які жили тут навколо. Це не службовий пес — хіба що Принц, та і в нього не така велика лапа. До того ж службові собаки не тиняються вночі без провідника. Щоправда, тут по деяких хатах є собаки, але вони не варті уваги — звичайні кунделі. Прикордонна собака не стала б компрометувати себе з жодним із них.

Стогончік випростався і задивився на обрій. Вранішній вітер розігнав імлу. Раптом на обличчі інструктора з’явилися жах і здивування.

В цей час молодший сержант на спостережній вежі швидко спрямував бінокль у тому самому напрямі і здивовано свиснув.

Весь час Ліза бігла коло його боку. Тільки перед світанком пустила його трохи вперед. Вона стомилася; ще зовсім недавно пробігла шістдесят кілометрів за велосипедом і пробігла б усі сто, якби хазяїн дозволив.

Тепер стомилася через безглуздість цієї біганини. Якби когось переслідувала, в неї була б кінцева мета. Але нема гірше, як бігти і не знати, чого біжиш. Крім того, Ліза була голодна. Досі за все своє дворічне, життя вона ніколи не знала голоду. Її годували добірним м’ясом, стравами з рису, борошна й овочів, дотримуючись меню, яке щоразу дбайливо складав ветеринар, а за його спиною доповнював «пампушка» Штенцл.

Тепер Ліза була голодна, і це незнайоме відчуття нервувало її. Стомлювали й неприємні думки. Досі вона не дуже розмірковувала. Всі тверезі, розумні помисли наче розвіяла сьогоднішня ніч..

Залишившись позаду, вона тихенько заскавучала.

Вовк не повернувся, і здавалось, йому однаково, біжить вона за ним чи ні. Тепер вона його подруга, і для неї нема власної дороги.

Лізі важко було усвідомлювати це. Але до безладних щасливих і разом з тим сумних думок припліталися й інші, розумніші. Роздратована голодом і тим, що не може знайти істини, вона наздогнала його і штовхнула в бік.

Вовк і тут не повернувся, а на бігу мовчки вишкірив зуби. «Куди б ти не біг, скрізь зустрінеш людей», — загарчала до нього.

Певно, Ліза сказала це якось інакше, своїм собачим способом, але зміст був такий. Їй раптом стало тоскно в цьому чорному лісі, де з глиці і листя стікала вода. І серце її затопила хвиля смутку, хоч Вовк і біг поруч неї. «У мене не було жодної причини, — міркувала вона, — зробити такий сюрприз хазяїну. І саме в ту мить, коли я здалеку відчула запах духів і пудри… І не попередила…»

Вона не дивилась під ноги і раптом спіткнулася. Злісно відкусила шпичак, який загнала в лапу між третім і четвертим кігтями.

Знову почала міркувати. Ну добре, хазяїн зрозуміє і пробачить мені цю ніч. Але тікати від нього коли він нічим мене не скривдив?

А крім того, їй хотілося спати; пригод з неї досить, до того ж учора з післяобіду вона весь час була на службі.

Отже, від учорашнього обіду і на хвилину не відпочила і ні ріски не мала в роті.

Спробувала поговорити з Вовком по-доброму. «Ти не знаєш, Вовче. Кажу тобі, ми від людей все одно не втечемо, вони скрізь». «Я ненавиджу їх! — загарчав Вовк не зупиняючись. — Не хочу мати з ними нічого спільного. У них для мене є нагай».

Тільки тепер він помітив, що Ліза важко дихає і відстань між ними збільшується. До того ж Вовк зрозумів, що весь час відхиляється праворуч і, що б він не робив, а все ж не витримує наміченого напрямку. А коли намагається виправляти його, Ліза наздоганяє і б’є головою в бік.

Адже Вовків напрямок — це вимріяні безкраї дрімучі ліси, де. немає людей, пропахлих димом і деревом, ба навіть людського сліду. Вовків шлях, зміївся якнайдалі від застави і від селища лісорубів.