_{З чеської переклав Всеволод Нестайко}

_{Художнє оформлення та ілюстрації Г. Малакова}

Важливо не те, де і як це сталося.

Довга історія і короткі події, життя людей і доля їхніх справ — одне зливається з іншим, виростає з нього, залежить від нього — адже завжди хтось від когось і щось від чогось залежить.

Ідеться, власне, про саму подію, яка сталася, — хоч, може, було це зовсім і не так.

Певно, що багато хто уявляє собі сьогодні працівника державної чи громадської безпеки десь у прикордонному місті як людину (все ж таки тепер на кордоні спокій!), яка, смачно пообідавши дома, заскочить на хвильку до канцелярії, а потім збере вудочки і гайда ловити рибу. А ввечері засяде за карти і, може, тільки десь при нагоді згадає, як тут, на кордоні, бувало небезпечно.

Прикордонники від літа до осені косять траву і тільки іноді пройдуться по кордону. Хоча якийсь пан Зеебом, втім, пробачте — зовсім не якийсь, а західнонімецький міністр транспорту, а з ним сотні його прихильників, представників судетських німців, проголошують Мюнхен[1] основою претензій до нас судетських німців. І все це під гаслом самовизначення, яке використовував уже Гітлер для розширення своєї терористської держави.

На нашому західному кордоні панує спокій. Навіть дещо ідилічний — таке враження може скластись у недосвідченої людини.

Так, на кордоні спокійно. Ростуть тут дикий мак, зелені суниці, ожина і тьмяно-червона малина. Чорна ожина росте й біля пам’ятників убитим прикордонникам.

Один такий маленький, загублений у високій траві пам’ятник стоїть тут уже рік. І майже щодня лежить на його камені маленький букетик. Сьогодні це пучечок лісових ягід. Майже щодня забігає сюди дівчинка з недалекого села. Звичайно десь надвечір. І коли смутна-пресмутна повертається вона додому, то схожа здалеку на маленьку синю тінь між тисяччю тіней, що їх кидає ліс.

Але то вже інша історія…

Західний кордон — це не тільки широка дорога з напрасованими офіцерами, що переглядають — зовні байдуже — паспорти. Це не тільки люди в цивільному, які, заглянувши до паспорта, з усмішкою запропонують подорожньому чужоземцеві найближчий і найзручніший готель.

Західний кордон — це і пильне спостереження, і неймовірно високі вимоги до тих, хто його охороняє.

І якщо тепер робота на кордоні стала витонченішою — а це, між іншим, набагато небезпечніше, — іноді й тепер тут чи там застрекоче автоматна черга.

Та це ще не має великого значення. Гірше, коли пролунає постріл з пістолета. І коли знайдуть патрон, як правило, — і це найдивніше — він із американського восьмизарядного кольта.

Канцелярія мала дуже незатишний вигляд. Попільнички не було. Замість неї на столі лежала лопатка для сміття без держака — він одпав на другий день після того, як її купили.

— З спеціальною картою треба поводитись дуже обережно. Ні в якому разі, товариші, не встромляйте в неї прапорців — так неважко перевести її нанівець, а нової скоро не дістанеш.

Поручик Главач човгав по брудному паркету і тихо лаявся. Прибиральниці не було вже чотири дні. Просто не приходить — і край.

Начальник районного відділення вважав, що ці хиби можна усунути колективно — в неробочий час. «Труднощі, товариші, є! Не показуйте на них пальцями, а переборіть їх самі! Звичайно, можна було б вирахувати ці дні у прибиральниці з відпустки, але, друзі мої, майте розум, ми ж не капіталістична держава. Не прийшла, то, певно, щось перешкодило. Гуманізм, розумієте?»

Поручик Главач топтав недокурки від сигарет, а біля вікна посковзнувся на апельсиновій шкурці. Правда, зранку він спробував підмести кімнату, але, назбиравши повну лопату сміття, раптом випустив її з рук. Колись він працював у ливарному цеху з важким пневматичним молотом, нажив невроз, і пальці в нього тремтіли.

Начальник ставився до всього розумно. І, звичайно, знав, що з поручиком у нього будуть неприємності, але й це було закономірно, бо у молодих людей завжди на все свій погляд.

— Або я працівник безпеки, або я не працівник безпеки, — труснув поручик головою і. підфутболив шкурку з апельсина. Власне, не підфутболив, а хотів підфутболити, але паркет був трохи здутий, будинок виріс зовсім недавно — будівельники дуже поспішали, і бетон під паркетом не висох, — а тому він ударив ногою об паркетину, що відставала. — Або я служниця…

— Так. І поганенька, — визначив начальник. — Отже, нема ніяких причин для хвилювання. Хіба, може, та, що не встигаєте за старою Шімковою.

— Прибирає, аби з рук!

— А ви цього й зовсім не вмієте!

Внизу на шосе загуркотів великий автобус, хитнувся на повороті і зник як привид.

— Мерседес, — сумно повідомив поручик. А потім додав: — З Західної Німеччини… — І спохмурнів.

Начальник з цікавістю глянув на нього — він знав своїх людей, їхні достоїнства і вади.

— Ви проти туристських подорожей?

Поручик ображено повернувся:

— Коли їх нагорі схвалили, як я можу бути проти?

— Але вони вас не надихають? — засміявся начальник.

— Я за туристські подорожі, — збентежився поручик.

— Ні, — миролюбно похитав головою начальник. — Я хочу, щоб ви вивчили німецьку, французьку і англійську мови. Щоб могли бути ввічливі з гістьми із Заходу.

— Із есесівцями?

— Цього я від вас не вимагаю. Їх будемо вибирати, як кісточки з абрикосів. І саме через це наша робота тепер набагато важча.

Поручик Главач згадав учорашню розмову з Марією. Марія вчилася в економічному інституті. Їй треба було до Праги — і вона зупинила чорний фіат, який їхав через місто. «Я не був тут двадцять років, дівчино», — сказав їй водій у лайкових рукавичках. «А перед тим?» «Ну… як солдат. І тільки тепер наважився приїхати сюди…»

Поручик знову зачепився ногою об паркет.

— Розумієте, товаришу начальник, це ж міг бути один з тих мерзотників, що двадцять років тому в Панкраці гнали жінок і дітей перед танками. Армія Шернера.

— Чому ви думаєте, що це він?

— Я кажу — міг бути.

— А ви знаєте, що робити з картотекою воєнних злочинців? Ні, не знаєте. Тому все так і складно.

— А ви певні, що від нас не сховається жоден шпиг?

— Не можу ручатися, що жодна миша не прослизне. Такого досконалого апарату безпеки, який схопив би всіх цих негідників, і на світі немає.

— А що як він і справді колишній есесівець?

— Отто Кольб з Гамбурга, — спокійно сказав начальник. Він дивився в якийсь паспорт. — Торговець. Не поручусь, що він не був націстом, але певен: нічого особливого він у цьому не вбачав. Звичайний кон’юнктурник. Носили всі — носив і він. Я кажу про того павука на рукаві. Приїхав до нас подивитись, як живеться тут, за залізною завісою. Можливо, буде зводити на нас наклепи, а може, розповість, що у нас хоч і не розкіш, та ось уже двадцять років, як з голоду ніхто не вмирає. Заспокойтеся, поручику.

Поручик з досадою кивнув. Дивився крізь вікно на дощ. Місто в ці дні взагалі не подобалося йому — воно кишіло іноземними туристами. Злість закипала в грудях. Слова начальника йому також не подобалися. Ні, це просто слабо сказано: ніхто в нас з голоду не вмирає. Краще сказати: ніхто тут не знає, що таке голод, але щонайменше дев’яносто процентів жителів знають, що таке різні пундики на вечерю. І поступово на кожному домі, навіть у найвідсталіших кооперативах, де видають по 10 крон на трудодень, виростають телевізорні антени, а вся молодь сіла на мотоцикли.