— А хто таке може сказати! Ану, спробуй, удар мене рукою по плечу.

— Егеж. І Ліза вмить схопить мене за горлянку. Я ту твою бестію добре знаю.

— Ну от, бачиш! І говори про неї, будь ласка, ввічливіше.

Ліза йшла біля ноги. Пень уже близько, і серце в неї тріпотіло від думки, що там вона зможе як слід розгледіти Вовка. Три дні тому вона так і зробила. Тільки там могла вона зупинитись і подивитися йому в очі. Совість дозволяла їй це після таких довгих випробувань.

Її спостережливість трохи притупилася через того чорного диявола, та все ж Ліза почула слабкий рух у траві біля стежки. Вся наїжившись, вона блискавично кинулась під ноги хазяїну.

— Добре, Лізо, дуже добре, — похвалив він її, хоч побачив гадюку на якусь мить раніше від неї.

Гадюка звивалася на осонні. Всі троє зупинились. Пепік озирнувся, шукаючи якогось дрючка.

— Облиш! — мирно промовив провідник.

Ліза помалу заспокоювалася. Гадюка належала до знайомих їй істот. Було небезпечно наступити на неї, але укуси її собака переносить краще, ніж людина. Крім того, Ліза знала, що гадюка ніколи не нападе, якщо біля неї нема гадюченят. Їй не хотілося кривдити нікого, хто не скривдив її.

Гадюка помалу розгорнулася, засичала, вітаючи вищих істот або й просто з ввічливості, і тихенько заповзла у високу руду від сонця траву.

— І ти залишиш її живою? — промовив з докором Пепік. — А уяви собі, що сюди прийшли б діти.

— Тут не може бути ніяких дітей. Хіба що лісоруби. А вони мають досвід.

— Я не кажу — тут. А в звичайному лісі. — Ганяють, бігають, наскочать на гадюку — і нещастя готове. Змія — шкідник. «Цікаво, — подумав провідник. — Усе в природі, що якось загрожує людині, оголошується шкідливим. І заєць, бо об’їдає молоді деревця. Але швидше тому, що його м’ясо має непоганий смак».

Прикордонники на тому боці річки про щось сперечалися. Старший, з бородою, був схожий на лісника. Говорив грудним глибоким голосом. А молодший, огидно верещав. Грудний голос не порушував тиші природи. Навпаки, він наче належав до. неї. А вереск молодшого лякав її, як звір лякає птахів.

Пепік зупинився.

— Знаєш, про що вони розмовляють?

— Я не прислухаюся.

— Про жнива.

— Про це й ми розмовляємо.

— Що в них на полях мало людей.

— Як і в нас. Власне, — провідник зупинився, — я читав статистичні зведення, у нас на гектар більше людей, ніж в Америці.

— Але у них краща механізація.

— Дай час — і в нас буде. Тобі цікаво слухати їх?

— Цікаво.

Хвилину вони йшли мовчки.

— Їм, власне, не можна дуже довіряти, — захитав головою стрілець.

Провідник кивнув. Він не знав, на що натякає стрілець, — може, на ті маленькі кам’яні пам’ятнички, але сам він весь час думав про те, що йому розповідала мати.

— Вони вбили мого батька, — процідив крізь зуби. — А тепер стягують до нашого кордону дивізії.

Рушили далі, і Ліза знову повернулася в думках до того чорного на другому березі. Вона вважала, що вже настав час поглянути на нього, але це ніяк у неї не виходило. І в собак є своя гідність.

Клацнула зубами, щоб схопити муху, хоч жодної мухи навколо не було. При тому по-дружньому схопила провідника за литку — все це. було хитромудро продумано.

— Ну, Лізо, ну, — сміючись, заспокійливо промовив провідник. — Учися стримувати свої бажання! Все одно в тебе нічого не вийде… до того ж ветеринар нагледів для тебе Принца.

І все ж її задум удався; Провідник відступив на самий край стежки, і вона мусила залишитись на крок позад нього. І думала, що він нічого не зрозумів.

Але він зрозумів усе, що робиться за його спиною, і це дуже розважало його.

Ліза швидко глянула на чорного пса, і електричні іскри, що перебігали по всій її густій гриві навколо шиї, побігли по всьому хребту. Шерсть на ній знову настовбурчилася.

Ліза розкрила пащу і показала йому сильні здорові зуби — четвертий верхній у неї, правда, трохи болів, але вона б нізащо не призналася в цьому, — а так у неї були прекрасні, зуби.

Вона зайняла бойову позицію. Не хотіла давати йому найменшої надії (хоч, якщо говорити щиро, згодна була на все), і її невірне серце просто розривалося.

Пес теж дивився на неї. Зовні байдуже. Був на неї злий. Він ішов на крок за своїм хазяїном. І досить давно. «У вас немає ніякої дисципліни», — сказала вона неголосно, високим звуком, коливань якого не вловлювало людське вухо. Звук цей був не горловий, а носовий. Це був, власне, майже писк на дуже високій ноті.

Та чорний пес на тому боці безумовно чув її. «Ач який ти гордий! — кинула вона з презирством. — Наші пси набагато красивіші і сильніші, ніж у вас. — І швиденько розповіла йому про всі прекрасні якості наших псів. — Вони б з тебе зняли шкуру, якби ти наважився сюди посунутись. Ти навіть не уявляєш, що б зробив з тобою Принц!» «Принц!» — загарчав він зневажливо.

Прикордонник озирнувся.

— Was ist den los?[4] — спитав він. «Звичайно, Принц!» — відповіла Ліза ображено. І подивилася на Вовка з такою злістю, на яку тільки була здатна.

Та він, здавалося, взагалі не сприймав її мови серйозно. Вишкірив зуби на звуках «Принц», але не так злісно, як Ліза.

І все ж Ліза злякалася. За своє дворічне життя бачила вона багато вишкірених зубів, пащ, роззявлених так широко, що над білими іклами червоніли вологі ясна, але таких страшних зубів ще не зустрічала.

Та страх недовго сковував її мужнє серце. «А ти страшний!..» — мовила з повагою.

Не озвався. Тільки зуби світились, і в них одбивалися іскри від тисячі свічок, запалених червоним призахідним сонцем. «Я прийду!» — загарчав пес. «Неодмінно! — відповіла Ліза. Ображено відвернула погляд і підвела голову. — Я не дозволю жартувати зі мною, чужинцю! Нахаба, дозволяє собі сказати, що прийде!»

Ліза встигла підскочити до ноги свого хазяїна, перш ніж він натягнув поводок. І затрусила головою, удаючи, ніби їй у вухо влетів комар. При швидкому русі її вуха билися об морду.

— Ну, ну! — засміявся провідник. Йому було шкода її. — Я розумію, — прошепотів він, — це чудовий пес, але нічого не поробиш. Ти ж знаєш.

Провідник зупинився. По цей бік кордону, у вереску, лежав убитий дикий кабан. Прибіг з того боку і наразився на браконьєра, якогось лісоруба. І загинув. Звичайно, на заставі про нього знали — тут браконьєрів не терплять. Ось-ось по нього приїдуть.

От буде радий «пампушка» Штенцл, який може за один раз з’їсти шістдесят кнедликів і дві порції свинини.

Від самого полудня було тихо. Тут іще пахло щетиною.

Ліза пирхнула.

— От бачиш, дівчино.

Провідникові було шкода кабана, але що зробиш? Він напише різкий рапорт. Ненавидить людей, які ні за що ні про що стріляють у кожну живу істоту. «Ця тварина не розуміє нічого», — думав він. Пригадалися закони природи, які зубрив на шкільній лаві. Адже бути провідником на кордоні — це значить не просто любити свою собаку, а знати також усе про породи, фізіологічні основи виховання, типи собак з погляду вищої нервової діяльності, про те, — які реакції у них переважають, про хвороби собак, — це значить ночами просиджувати над підручниками. «Кабан не вміє думати, — філософствував провідник, — і тому біжить просто на людину. А ти ж, — він з докором глянув униз, на Лізу, яка щулила ліве вухо, скептично повторюючи в голові його слова, хоч їх і не розуміла, — ти ж умієш думати. Я дуже поважаю Павлова, але ж він не знав тебе. Ти вмієш думати і так по-дурному не пішла б на озброєну людину, бо знаєш, що вона може зробити».

Ліза все ж таки думала про того чорного. І тепер уже не з недовірою, а з тугою. Сказав, прийде! Ні, це він так, хвалиться. Звичайно, якби він міг… Ніби погоджуючись, вона щось загарчала до хазяїна.

Він здивовано подивився на неї.

— Чого тобі?

Не знав, що вона відповіла йому: «Твоя правда. Кордон є кордон». І додала: «А навіщо ви, люди, граєтесь у ці кордони?»

— Схоже, що ти лаєш мене?