Він сів на низьку гілку, що перевисала через потік, витяг із згортка рушницю і сховав целофан у кишеню.

Тепер йому нічого не лишалося, як сидіти й чекати свого прикордонника, вірячи, що засвітить місяць. Бо якщо місяць не світитиме, Франекові доведеться вийти з води і підійти аж до дороги. А то вже небезпечно.

Він сидів і чекав. Сам не вірив, що це станеться сьогодні…

Коли єфрейтор Кучера зібрався йти до села, було вже пізно. Чесно кажучи, йому й не хотілося йти, надпоручик говорив з ним дуже різко, і Кучера вирішив більше не пити. Він зайшов до Лізи, але в неї сьогодні знову був поганий настрій, і собака повернулася до нього задом. Коли провідник почав кликати її ніжно, як колись, вона зовсім розгубилась і залізла в будку.

Сидіти на заставі Кучера не міг. Там його брав відчай. Нікому було писати, ні з ким було навіть поговорити, бо всі розмови зводилися до Єви. Не тому, що хтось кепкував, ні, друзі просто співчували, хотіли йому допомогти.

Кучера вийшов під дощ, маючи намір тільки дійти до села і просто так трошки посидіти в шинку. Він ішов помалу, піднявши комір, і потроху заспокоювався. Впертість, — бо тепер це вже була тільки впертість, — проходила. «Буде найкраще, якщо я завтра напишу їй листа», — подумав він.

Єфрейтор дійшов до повороту дороги і глянув на спостережну вежу. Подумав, що краще б його призначили у нічний наряд. На вежі добре. Нагорі людина сама, може роздумувати про що хоче. Справа з Євою була все-таки заплутана. Врешті, надпоручик, мабуть, правий. Через якусь жінку… Якщо вона зраджує вже тепер, що ж буде потім?

Визирнув місяць, дощ перестав. Тільки вітер шалено завивав, ламаючи віти.

Пострілу єфрейтор не чув. Щось тільки так ударило в спину, що Кучера мимохіть повернувся. Подумав, що на нього впало дерево. І осів на землю.

Ранок був туманний. Холодний вітер пронизував до кісток і з такою силою ніс дрібні краплини дощу, наче хотів пробити дірки на листі дерев. Червоні грона горобини вкрилися білим нальотом і стали синюватими. Дощові струмки криво стікали по стовбурах, утворюючи чудернацькі візерунки. Горобина, затверділа від нічного холоду, дерев’яно стукотіла гронами, наче хтось перебирав чотки. Підполковник, широко розставивши ноги, стояв на кам’янистій дорозі. Він не відчував ні дощу, ні вітру. Обличчя його набуло кольору темного дуба, кошлаті брови і вії побіліли від дощових крапель.

Співробітники із застави то виринали з імли, то знову тонули в ній. Підполковник бачив тільки їхні примарні обриси.

Було чути, як у лісі тріщать од вітру дерева і як безладно гавкають собаки.

Собаки прикордонників розгублено шкірили зуби. Від них чогось хотіли, а вони не могли зрозуміти чого. І провідники, завжди такі впевнено спокійні, сьогодні знервовані й злі, нічого не могли їм підказати, бо самі не могли дати собі ради. Собаки знали, що тут, на цьому місці, сьогодні вночі щось сталося, вони дуже добре відчували напружений стан своїх провідників, але нічого не могли зробити, і всім це було ясно. Правда, нагорі, на стежині, протоптаній через конюшину, собаки взяли слід, що належав єфрейторові Кучері. Сліди тяглися через конюшину, права нога ступала крок на два сантиметри довший, ніж ліва, але так ходить кожен, якщо він не шульга. Займатися цими слідами було не варто, бо Кучеру дозорці знайшли опівночі непритомним, і тепер він лежав у лікарні.

Більше не знайшли нічого, дощ усе змив, а шалений вітер підмів геть чисто увесь ліс.

Нагорі на дорозі з’явилося щось сіре, неясно загурчало — імла глушила всі далекі звуки. І тільки як наблизилося, стало ясно, що це зв’язковий на мотоциклі. Заднє колесо танцювало на слизьких каменях, яких на дорозі валялося багато, — їх лишив там ще весняний паводок, — але солдат вправно вів машину.

Підполковник стояв похмурий, мовчазний, тільки очі його раз по раз зиркали на всі боки.

— Старий уже, певно, має свою версію, — зашепотів надпоручик Томічек капітанові.

Капітан похитав головою.

— Тут ніхто не має ніякої версії. Ми не Шерлоки Холмси, — відповів стиха і глянув на зв’язкового, який нарешті підтанцював на мотоциклі до підполковника.

Вираз обличчя підполковника не змінився, навіть коли той прочитав донесення: небезпеки для життя єфрейтора нема.

— Слава богу!.. — зітхнув капітан Гаєк.

— Учора то був він, а сьогодні може бути хтось інший. І той покидьок влучить краще. — Підполковник стиснув посинілі губи. Вже дві години тому він мав би прийняти таблетку нітрогліцерину, — нестерпно боліло серце. Але підполковник так розгнівався, що не міг думати про своє серце.

— То була зброя системи Лонг Райфл, 22. Куля трохи деформована, бо зачепила нижню частину правої лопатки, — вів далі підполковник.

— А все це тому, що так безвідповідально відкривають кордони, — пробурмотів старший офіцер.

Підполковник почув це і гостро глянув на нього.

— Леошку, ви що? Збожеволіли? То не має з цим нічого спільного. Ви все-таки не можете позбутися своїх застарілих поглядів!

Старший офіцер сердито стиснув губи, але нічого не відповів.

Офіцери з штабу і контррозвідники ходили навколо і курили. Було зроблено все, що в таких випадках робиться. Сфотографували сліди, зміряли відстань, нанесли на карту.

Людина, яка нічого не знає про працівників оперативного штабу і про їхню виснажливу роботу, для якої потрібні зосередженість і універсальні знання, сказала б, що ніхто з них у цю мить і не думає про замах на єфрейтора.

Але армія — це така велика і дружна сім’я, яка ніколи не допустить, щоб шкода, заподіяна комусь із її членів, минулася безкарно.

Офіцери мовчки ходили, покурюючи. Їм було байдуже, що підполковник спостерігає їхню, на перший погляд, ліниву бездіяльність. Кожний з них був спеціалістом у своїй галузі, і один не втручався у справи іншого. У такій роботі не дають наказів, хіба що у найпотрібніших випадках, бо ж роздуми і аналіз наказів не потребують.

Але й у тому, як вони ходили, була певна система, бо ходили навшпиньках і уважно стежили, щоб жоден камінь, на який випадково наступали, не змінив свого положення. Важкі думи обсіли їх. За порівняно короткий час вони вже вдруге були тут. Перший огляд нічого не дав, і другий (у кожного було вже якесь припущення, але жоден не хотів висловлювати його вголос) теж дав дуже туманні й неясні наслідки.

Найпростіше рішення було під руками, але його одразу відкинули, бо йшлося про усунення дальшої небезпеки для життя товаришів.

Підполковник все стояв на тому самому місці і хмурив кошлаті брови. З них стікали на обличчя краплі дощу, але він не витирав їх. Ніхто б не закинув підполковникові, якби він у таку негоду сидів у машині, та це йому навіть на думку не спадало.

— То все ті одкриті кордони, — бубонів старший офіцер, який не хотів здаватись. — У нас з цієї рушниці не стріляють, але будь-хто міг провезти її сюди контрабандою.

На цей раз підполковник навіть не обернувся до нього.

— Якийсь смішний калібр: 5,6 міліметра, — сказав хтось.

— Шість і тридцять п’ять сотих — теж смішний калібр, — сказав інший офіцер. Він підняв комір, але це не допомогло. Дощ був густий, лапатий. Цей офіцер мав вище звання, ніж той, що говорив перед ним, але звання в такому випадку нічого не важило.

— Я знав будівельника, в якого завалився дім. Так той чоловік тричі вистрілив собі у скроню з шість-тридцять-п’ятки і тільки четвертим пострілом пробив кістку. Все це індивідуально.

— Лонг Райфл — це страшна штука, — сказав молодший офіцер. Закурив нову сигарету і нервово затягнувся. — Там калібр не має значення.

— Калібр завжди має значення.

— Ба ні! — сперечався далі молодший офіцер, усміхаючись. — От ніхто не повірить, але цього року в Індії з такої рушниці застрелили тигра. Звичайно, спеціальною кулею. Такий постріл трапляється раз на сто років.

Старший офіцер кивнув.

— У тридцять другому мій товариш застрелився із зви чайного пугача, який вільно продавався за тридцять крон. Усі хлопці мали тоді пугачі.