Провідник не знав, скільки минуло часу. Може, хвилина. А може, кілька секунд. Він не мав права стріляти, повинен був вичікувати і дбати про те, щоб цей молодець не зник у гущавині. Але думки його повертались до Пепіка. То були важкі думки.

Їх порушив новий постріл. Щось ужалило в скроню, хоч боляче не було і свідомості він не втратив. Наче хтось ударив його важкою рукавицею. «Це моя помилка, — сердито пробурмотів він. — Чого я розлігся під самим місяцем».

Він трохи відповз під гілля.

І знову його охопила злість. «Ах, он чого ти хочеш! Ну, добре». Безглуздо було стріляти по пню чергами. Він почав розколювати його одиночними пострілами. «Завтра, звичайно, будуть докоряти мені, що я не міг оволодіти собою, але ніхто з них не лежить тут, на моєму місці, ні в кого з них не цілиться ворог».

Тепер уже провідник діяв не з інстинкту самозахисту, який виправдовував би його. Він зробився злий і мстивий, біль у скроні часом так мучив, що очі самі заплющувалися.? «Тільки б не втратити свідомості, — казав він собі, — бо тоді цей мерзотник утече. Звичайно, далеко він не сховається, весь кордон уже на ногах, але, втікаючи, може ще когось убити».

Він стріляв з розрахунком. Першим пострілом відбив лівий край пенька.

Другим — правий.

Пень був трухлявий, після пострілу з нього здіймався порох і друзки летіли, наче хтось рубав їх сокирою.

Провідник мружив ліве око не тільки тому, що прицілився, — його немилосердно пекло. Око щохвилини запливало, але не було часу навіть помацати його.

Невідомий теж вистрілив. Тепер він уже не цілився так точно. «Зраджують нерви, — подумав провідник зневажливо, і на його губах з’явилася зла посмішка. — Тебе зраджують, а в мене заспокоюються. Ще міліметр, і мені прийшов би кінець. У Пепіка ти влучив. Та все одно не втечеш. Уже скрізь дзвонять телефони. Працює радіо. Не втечеш. Ще міліметр, і я б ніколи не побачив, як тебе повезуть на допит». «Все одно живою їм не дамся», — думала Інга злісно. Потім узяла в обидві руки важкий восьмизарядний кольт, трохи висунула його з-за пенька і натиснула спусковий гачок., Аж засичала від злості — куля знову пролетіла мимо. «У мене ще є час, та його не так уже й багато. — Вона розмірковувала. — До ставка хвилин тридцять, там кінчається прикордонна смуга. Але навіть там я не буду в безпеці — їхні собаки візьмуть мій слід». Ніколи ще вона не ненавиділа цей народ так, як в ту мить. «Лізо, якби тич була тепер тут, — міркував провідник, — усе робилося б точно за інструкцією. Тобі не треба було б нічого пояснювати. Ти б зникла в темряві, як тінь, підкралася до нього ззаду і впала б йому просто на спину. Досить було б твого страшного гарчання, і він занімів би від жаху. Ех, Лізо, Лізо!»

Ще один постріл збив над його головою гілочку з ялинки. «Дуже високо, — засміявся провідник. — Що далі, тим більш здають у тебе нерви. Ти, певно, розумієш, що секунди вирішують твою долю».

Вибрав хвилину і протер ліве око. А коли подивився на долоню, побачив на шкірі темну смугу. «Певно, кров, — подумав. Та це не злякало його. — Маленька ранка на скроні, від якої залишиться помітний шрам, і завжди, коли я торкнуся його ненароком, згадаю цю ніч. І бідолаху Пепіка». Провідник доторкнувся до скроні і застогнав від болю. Знову потемніло в очах. Щось у нього не в порядку з головою. Але нічого страшного. Якби щось серйозне, він не зміг би так зосередитись.

Раптом провідник помітив, що чорне тіло убивці ворухнулося, посунулося від пенька назад — там теж стирчав якийсь пеньок чи купа землі над канавою. «Не можна, щоб він доповз до тої канави, бо втече до лісу, а я навряд чи зможу погнатися за ним».

— Пепіку! — закричав провідник.

Йому відповів приглушений стогін, сповнений болю. «Його, поранено і, мабуть, важко, інакше він підтримав би мене. Та, певно, все ж не смертельно».

Тільки тепер з’явилася голова. Щось блиснуло. В першу мить йому здалося, що це якась світла шапка.

Пролунала автоматна черга.

Ніщо не ворухнулося. Голова наче звелась, потім знову впала та так і лишилася лежати за пеньком, залита місячним сяйвом.

— Жінка! — скрикнув він вражено.

І тоді галявину затопило світло фар.

Незабаром фар стало більше: приїхали офіцери з округу. Сліпучо-білі кола світла розходились навкруг нерухомого тіла. Воно вже не лежало обличчям до землі, хтось перевернув його на спину. На темному моху вирівнялося біляве волосся. Навколо тіла і розбитого кулями пня утворився великий білий еліпс. Спочатку він рухався, весь час змінюючи свою форму, коли проїжджали машини, — то ставав довгим, то знову стискався, але нарешті застиг.

Ось смугу світла перебіг бурундук, сполоханий шерехом землі, що обвалювалася під колесами автомашин. Перелякано заморгавши намистинками-очима, він настовбурчив свій рудий кожушок і знову втік у темряву.

Приїхали ще дві машини — по радіо викликали кілька пунктів одночасно.

Одна машина була вже готова до від’їзду. Ось її задні колеса забуксували на вологій траві.

Чи пощастить врятувати людину, що лежала в ній, — вирішували хвилини. Стрілець лежав на спині. Ліва його рука була наспіх перев'язана. Її в зап’ясті перебило кулею, яка відскочила від дерева. Під голову йому поклали брезент, і голова метлялася на всі боки.

Коли садовили в машину провідника, той заперечував, кажучи, що з ним, власне, нічого не сталося. Проте на ліве око не бачив, і тільки в світлі фар стало видно, що воно залите кров’ю.

— Але ж правда, товаришу капітан, зі мною нічого не сталося, — повторював він. — Якщо витерти око, я побачу на нього. А це головне. Ну, трохи, мабуть, зачепило скроню. І трохи нудить, та це, певно, од рани.

— Певно, — з сарказмом повторив капітан. Він був довгий, худий, із стурбованими очима. З якимсь змішаним почуттям дивився на мертву жінку. Навіть тепер, після смерті, в рисах її обличчя не було нічого жіночого. Все в цьому обличчі говорило про жорстокість.

Провідник перехопив його розгублений погляд.

— Я ж не міг знати, що це жінка, — боязко зауважив. — = Вона стріляла, як мужчина. І намагалась вбити. Ще трохи, і знищила б і Пепіка, і мене.

— Це не ваша провина, — тихо відповів капітан. Він завжди жалів людей. За довгі роки служби на кордоні капітан бачив багато мертвих — і негідників, що приходили з того боку, і прикордонників. — Нам треба було схопити її живою, от і все, — зітхнув він. — Я не думаю, що вона хотіла перейти кордон.

Капітан злегенька пальцями торкнувся голови провідника. Той раптом скрикнув, відчувши нестерпний біль.

— Певно, — ще раз повторив капітан і бинтом стер кров з пальців. Потім уважно подивився на солдата. — Ви свій обов’язок виконали, а тепер ідіть до машини. Ще якась десята міліметра, і вам розтрощило б череп.

— Це вона другим пострілом, — мовив провідник. — Я зразу нічого не почував. Тільки вдарило, наче кобила хвицнула в голову, а дуже не боліло.

— Іди до машини! — наказав худий капітан і легенько підштовхнув його. — Треба подумати про Краткого. Дорога кожна хвилина.

Провідник ще раз подивився на мертву.

— Але ж я…

— Викинь це з голови. Вона стріляла, до того ж дуже влучно. Хотіла вбити тебе. Ну, а вийшло інакше.

Машина знову забуксувала, потім колеса знайшли. тверду опору, і автомобіль рушив. Дорога була погана, і голова стрільця тряслася на вибоях, хоч брезент трохи приглушував удари. Провідник сидів на ящику біля товариша. Тільки тепер рана на скроні почала пекти. Знову його нудило, але він тримавсь.

Нагорі тьмяно блимала лампочка.

— Батареї сіли, — нарікав водій. — Та ви, хлопці, не турбуйтесь, усе буде в порядку. Цей твій товариш втратив багато крові?..

— Він непритомний. Розумієш, вона…