— Я ж казав вам, що тут живуть чесні люди.

Підполковник похитав головою.

— Не тільки. Але довго це не буде. Ми того негідника зловимо.

Їм треба було перейти потік, а в підполковника по-справжньому розболілася нога. Підполковник задумано дивився на прозору, по-ранковому трохи спінену гладінь води. По ній пливло опале листя. Там, де сонячне проміння вже торкалося води, вона мідяно виблискувала й іскрилася. Попід берегом потік ще чорнів, наче у ньому втопилася ніч.

— А що, тут таки багато форелі? — жваво спитав підполковник.

— Багато.

— А… ловите?

— Через ті папірці немає на це часу. Але Грюнфельдові хлопці іноді приносять. Вони ловлять руками, і я тільки марно обіцяю дати їм прочухана, бо це все-таки найпримітивніший метод браконьєрства.

— Я теж ловив форель руками. Так, як і хлопці, — усміхнувся підполковник. — Нагорі, в Орлицьких горах. Є такий Новий Градек, якщо це вам щось говорить.

— Нічого.

— Чарівне містечко. Куди б ви не пішли, вам доводиться або підніматися на пагорб, або спускатися з пагорба. Це край, де, якщо ви забули піджак біля потоку, увечері вам його принесуть додому. З грошима в кишені. Ну, добре… Щось я забалакався…

Хвилину помовчали.

Потік звивався луками, губився в лісі, знову виринав на якійсь галявині, часом наближався до прикордонного дроту, який тут тягся на багато кілометрів рівною як струна лінією.

— Не все, що робить людина, досконале, — мовив підполковник і міцно стулив губи. — Я кажу про естетику. Ось візьміть оцей дріт. Це щось інородне, таке, що абсолютно не пасує до природи, спотворює весь край. Хоч би навіть там і посипали жовтим пісочком. Врешті, я посипаних доріжок теж не люблю…

Біля потоку тулилися халупи. З димарів курився дим, бо дружини лісорубів, поки не було спішної роботи в лісі, лишалися вдома.

— Люди взагалі мало роблять красивого, хоч переконані в протилежному. І не думають красиво, хоча було б на світі у мільйон разів краще, якби вони думали красиво. Людина запишалася тому, що спромоглася побудувати Ейфелеву вежу і хмарочоси, тоді як мусила б схилити голову перед кожним колоскам, бо не може зробити того, що робить природа, багатьох-багатьох речей не може… — Підполковник зупинився. То була його манера. — Що з дружиною, Рудольфе? — спитав несподівано. Він умів раптово переходити на фамільярний тон. Навіть не обернувся, не глянув на капітана, коли спитав це. Дивився на оті неприємно рівні лінії прикордонного дроту, на потік, на всі дерев’яні набокуваті халупи і думав: тепер ти можеш послати мене під три чорти, що я лізу з своїми запитаннями про твоє особисте, інтимне, але, їй-богу, чоловіче добрий, я хотів би допомогти тобі, тільки не знаю як.

Капітан мовчки похитав головою. Схилився, зірвав довгу напівсуху стеблину і хльоскав нею по нозі.

— Я розумію. Це проклята робота. Може, треба подбати про ваш перехід кудись, куди вона хоче?..

— Я нікуди не поїду звідси.

— Впертий?

— Ні. Але все одно це ні до чого. Тепер я вже знаю. Досить з мене порівнянь. Чому сюди, «до краю, де лисички бажають тобі на добраніч», переїхала Форстова, Йорданова, Кашпарова та дружини інших офіцерів? Так чого я мушу когось переконувати?..

— Біда! — зітхнув підполковник. — Вона з свого боку теж має рацію, бо ж рівноправність. Вона, ваша дружина, припустімо, скаже: «Чого це я маю їхати з тобою, коли ти можеш поїхати зі мною». Все це важко критикувати.

Капітан зморщився, як печене яблуко. Йому дуже не хотілося вести далі розмову про це. Але тут він раптом згадав про тих двох солдатів і засміявся.

— Мені подобається, як ви за мене взялися, товаришу підполковник. Те саме я мушу зробити з Кучерою і Кратким. Між ними теж усе виникло через дівчину.

— І Кучера тепер лежить у лікарні? — звів брови підполковник.

— Це не має з тим нічого спільного.

Вони переходили потік. Перескакували з каменя на камінь. Камені були білі, і тіні сосон креслили на них химерні візерунки. То були великі брили, ціле літо їх пекло сонце, і тому на жодній не ріс мох. Переходили повільно, обережно, і, хоча вода під камінням була кришталево чиста, доводилося пильнувати. Могло бути й по кісточки, але можна було зануритися аж до пояса. У гірських потоках дуже важко визначити глибину, особливо, коли на воді брижі.

Підполковник важко опустився на землю. Спершу хекав, потім сам на себе розізлився. «Врешті, я ще не такий старий. Що таке шістдесят років? Що ж я буду робити на цьому світі серед тих гарних людей, які думатимуть дедалі красивіше, як зробити добро, коли я постарію?»

Він розгорнув рукою очерет. Пістолет, що лежав у кишені, заважав йому, одтягував борт кітеля. Підполковник одвів його назад, нахилився і почав пити воду.

— Після такої фізичної вправи це чудово, — видихнув він, напившись.

Вода була крижана. Холодні краплі стікали по його підборіддю на засмаглу шию, але підполковник не витирав їх.

Широко розставивши руки, спершись ліктями на камені, ліг на мокрому березі, і йому було байдуже, що він бруднить одяг.

На дні канави, у порівняно мілкому місці, лежала затиснута між двома каменями гілка ялиці. Зламаний кінець її жовто-біло світився. Підполковник спробував витягти гілку, але не дістав до дна. Тоді взяв свій патик і ним дотягся до дна.

Гілка спливла, закрутилась у вирі і попливла вниз за течією. Підполковник навіть не спробував затримати її. Він подумав, що вона зломлена, і подивився навкруги, чи є тут поблизу брід, яким лісоруби тягають в’язанки хмизу. Але ні, обидва береги густо поросли осокою.

Підполковник не знав, що на міліметр наблизився до відкриття. Вір тільки розмірковував, як могло статися, що свіжа, недавно зламана гілка опинилася на самому дні. Якийсь сигнал зазвучав у його мозкові, проте чоловік ще не міг розчути його до кінця.

— Скільки, власне, халуп біля цього потоку? — спитав підполковник.

— Гартмани, Грюнфельди, нагорі Йованеску, але ті трохи далі, потім Боузек і Франек.

Підполковник записав ці прізвища. Його не цікавило, що їх уже кілька разів перевіряли. Тепер це буде най детальніша перевірка.

Трохи нижче він записав ще одне прізвище: Герстнер. І замислено обвів його олівцем.

Франек підкинув у вогонь велике поліно, сучкувате, смолянисте. На зрізі іскрилися каламутні янтарні сльози. Одразу зашкварчало і запахло смолою.

Через сліпе віконце Франек бачив, як двоє офіцерів піднімаються схилом гори. Старший ішов важко, спираючись на палицю. Другий був капітан Гаєк, його Франек впізнав одразу.

Лісоруб люто стиснув жовті зуби, підскочив до столу, витяг із шухляди обріз. Тоді розчинив вікно і виставив з нього ствол. Потім подумав: на все свій час. Посміхнувся. «Нюхаєте? Нюхайте, нюхайте! Мене все одно не нанюхаєте! Коли вже приїхав сюди цей старий, то справа серйозна. Але навіть старий не всемогутній!»

Згадав раптом, що збирався ще щось зробити, і хвилину згадував, що ж саме. Підвівся, пройшов повз Вовка, що лежав біля стіни, і копнув його в бік — просто так, мимохідь. Вовк притиснувся до стіни, і очі його спалахнули лютими вогниками.

Франек походжав по хаті. Він трохи горбився, щоб не вдаритися головою об сволок.

— Послати б отого затрушеного кульгу на той світ, мені б полегшало. Та все-таки я не дурень… — бурмотів лісоруб схвильовано. Він ще зранку помітив з лісу, як ідуть до потоку ті два офіцери. Злякався, не знаючи, до нього вони йдуть чи ні. Потім впевненість знову повернулася до Франека. Хоч він і відчував небезпеку, але тільки так, як відчував її звір. Не бачив ніякої причини для небезпеки. Ще в лісі Франек чув, що собаки заплуталися, не взяли сліду. Все вийшло так, як лісоруб хотів. І все-таки той кульгавий підполковник непокоїв його.

Від надмірних роздумів, до яких Франек не звик, у нього розболілася голова. «Інга щось від мене хотіла, — спало йому на думку. — Вона наче казала, що захована тут річ має для якоїсь людини дуже велику цінність».