— Якщо треба буде… Я в лікарні скажу. Я вже сімнадцять разів здавав кров. Двічі мені заплатили, але потім я вже грошей не брав. — Він трохи затинався від хвилювання, боячись, що ця історія може погано скінчитись.

Голова провідника була дбайливо перев’язана, але все одно крізь бинти просочилася кров. Прикордонник доторкнувся до скроні і скривився від пронизливого болю.

— А я ж його зовсім не відчував, — зітхнув хлопець.

— Це буває, — погодився водій. Він згадав, як рік тому віз поручика з простріленим стегном. Той теж розповідав, що взагалі нічого не почував і біг за порушником, поки не наздогнав. Аж тоді раптом поточився і страшенно дивувався, звідки взялося на штанях стільки крові.

Проте зараз водій повинен був думати, як вести машину, — по такому бездоріжжю міг їздити не всякий шофер.

Провідник не думав про свій біль і про кров.

— Тепер усе буде добре, Пепіку, — шепотів він просто в землисте обличчя товариша. — Ну отямся, прошу тебе!

Але голова стрільця так само метлялася з боку на бік.

— Я неодмінно довезу його живим, — переконував когось водій, хоч сам не був певен цього. — Розумію, як безглуздо, щоб тебе застрелила баба, але ж це була якась тварюка.

— Твої розмови мені не допоможуть, — зітхнув провідник і знову схилився над стрільцем. — Ні, Пепіку, ти не маєш права цього робити. Ну, посварилися кілька разів через Єву, але ж ні! Ти не маєш права. Я ж не міг тобі допомогти, розумієш? Спочатку я повинен був знешкодити її. Подивись, Пепо…

Йому здалося, що голова перестала метлятись, і провідник перевів подих.

— У мене така само група крові, і можна буде в лікарні зразу ж зробити переливання. Тільки не піддавайся, Пепіку! — з відчаєм повторив він.

А водій кляв усе на світі, бо це була їзда по страшному бездоріжжю, та ще вночі і з таким ніжним вантажем.

— Я за це не відповідаю, хлопці, — повторював він щохвилини, коли машина підскакувала на вибоях. — Якби я міг донести вас на руках, я б доніс. Як там, Лойзо?

— Ніяких змін.

Водій обминав пеньки, як тільки міг. Шляхи, якщо взагалі їх можна назвати шляхами, тут, у прикордонній смузі, завжди якимсь чудом кінчались і починалися десь зовсім в іншому місці. Зливи, що пройшли тиждень тому, багато нашкодили.

Голова стрільця перестала метлятись. Лампочка над ним блимала, але й так було видно, як посиніло його обличчя.

Провідник спочатку зрадів. Нарешті до Пепіка повернулася свідомість. Але він знову злякався, помітивши, що ніс у стрільця ніби загострився і подовшав.

— Ти не можеш їхати швидше? — гукнув він водієві.

— Можу побожитися! Хочеш, щоб я вас добив?

— Я знаю, Пепіку, — схлипнув провідник. І в ту ж мить] сам засичав від болю, доторкнувшись ненароком до пораненої скроні. Його знову занудило. Але він переборов себе. — Ти не вмреш, Пепіку. Присягаюся, я не дозволю тобі вмерти.

Тут у стрільця затремтіли повіки, і він спробував розплющити очі. Заворушились посинілі губи. Можна було почути якісь слова, та провідник не зрозумів його. В ту ж мить він забув про власний біль, велика радість влила у нього сили.

— От бачиш, ти живий! Ти повинен жити! — радісно примовляв він.

А сині губи ще ворушились. І тепер провідник розібрав слова.

— Хто… хто то був?

— Жінка, Пепіку, — відповів провідник пригнічено. — Але стріляла вона здорово!

— Жінка… — Стрілець облизав губи. І знову заплющив очі. — Це не могла бути жінка… хіба що не… нормальна…

Надпоручик Томічек, заступник начальника застави, подивився на годинник і зауважив:

— Кучера і Краткий ішли точно за розкладом.

Майор кивнув. Тепер це не мало значення. От почнеться розслідування, тоді кожна хвилина буде врахована.

Підполковник походжав мовчки і сердито. Всі давали йому дорогу і чекали, що він скаже. Але він тільки незадоволено хитав круглою головою і час від часу великою, важкою рукою гладив лисину.

Худий капітан і підпрапорщик схилилися над мертвою. Майор ходив коло них широкими важкими кроками.

Ліс обабіч галявини стояв темний і ворожий. Лілові хмари зробилися чорними, пішов дрібний дощ.

— Усі сліди зникнуть, — сказав хтось непотрібні слова.

Провідники з собаками вийшли п’ять хвилин тому. Собаки взяли слід і рушили в напрямі ставка. Дрібний дощ перейшов у зливу, і це було дуже погано.

Якщо не зважати на шум дощу, в лісі було тихо. Звірі втекли, коли почалася стрілянина. Тільки жаби поблизу в ковбані кумкали дедалі гучніше.

Майор усе ходив, топтав чобітьми грудки землі. Кордон переходили від нас. Незбагненність цього випадку дратувала майора. Він міркував: ця жінка не стріляла б, якби щось не змушувало її боротись до останнього. Хто вона? Жодна жінка не стрілятиме перша, хіба що в припадку істерики. Коли б ще вона йшла з того боку — було б природно. Власне, в наш час — теж ні. Він добре пам’ятав Маргольдову, яка перейшла кордон рік тому. Коли її схопили, жінка слухняно підвела руки вгору. Потім раптом витягла з зачіски коштовну шпильку і кинула її солдатам.

Тепер же не 1952 рік, коли тут розбійничали лісники брати Лаціни. Один з них залишив тоді — а було це на початку грудня — в канаві американський карабін з обоймою, ітільки це врятувало життя молодшому сержанту Мілоті. Звичайно, Лаціни — ті б у найгіршому випадку стріляли.

Майор думав про маленькі кам’яні пам’ятники, розсіяні вздовж усього кордону. І це були гіркі й сумні думки.

Отже, перехід через кордон з нашого боку. Ця жінка йшла від нас до них.

Новий автомобіль привіз працівників слідчих органів і фотографів.

Худий, капітан підвівся з землі.

— Це американський пістолет, — сказав він. — Восьмизарядний кольт.

— Одяг теж чужий. Зовсім інший матеріал, ми такого не виробляємо. Певно, Західна Німеччина, — озвався спеціаліст.

— І більше нічого. Хіба в костюмі щось знайдемо. А так — ніякої сумочки, просто нічого.

Майор зупинився.

— Дивно. Порядна жінка мала б пудреницю і помаду. Цю втечу, певно, викликала якась надзвичайна для неї подія.

Підполковник щохвилини питав, чи не привезли ще поранених у лікарню.

— Треба прийти до якогось висновку, — нагадав капітан майорові. Кашкет він лишив на землі, не звертаючи уваги на дощ.

Майор знизав плечима і злісно показав носком чобота на мертву.

— Вона мене не цікавить. І прошу вас, не плачте над однією убитою жінкою. Мене б дуже схвилював вигляд моїх убитих хлопців, а вони були на волосину від смерті.

— І все ж… жінка, — зітхнув надпоручик.

Підполковник круто повернувся. Очі його блищали.

— Не розводьте сентиментів, товаришу. Якби ви знали, що виробляли есесівки в таборах, ви б жахнулися! Куди до них есесівцям!

Надпоручик замовк.

Майор кивнув.

— Мене цікавлять двоє наших хлопців. Обох я знав і тепер тільки й думаю, що про них. Про їхню долю.

— Але ж там, здається, нічого серйозного, — спробував заспокоїти його підпрапорщик.

Майор повернувся і сердито подивився на нього:

— Що ви знаєте? Краткий може зійти кров’ю, поки довезуть, а Кучера… від тої рани на скроні, мій друже, може бути запалення мозку, і так швидко, що ви собі й не уявляєте…

— Треба прийти до якогось висновку, — мирно повторив капітан.

Він думав про те саме, що й майор і підполковник, може, навіть більше боявся за тих двох, адже це були хлопці з його застави, він добре знав їх, їхні захоплення й уподобання, їхні турботи. Капітан уже багато років жив на кордоні і пожертвував усім заради служби… Але ні, про це він не хотів згадувати. Уже давно він навчився на перше місце ставити обов’язок. Навіть тоді, коли це було жорстоко.

Та кордон завжди жорстокий, в усякому разі — був.

Капітан подивився на карту. Потім посвітив на годинник.

— Ширина прикордонної смуги двадцять кілометрів, — тихо сказав він.

— Ну, і що ви думаєте з цього приводу? — спитав підполковник.

— Навіть якщо ця жінка здуріла і захотіла перейти кордон, то мусила знати, що до ранку навіть не добіжить до кордону.