А її шлях, коли вертався до неї розум, слався до застави. Ліза була досить розумна, щоб усвідомлювати: Вовка ніколи не переконаєш. І тому вона схитрувала. Била його в бік головою, налягала на нього грудьми, весь час відхиляючи праворуч буквально на сантиметри. І він, сам того не знаючи, біг обіч неї по великому півколу, в центрі якого була застава.
В Лізі перемагало одне цілком реальне почуття: цуценята. А Вовк потрібен був їй для того, щоб оберігати їх. Ось чому вона вибрала саме його — такого великого і дужого. Тільки ніяк не могла зрозуміти, де взялася в ньому страшна ненависть до людей. Ліза ніколи не знала нагая, її ніколи не карали. Найбільше покарання було для неї, коли хазяїн смикав за поводок і нашийник неприємно стискав шию або коли він промовляв слівце «фу!». Вона не знала, що там, на тому боці, і досі виховують собак суворими методами, і працюють вони зі страху перед людиною, а не з любові до неї. «Я голодна!» — раптом промовила Ліза голосом, що вимагав поваги. І з обуренням сіла, загарчавши щось схоже на «Якщо хочеш бути зі мною, щоб між нами були добрі взаємини, то дбай!» їй було цілком ясно, що він не зможе, як її колишній хазяїн (та чому, власне, «колишній», — я ж тільки так втекла, не назовсім, — він і тепер мій хазяїн, і, певно, ще не раз я почую оте гидке «фу!»), принести до блиску начищену миску, повну пахучої теплої їжі.
Вовк ще трохи пробіг і зупинився. Очі в нього були злі, він і досі думав про людину і про нагай. Вовк теж був голод ний, і це траплялося з ним частіше, ніж з нею, — хазяїн про нього забував або просто пропивав гроші, видані на харч. Проте в таких випадках пес завжди міг дати собі раду.
І тепер Вовк не розумів, як може його подруга просто повідомити, що вона голодна, сісти й чекати, доки їжа сама впаде з неба. Його самиці на тому боці іноді полювали з ним разом. Вони гнали на нього дичину, а він давив її і скручував їй в’язи.
Але він переміг себе, похитав великою благородною головою і щось подумав про примхи, які пройдуть після першого прочухана. «Лежи тут і чекай на мене!» — наказав він їй.
Скоро він натрапив на слід дикого кролика.
Минуло небагато часу, відколи пішов Вовк, але цього було цілком досить, щоб у Лізи виник зрадливий план. Нюх у неї був набагато кращий, ніж у Вовка, і вона з чималої відстані почула, що люди близько. Це ж наші, подумала вона і стиха завила. Ліза сумувала за людьми і за своїми товаришами-собаками. Скучила вона і за своїм гарним будиночком. Хоч вхід до нього закривали двері, обтягнуті дротяною сіткою, щоб не можна було вибігти, коли заманеться, проте там досить простору, щоб погратися. Ходила вона там вільно, без нашийника — собак не прив’язували, щоб не задушилися. В її блискучому будиночку була й будка, застелена м’якою підстилкою, яку регулярно міняли. Туди Ліза залазила, коли було холодно.
Вовк вернувся з кроликом. Прийшов саме в ту мить, коли Ліза вже підводилась, щоб кинутись по косогору вниз, до застави. Він ліг коло Лізи і почав їсти. Їв зосереджено, не помічаючи її. Рвав сире м’ясо, м’якенькі кісточки так і хрумтіли на зубах.
Ліза чула кров, але була зовсім спокійна. Її не цікавила дичина, змалку до неї не привчали. Коли Ліза йшла по людському сліду, то не звертала уваги на жодну тварину, що перебігала їй дорогу, бо не могла кинути слід.
Кров пахла приємно і разом з тим бридко. Ліза гидливо скривила губи і водночас підповзла ближче до м’яса.
Вовк не загарчав, тільки вороже глянув на неї. У його дикому світі панував, залізний і мудрий закон, за яким першим має наїстись самець і тільки те, що залишиться, могла взяти самиця. То був мудрий закон, бо самець повинен мати силу для полювання. І завжди самець мусив дбати про самку — тимчасову подругу. Та все змінювалось, коли у самиці були малята. Тоді вже діяв інший залізний і мудрий закон, який охороняв материнство. Першою їла самка, потім цуценята, а те, що лишалося, з’їдав самець.
Такий сильний у звірів інстинкт самозбереження і прагнення до продовження роду.
Та Вовк не був жадібний. Він лишив їй найм’якші тельбухи і найкращі шматки м’яса.
— І це я повинна їсти? — спитала Ліза здивовано.
Він подивився на неї, нічого не розуміючи. Тільки подумав, що це зовсім не така самиця, як були в нього на тому боці, і що з нею йому буде нелегко.
Запах м’яса вабив Лізу і лякав. Вона не переносила свіжої крові. Та обставини були особливі, і собака могла наважитись покуштувати те, що люди завжди забороняли їй. Колись Ліза чула, як ветеринар насварився на кухаря за те, що той кинув їй у миску обрізки сирого м’яса: «Ми не виховуємо хижаків, мій друже».
Але тепер вона по-справжньому голодна, і не було ніякої надії на те, що з лісу вийде хазяїн і принесе їй чисту миску з пахучою теплою їжею.
Спочатку обережно лизнула довгим рожевим язиком краєчок розірваного кролячого черева.
Вовк дивився на неї і сердито гарчав. Спіймати того кролика було не так і легко. «Що ж воно за дивна собака?» — думав він.
Лізі здалося, що м’ясо непогане. Вона занурила в тельбухи ніс, почала рвати і гризти їх. У ній наче пробудилася мати її матері і батько її батька. Звідкілясь з найпотаємніших глибин мозку виринула згадка — не її, а згадка предків, — що цим живилися колись цілі покоління.
Коли ж наїлася, — позіхнула і повалилась на бік. Так робила завжди в своєму гарному, тепер недоступному для неї будиночку. І ніхто з прикордонників ніколи не будив її. Собаки на заставі, так само як і люди, мали за розкладом післяобідню годину відпочинку.
Але Вовк був уже на ногах. Їв, щоб набратися сили бігти далі. Відпочинку він не потребував.
Хвилину дивився на неї здивовано. Чим далі, тим загадковішою здавалася вона йому. Він був ближчий до природи, інстинкт підказував йому, що треба якнайшвидше тікати від зловленої і з’їденої здобичі, бо скоро сюди прийде людина. Люди не люблять, коли у них' з-під носа видирають здобич. Вони вважають своїм усе, що є доброго в природі. Все, що можна їсти. А ця самиця не вміє жити на волі. «Сподіваюсь, зараз ти не хочеш спати?» — загарчав до неї. «Хочу», — відповіла вона. «Проте не будеш!»
Ліза мляво підвелась і ображено подивилася на нього. Так ще не розмовляв з нею жоден пес. Тон його був такий різкий і владний, що вона не змогла дати йому належну відповідь. Може, вона б і послухалася його, якби не почула знову. запаху людини. І не тільки людини. Запахло димом. Певно, кухарі почали готувати сніданок.
Вовк не хотів виходити з лісу, але Ліза випередила його і нестримно помчала на гірку, де червоніла горобина і пахнув високий вереск.
Вовк відчув небезпеку і завагався. «Ніколи не виходь на відкрите місце, щоб тебе було видно звідусюди!» — попередив він її.
Собака не зупинилась і навіть не озирнулася. І в цьому було щось таке, чого він не міг зрозуміти. За його чотирирічне життя у нього було немало самиць, але всі вони слухалися його принаймні доти, поки не з’являлися цуценята. Тоді вже не цікавилися ним, як і він не цікавився ними.
Та цю собаку виховували люди, які любили її і яких любила вона. Тому вона була зовсім іншою.
Ліза вихором вибігла на вершину гори і там уляглася. Простягла поперед себе лапи і почала дряпати кігтями глину і дрібні камінці, як це робить задоволена кішка.
Перед нею був її щоденний звичайний світ.
Чорному ж не залишалося нічого іншого, як вибігти слідом за нею. І він зробив це вперше в житті. Щоправда, приготував для неї довгу нотацію, яка починалася так: «Я змушений дати тобі доброї прочуханки!» Проте він не вимовив і першого складу.
Картина, що постала перед ним, вразила Вовка. Тільки тепер він зрозумів, що марно бігав цілу ніч, що він цілковитий дурень, бо Ліза все одно привела його туди, куди хотіла.
Внизу під горою зеленів косогір. Трава, яку тут ніхто не косив, бо вона була кисла, виросла заввишки з метр. Косогір кінчався долиною, по якій біг струмок. Вода в струмку була погана, його дно вкрилося іржавим камінням.
Застава стояла на протилежному схилі, найбільш освітленому сонцем. З димаря одноповерхового будинку піднімалася спокійна синя стрічка диму, весь час розростаючись. Кухарі в цей час варили сніданок. Над цегляним будинком стояли два великих дерев’яних бараки, в яких було ще затишніше, а взимку тепліше, ніж у цегляній будівлі застави. В одному жили солдати, а в другому офіцери з сім’ями.
