Він глянув на речі, розкладені на столі.

Підсунув їх до майора.

— Цього вистачить чи ні?

Майор кивнув.

— Звичайно. Замах на умисне вбивство. Тяжкі тілесні ушкодження…

Вони розмовляли так, наче допитуваного не було в кімнаті.

— Нічого більше не знайшли? — звернувся підполковник до капітана Гаєка.

— Нічого, товаришу підполковник.

— Накажіть обшукати халупу ще раз. Якщо треба — розберіть її, а сад перекопайте, — сказав він неквапливо.

Майор повернувся до Франека:

— Куди ти сховав ті, речі?

Франек здригнувся. Поки офіцери розмовляли між собою, він дивився на двері і думав, що коли б не було собак — вистачило б одного стрибка… Він скидався на незграбного ведмедя, але, якщо треба, міг бути напрочуд метким… Та молодший сержант стежив за кожним його рухом, а надворі були собаки… Франек чув, як вони виють. Він одвів очі від дверей і безтямно глянув на майора.

— Які речі? — спитав здивовано. Здивування його було щирим. Підполковник одразу помітив це і спокійно поклав руку майорові на плече.

Але в майора був свій метод допиту.

— Речі, по які прийшла другого серпня та жінка!

Франекові потемніло в очах. У них знову з’явився звірячий блиск.

— Ви її вбили! — швидко відповів він.

І одразу збагнув, що зробив страшну помилку, але було вже пізно.

— Я ж кажу, що він психопат! — спокійно мовив підполковник.

— Ти її знав? Звідки?

— Не знав.

Майор махнув рукою.

— Відмовлятися ж нема сенсу. Це, чоловіче, тільки обтяжує вашу провину. Бачите, в неї було багато імен. Між іншим, Чіккі. Але люди в цирку змінюють імена… В гестапо вона мала свій певний шифр.

— Я нічого про це не знаю, — зашепотів Франек.

— Це ви розкажете в іншому місці. Нас це вже не цікавить. Одведіть його!

У приміщенні запанувала тиша. Майор усміхнувся до капітана.

— Спритно ми це проробили, га?

— Спритно, — кивнув капітан. — Проте наші собаки були спритніші.

— Знову! — підполковник засміявся. — Весь час тільки ваші собаки! Але ж вони все-таки зв’язку подій не нанюхали.

— А який був зв’язок подій?

— Коріння тягнеться з минулого, — почав підполковник. — Ота Тіфбах була початком. Вони зробили тут велику помилку, бо справжня Інга Тіфбах живе в Мюнхені. На щастя, порядні люди хочуть одного, а на Заході теж є порядні люди. І їх чимало. Візьмемо хоча б прокуратуру у Франкфурті та її апарат. Вони не погоджуються з нашою політичною системою, але вони солідарні з нами в переслідуванні воєнних злочинців. Ми дістали від них досьє. І це все. Інга Нентвіх. Колишня циркачка. Через неї ми дізналися про Герстнера. Герстнер посідає високий пост у нелегальній організації колишніх есесівців. Це та сама організація, що визволила 23 квітня з брауншвейзької в’язниці колишнього оберштурмфюрера СС Ганса Вальтера Зех-Неннтвіха. Він і Інга, очевидно, близькі родичі, хоча в неї на одне «н» менше. Могутня організація. Між іншим, цього Герстнера залучено до роботи проти нас, що цілком природно. Зеебомова компанія.

У Нюрнбергу Герстнера було засуджено на десять років, але найважчі злочини йому пощастило тоді приховати. Під час війни він був посібником есесівця Христіана Вірта, колишнього комісара кримінальної служби, який організовував у Польщі табори смерті. Через три роки після вироку нюрнберзького суду його помилували.

— Може, він з тих Герстнерів, що мешкали тут? — спитав капітан.

— Так. Жили у Франековій халупі. Коли молодий Герстнер тікав від Червоної Армії до американського полону, він зупинився тут у своїх батьків. Мабуть, тоді ж сховав у них якісь крадені речі або такі важливі документи, що не хотів, щоб вони навіть американцям попали до рук. Він не сподівався, що його засудять і кинуть до в’язниці, а його батьків звідси виселять і батьки помруть раніше, ніж він довідається, куди ділися ті речі. А потім — у 1949 році, було вже пізно. Повернутися сюди він не міг. Люди, яких він посилав, будучи вже на своїй новій посаді, попали до наших рук.

— Але як знайшли ту Інгу Нентвіх?

— Керівники організації мають списки колишніх гестапівців та їх посібників. Німці були дуже акуратні. Про ту жінку вони знали, що Франек був її охоронцем. Вони не хотіли писати «коханцем», бо то було б забруднення раси, а німці її дуже цінували. Організація з’ясувала, де живе тепер Франек, і скористалася з того, що він живе в колишньому будинку Герстнерів. Тільки, можливо, Герстнер вагався, або ж документи, які він тут сховав, були настільки важливі, що йому в пошуках допомагали ще багато визначних сьогодні західнонімецьких діячів. Їм, певно, ті документи чимось загрожують. На мою думку, або, краще сказати, на нашу думку, вони всі зараз у скрутному становищі…

Ситуація потроху змінюється і в Західній Німеччині. Багато хто вже не хоче — хто удає, а хто насправді, — щоб відповідальні пости займали люди з брудним націстським минулим. Ми вже тепер, наприклад, знаємо, що за тією Інгою Нентвіх стежив уповноважений західнонімецького прокурора. Скажімо, звали його Бергер чи Генерт, байдуже. Він купував у нас у Бехині кераміку. І цей же Бергер довів жінку до того, що вона кинулася до прикордонної смуги.

Зайшов надпоручик Томічек, якого посилали для нового ретельного обшуку Франекової халупи, й поклав на стіл невеликий, добре перев’язаний, скріплений печатками пакет.

— Аж на горищі за кроквою, — сказав Томічек. — Може, це якраз воно.

Майор зламав печаті. Папери, списки, точні дати…. Есесівці в Бельзені, Собібору і Тремблінці, списки есесівських лікарів і членів «особливих» відділів…

Майор здивовано свиснув і, не вибираючи, показав на одне з прізвищ.

— Знаю. Тепер державний чиновник в Ревенсбурзі… А от Фріц Шаккерт, групенфюрер, тепер суддя в Західному Берліні… А Клаузен, авжеж, Фріц Клаузен, то ж, звичайно, той журналіст… — він обережно склав папери. — Я це вивчу вже у Празі. Герстнер! Він умів дивитися в майбутнє! Всі ці люди у нього в руках!

— Так, для них це таки скрута! — зітхнув капітан. — Вони ж знали, що Герстнер сховав десь ці папери. І тепер для них це все…

Ліза трохи зморщила ніс, коли до неї підходив Вовк. «З мене вже досить твоїх вибриків!» — сказала вона.

Вовк безпорадно зупинився. Він не наважився підійти ближче, навіть коли батальйонний інструктор попустив йому поводок. Вовк відчував, що Ліза його вкусила б, хоча не розумів, за що, власне. Якби то була інша самка, не зіпсована людьми, він би на неї загарчав: «Гляди мені!» І їй вистачило б цього…

Потім Вовк побачив цікаві речі. Знизу наближався Принц із своїм провідником. І Ліза почала скоса позирати на нього. Коли б не нашийник з шипами, Вовк кинувся б на Принца і показав би йому…

Провідник Принца почав балакати з Лізиним провідником.

З території застави виїхали дві військові машини. Перша одвозила злочинця.

Нагорі по вершині потемнілого пагорба пройшла лисиця. Вона високо піднімала лапки, щоб не замочити їх росою. Звідси її було добре видно. Побачивши людей, лисиця шмигнула в шалину.

На небокраї з’явилися перші зорі. Одна була рожева, друга червона, тоді ще синя, фіалкова, оранжева…. всіх кольорів.

Прапорщик Стогончік легенько потяг за поводок:

— Ходімо, Вовче!

Враз йому щось спало на думку. Він зняв нашийник з шипами і надів звичайний, шкіряний.

— Щоб тобі не давило, друже!

І пішов. Вовк неохоче рушив за ним. Обертався до Лізи, що тулилася тепер до Принца.

Стогончік зрозумів його:

— Жінки, Вовче! Жінки з незрозумілих причин приходять до нас, а йдуть від нас ще з більш незрозумілих причин. Ходімо, Вовче! Що людина напсувала, те можна виправити. У мене ти матимеш новий дім…

Внизу у сутінках стояв добряга Штенцл і, кліпаючи синіми очима, дивився на пагорб, по якому йшли батальйонний інструктор з Вовком. Потім повернувся до Лізи і незвично різко смикнув за поводок:

— Фу!

Ліза підвела очі, подивилася на нього і вишкірила зуби. Вона не хотіла, щоб з нею так поводились.