Для високого мислення мозок її був не досить розвинений. Навіть якщо і змогла вона відповісти на своє запитання — хай неясно, дуже-дуже неясно.

Вона позіхнула: «Я тільки не розумію, що ви, люди, маєте один проти одного. У нас, собак, можна б дуже просто обійтися без цих кордонів. Про мене, якщо він такий красень — хай був би чи звідси, чи звідти — однаково. А цей, правду кажучи, страшенно мені подобається».

— Ти щось сказала? — спитав провідник. Але він уже не думав про неї. В голові у нього була Єва.

Великий, кремезний чоловік сидів на будейовицькому вокзалі вже добру годину. Він мав приїхати сюди о десятій, та автобус з Каплиць прибув, коли ще й дев’яти не було.

Чоловік сидів і потирав свої великі руки. На його обличчі не помітно було збудження, але руки зраджували. І хоч як повільно і натужно працював мозок, все ж чоловік розумів — неможливо, щоб це була Інга.

Інга в той час… ну, добре. Вона була засліплена його фізичною силою. І думала, що в тому, як він кинувся в клітку на Брута, була відвага. Тільки він знав, що ніяка то не відвага. Просто він довгі роки ходив коло хижаків, і коли входив у клітку, не бачив у тому ніякої небезпеки. Навпаки, кожний їхній підступний рух дратував його так, що він лупцював їх першою-ліпшою річчю, яка траплялася під руку.

Він ніколи не сподівався на прихильність Інги, та через кілька ночей вона дозволяла йому все. А вже потім лишила його при собі як служника, а при потребі — як охоронця.

Тепер він сидів на лаві, стискав руки в кулаки і розтуляв їх. У святковому костюмі він скидався на селянина, що приїхав на весілля.

І знову перед його очима був цирк. Той випадок з Едвардом Бонеллі.

Подвійне сальто на трапеції під куполом — це складний номер. Ви бачите два тіла, одне з них висить головою вниз, а друге, пружне, як у пантери, розгойдується на трапеції над вашою головою — раз, в один бік, два — в другий, три — знову назад, а потім вибирає слушну мить, одриває руки од трапеції, притискає коліна до підборіддя, перевертається через голову раз, другий, раптом викидає вгору руки, і другий Бонеллі стискає їх в ту мить, коли вони торкаються його чутливих залізних пальців.

На секунду раніше — і вони б розминулися. На секунду пізніше — теж розминулися б. (Тоді вона стояла коло мене, дивилась на братів і раптом сухо промовила: «Цей Едвард здатний на більше. Якби тільки я захотіла»). «А втім, чого це я взагалі про неї думаю, — сказав собі з гіркотою, — я ж був тільки її служником».

Він сидів на звичайній вокзальній лаві, на якій були вирізані чиїсь ініціали, слова. Лава була дуже буденна. І хоч би як розкішно був прикрашений вокзал, все одно ці лави нагадують, що сьогодні будень, — сідай, чоловіче, спи і чекай свого поїзда.

І все ж навіть на таких буденних, порізаних ножем лавах народжуються зовсім небуденні думки і спогади.

Люди йшли з поїзда і до поїзда, спотикаючись об його простягнуті ноги. «Все це ні до чого, — думав він. — Якщо навіть приїде хто-небудь з колишніх співробітників, поговоримо про те, про се, про давні часи. Але все одно я ні з ким не хочу говорити про Інгу. А вона не прийде».

Він згадував номер Бонеллі. Згадувати про це. було приємно. Буденність раптом зникла. Неприємний був кінець цієї згадки.

Коли б розминулися руки, нічого б не сталося, якби це був звичайний атракціон «літаючих дияволів», бо внизу під ними була сітка.

Але брати Бонеллі працювали без сітки.

Ви сидите внизу в цирку Мокка біля столика, попиває те легеньке вино, а над вашою головою літає смерть.

Частка секунди, в яку ці руки не зустрінуться, означає смерть.

Бонеллі не були братами. Другий Бонеллі розбився, роблячи подвійне зворотне сальто в «Палас Португаль», а третій застрелився через якусь дурну історійку з креолкою. Залишився Едвард Бонеллі і його приятель Аветті, а між ними непомітно, але твердо стала Інга. (Я нічого про це не знав. Вірніше, я нічого не хотів про це знати. Я був звичайним служителем, але дужчого від мене хлопця в цирку не було. Я знав, коли приходили такі хвилини, в які Інга жадала тільки грубої сили, вона знаходила її в мене).

— Олівій Бонеллі вмів робити потрійне сальто! — сказала якось Інга, холодно подивившись на обох Бонеллі. Вона знала, що обидва закохані в неї.

Можливо, що ця історія про потрійне сальто і правдива. Було це сто років тому в цирку «Романія» — і з того часу всі, хто тримав у руках трапецію, говорили про це. Але ж відтоді ніхто не міг цього зробити.

Потрійне сальто стало фантомом. У Марселі де Вільє розбився лише тому, що вірив — він зможе його зробити. В Овієксі на ньому скрутив собі в’язи Вільям Шорт, а в Новій Каледонії поламав руки і ноги Бавней.

Інга усміхалася. (І тільки я знав, що означає цей усміх).

— Зробиш потрійне сальто? Може, ти, Аветті? Чи ти, Едварде? Мужчина, який його зробить, — справжній мужчина. Летіти в повітрі, мов ягуар, крутитися з диявольською швидкістю не знати як, коли і чому, а все ж у тисячну частку секунди схопити сильні пальці партнера й удержатись!

Того вечора у Мокка був аншлаг. Бонеллі роблять потрійне сальто! Внизу стояв Сатте, менаджер з Веракруц, який прилетів сюди літаком, Савіні з Флоренції і Ог-Гіто.

З одного боку в тіні під куполом стояв Аветті. Прожектори були націлені на Едварда. Едвард дивився вниз, на Інгу, яка стояла біля мене, вчепившись у моє плече довгими гострими нігтями.

Публіка, що дивилася вгору, бачила тільки Едварда.

І між тою публікою внизу, закусками і винами на столах і тими двома гімнастами в повітрі не було нічого.

Едвард ще раз набрав повітря.

Публіка внизу затамувала подих. Товстий Савіні підвівся і, хвилюючись, зламав сигару. Розгойдуючись, Едвард двічі пролетів над залом, взяв могутній розгін і за третім разом відпустив трапецію.

— Один… два… три…

Якась частка секунди. (Я стояв внизу і все добре бачив. Коли людина багато років працює в цирку, вона помічає кожну дрібницю).

Мить. Аветті відчув повітряну хвилю і дотик пальців. Досить було на один міліметр податись вперед і стиснути руку. Він її не стис.

Едвард полетів униз, ударився об мармуровий карниз і впав між столиками.

Скоро після того Інга залишила цирк. Її бачили в Берліні з високопоставленими офіцерами. І я був певен, що вже ніколи більше не побачу її.

Чоловік сидів, зчепивши руки. Потім повернув їх долонями назовні — пролунав сухий хрускіт.

Чоловік згадував біль і тугу, які так довго переслідували його і були такі нестерпні. Тоді пив більше, ніж звичайно. Це допомагало, та коли ставав знову тверезий, охоплювала ще більша туга.

Тепер давня рана відкрилася — досить було того безглуздого листа з районного комітету, який міг послати хто завгодно з його колишніх знайомих. Він тільки ніяк не міг зрозуміти, чому саме з районного комітету.

Помалу підвів очі.

Люди проходили повз нього, не звертаючи ніякої уваги. Він скидався на втомленого селянина, що з нагоди свята надів чорний костюм. Неподалік зупинилась якась дівчина, уважно огляділася на всі боки і, коли впевнилась, що ніхто на неї не дивиться, поправила панчоху.

Тоді він усвідомив, як давно не бачив жінки. І що самота, на яку він прирік себе, просто страшна.

Хотів стерти з чола піт, та рука його раптом зупинилася.

Він зразу не впізнав Інги, бо вона була в окулярах. І постаріла на обличчі, хоч, звичайно, старалася, щоб це не дуже було помітно. Лише тіло її було так само гнучке і пружне, як кілька років тому.

Вона пройшла повз нього, потім трохи стишила ходу і почекала, поки він опинився у неї за спиною. Не повернулася, тільки промовила:

— Іди помалу за мною. Не треба, щоб нас бачили разом.

Потім вони сиділи одне проти одного в маленькій кімнатці готелю, куди він зайшов через півгодини після неї. Все це не дивувало його — такою була вона й тоді, коли він охороняв її.

— Ти знаєш, що сталося тоді з Вацеком? — запитала вона, коли хвилювання од зустрічі трохи вляглося.