— За це справді ні, — погодився капітан. — Хіба що до божевільні. В усякому разі поки що ви говорите, як божевільний.
Франекові спало щось на думку.
— Я не люблю собак, — прохрипів він.
— Так ви що — повбивали б усіх наших собак? — спитав надпоручик.
— Усіх, — кивнув Франек.
— Розкажіть це своїй бабусі, — засміявся капітан. — Ні, не те, що ви не любите собак. Це у вас само собою. Але ви не любите і нас і хотіли помститися нам, та не знали як. А потім згадали, що ми любимо собак. І тут вирішили нам досадити. Чи не так?
Знову задзвонив телефон.
— Візьміть трубку, — звернувся капітан до надпоручика.
Томічек підняв трубку, вислухав коротке донесення і поклав трубку на важіль. Його рухи були повільні, він наче задумався.
Капітан запитально звів на нього очі.
— Чому ви, Франеку, — спитав нарешті надпоручик, відрубуючи кожне слово, — хотіли вбити…
— Нікого я не хотів вбивати! — вибухнув Франек, але одразу згас. — Ще води… Будь ласка…
Молодший сержант знову подав йому кухоль. Франекові зуби зацокотіли об його край.
— … єфрейтора Кучеру?
Капітан примружився. Він відчув раптом страшну відразу до цієї людини.
— Ми навіть собаку нацьковуємо лише в тому разі, якщо порушник озброєний і хоче стріляти, а так ніколи…
— Чому ви стріляли в єфрейтора Кучеру? — крижаним голосом повторив надпоручик Томічек. І подумав, як треба себе стримувати, щоб не натиснути на спусковий гачок. «Все-таки ми не вбивці».
— Ні, ні! — закричав Франек, корчачись на стільці. Випустив з рук кухоль, і той, брязнувши, впав на підлогу. Вода розлилася.
— У вас знайшли обріз. Лонг Райфл. Саме такий калібр, з якого був поранений наш. єфрейтор.
Капітан присвиснув.
— Я… я не знаю… Я ніколи… ніякого обрізу…
Франек замовк. Сидів, похитуючи головою, мов божевільний. Потім враз підняв забинтовані руки і застогнав:
— Мені болить!..
— Не будьте блазнем, чоловіче! — обірвав його надпоручик.
— Болить! У лікарню! — канючив Франек. Він хотів будь-що припинити допит, бо розумів, що розповість зараз усе. В очах його блискала злість.
— Ви повинні одвезти мене до лікарні! Я буду скаржитись.
Капітан запитально глянув на молодшого сержанта.
— Одвозити не варто. Може дійти. До речі, й машина зіпсована…
— Гаразд, — кивнув капітан. — Піде з ескортом.
— Тільки без собаки! — видихнув Франек.
— В ескорті завжди супроводжують собаки, — відповів надпоручик.
Знову задзвонив телефон.
На цей раз трубку взяв капітан. Він одразу впізнав голос підполковника.
— За півгодини ми будемо у вас! — сказав підполковник. — Негайно затримайте лісоруба Антоніна Франека! Будьте обережні, він озброєний.
— Ми вже затримали! — відповів капітан.
— Що? Ви там нічого не можете знати!
— Щось все-таки знаємо. Тому й затримали.
— Гаразд! Добре працюєте! Ми скоро будемо!
— І наші собаки теж добре працюють! — засміявся капітан.
16
Водій військової машини зупинився за кілька сот метрів від застави. Поручик висунувся і марно шукав якоїсь перешкоди. Помахав назад другій машині, щоб зупинилася.
— Нічого не бачу, — пробурмотів незадоволено. — Це мені вже наперед не подобається.
Водій був неговіркий. Підполковника він возив близько року, і обидва вже звикли один до одного. Він був добрий водій і знав, кого возить. І якщо навіть у машині сиділо багато офіцерів, як оце тепер, ніхто його не міг примусити, щоб він їхав швидше, ніж шістдесят на годину, хоч дорога була б рівна, як стіл.
Проте звичайно тому водієві по рівних дорогах майже не доводилося їздити.
Підполковник зняв кашкет і провів долонею по лисій голові. Виліз з машини.
— Я б не радив, — сказав водій трохи сердито. Але жоден м’яз на його обличчі не ворухнувся.
— Чого ти боїшся, Іржі? — спитав підполковник. Він стояв, широко розставивши ноги, на стрімкій кам’янистій дорозі і недовірливо хитав головою, дивлячись вперед на двох собак, один з яких був без повідка і біг вільно.
Друга військова машина теж зупинилася.
— Що ви про це думаєте, товаришу майор? — кинув підполковник назад.
Майор, що вийшов з другої машини, приставив руку до очей.
— Якщо це той пес, так це справді небезпечно, — сказав він. Потім похитав головою. — Але там же Стогончік? Тоді я не розумію…
— Так, це той пес.
Водій закурив сигарету, не вимикаючи мотора. Якби щось сталося, обидва офіцери встигли б ускочити в машину. «Якщо той звір нападе на мого підполковника, — думав водій, — я теж матиму час вискочити і захистити його».
За триста метрів від них Вовк тримав батальйонного інструктора за штани і тяг назад. Наче до застави. Стогончік махав руками, щоб не впасти, і марно намагався вирватися. Той Стогончік, який завжди міг легко дати собі раду з собаками.
Трохи далі за Стогончіком вони побачили провідника Штенцла з розлюченою Лізою.
Все, що тут робилося, було незрозуміле.
— У нас же важлива справа! — сердито промовив майор. — Я б…
— Тепер можна не поспішати, — усміхнувся підполковник. — Той хлопець уже в них на заставі.
Майор похитав головою:
— Не збагну, як вони його виявили. У них були мінімальні можливості.
Штенцл помітив офіцерів і хотів був здаля віддати честь, але зробив це якраз в той момент, коли розплутував Лізу від повідка. Поводок якось замотався між його ногами, і Штенцл упав.
Вовк одпустив Стогончікові штани, бо йому набридло, що цей прапорщик не розуміє його, і подивився на тих офіцерів, що стояли віддалік біля машини, — може, вони зрозуміють?
Це була мить, коли майор ступив крок назад, а водій вискочив з машини і став перед підполковником, тримаючи в руці французький гайковий ключ. Але підполковник спокійно відсторонив його.
— Не бійся, Іржі! Той пес зовсім не страшний, — сказав він і помалу пішов униз.
Дійшов до Штенцла.
— Слухайте…
Штенцл не знав, що йому робити. Чи підвестись і віддати честь, чи хапати здурілу Лізу.
— Ні, — похитав головою підполковник. — Краще сидіть. А сидячи честь не віддають…
Потім обернувся і глянув на батальйонного інструктора, який міг більше пояснити, оскільки тримав Вовка за карк (власне, навіть не усвідомлюючи, що він його тримає. — Стогончік у цю мить тільки дуже боявся, щоб той страшний звір не кинувся на підполковника).
— Я, — Стогончік ковтнув слину, — пробачте, товаришу підполковник, але я зовсім збитий з пантелику. Пес крутив хвостом.
— Так, — кивнув підполковник. — І що далі?
— Того негідника, — Стогончік гордо випнув груди, — піймали наші собаки!
Підполковник усміхнувся, бо згадав… І знову провів долонею по лисій голові.
— Я знав, що ви мені того не пробачите. Ну, що ж, прекрасно! Але ми його впіймали разом з вами. Хоча б тим, що зараз ми вже все про нього знаємо, — потім він виправився. — Майже все…
* * *
— Так ви нам зараз нічого не скажете? — загримів підполковник. З огидою він одсунув од себе обріз, коробку набоїв і вовчі пастки. Сів на ріг столу проти Франека.
— До лік-арні! — пробелькотів насмерть переляканий Франек.
— Звичайно, — кивнув підполковник. — Але ваші рани не такі страшні, щоб ви не витримали допиту.
— Не грайте перед нами комедію! — не втерпів похмурий майор.
— До лікарні! — шепотів Франек.
Капітан висунувся з вікна. Йому не хотілося вживати суворих заходів.
Внизу Штенцл уже тримав Лізу на поводку, а на Вовкові був нашийник з шипами. Батальйонний інструктор тримав його на короткому повідку.
— Не одводьте собак! — крикнув капітан.
Франек знову скулився і благально глянув на підполковника. Але обличчя підполковника було тверде й незворушне.
— Навіщо собаки? — видихнув Франек. — Ви не маєте права…
Підполковник щось згадав. Кивнув.
— Ми не націсти, — спокійно сказав він. — Націсти це робили. Вас пошлемо тільки з ескортом.
