— Я знаю, чорна розпуснице, ти ждеш, поки прийдемо до пня, щоб ти могла озирнутися, — усміхнувся провідник. — Цікаво тільки, як ти це зробиш, щоб я не побачив.

Провідник опустив праву руку на рівень живота. Поводок, який трохи провисав, опустився зовсім низько і почав тертися об вереск. Ліза мов передчувала, що зараз станеться, і раптом зацікавилася висохлими ягідками чорниць і червоними бубками брусниць, яких ніхто тут не збирав, і вони лежали на стежці, наче розсипане дітьми намисто. Невідомо, чого Ліза почала принюхуватись до землі.

— Тільки не вдавай, що знайшла слід, — попередив її провідник.

Вона по-дружньому замахала хвостом. Він не дивився на неї.

І тоді почулося знову.

— У-а-а-а-у! — завив Вовк на другому боці. Сердито і пристрасно.

Ліза непокоїлась. Все одно від цього ніякої користі, адже дріт є дріт, а літати в повітрі Вовк не вміє! Були випадки, що їхні собаки перескакували через дріт, але ще більше випадків, коли такі відчайдушні згоряли. Так чого ж ти хочеш? І так дивно, що ті двоє — вона мала на увазі прикордонників, які йшли по той бік, — терплять це.

До пня вже близько. Ще двічі вигнеться стежка змією, а потім почне вужчати. Біля пня стане вона такою вузькою, що треба буде вибирати — чи перегнати хазяїна, чи дужче притиснутися йому до ноги, щоб вони змогли пройти обоє разом, чи, нарешті, відстати на крок.

— І що ж ти робитимеш? — спитав провідник. Його ще цікавила крона старої ялини, на якій нічого не було видно. Він знав, що зараз його видно в біноклі з двох спостережних веж, і це було добре. Людині завжди буває добре, коли вона не відчуває себе самотньою.

І думки були спокійні й добрі.

А Ліза аж сама дивувалася, що зробило з нею оте «у-а-а-а-у!». Проти її власної волі на шиї у неї шерсть наїжилась, і по кожній волосинці, блискучій і чорній, пробігла електрична іскра. Ліза ніяк не могла примусити себе подивитися прямо на цього чорного самозакоханого нахабу. Трохи від природного кокетства, трохи від того, щоб не бути смішною в очах свого хазяїна. Кому приємно весь час вислуховувати докори. Ну, тиждень тому відчула якусь слабість, що бувало з нею, одверто кажучи, досить часто. Але хазяїн завжди втручався в слушну мить. Не можна сказати, щоб вона раділа з цього, проте розуміла, що це належить до обов’язків провідника, і що тут поробиш?

Ліза вдавала, що дуже зацікавилась мурашками і жуками, які лазили по стежці, наче в них і справді було щось надзвичайно цікаве. Через свою неуважність вона навіть почала обнюхувати лісову блощицю, але зразу ж згадала, як наступила на неї якось передньою лапою, а потім два дні не могла позбутися огидного запаху.

Решта запахів — то її світ. У неї був довгий і не дуже гарний ніс, але слизова оболонка така широка, що Ліза відчувала навіть найменший подих вітру. Проти неї боксер Мастіф — справжній нікчема; у нього кругла голова і короткий ніс. Звичайно, Мастіф — прекрасний боєць, і це слід визнати.

— Біля пня ти можеш зробити те, що не передбачено статутом, проте я тобі не заважатиму, — казав провідник. — Тут уже, дівко, нічого не вдієш. Прийшов твій час — і тобі просто не пощастило, що пес на тому боці.

Губи хазяїна виразно звелися.

Він подивився на той бік кордону — не на двох прикордонників — вони його не цікавили, а на їхнього собаку — і подумав: «Оце були б щенята, дай боже!»

— Але з цього нічого не буде, дівчино, — пробурмотів він з досадою.

Прикордонники на тому березі, незважаючи на прекрасну погоду, одягнені в пелерини-хакі. Між солдатами точилася жвава розмова, і їхні гучні голоси розлягалися далеко навкруги.

— Балакають про врожай, — мовив провідник. А потім спало на думку, що цей кордон завжди буде важливий. Бундесвер на тому боці збільшує свій гарнізон. Навіть нейтральна Австрія стягує війська до нашого кордону. Добре! Ми миролюбний народ, але… Його очі тьмяно заблищали.

— Або воларський Казан, — сказав Пепік. — Ти чув про нього?

— Щось чув, — кивнув провідник.

— Теж собачка! Минулого року було йому дев’ять. У тій частині, брат, не було солдата, який би його не боявся.

— Такий злий?

— Гарчить як скажений. Авжеж, за дев’ять років із звичайного собаки може бути добрий пес. Але він кидався на людей, а таких потвор, як відомо, вибраковують. Я не люблю собак, які без наказу кидаються на людей.

— Собака повинен тільки примусити людину залишатись на місці. Звісно, коли та йому нічим не загрожує. Ну й вибракували його?

— Ні, і скажу чому. Все-таки щось таке відбувається в собачій душі. «Цікаво, — подумав провідник, — що ми не вміємо розмовляти ні про що інше, як про собак. А ввечері, полягавши спати, хлопці розповідають про дівчат. Жінок тут у нас нема, ми залишили їх вдома — у мене там зосталася Єва. Я весь змучився, думаючи про неї, а вона, якщо іноді навідає, то більше розмовляє з Пепіком, ніж зі мною».

— Той Казан не дозволяв себе навіть погладити, — вів далі стрілець. — Не любив цього. Він був зовсім байдужий до ласки. Тим більше, що його все життя хвалили — він завжди добре виконував свої обов’язки. Та коли йому казали: «Фе!» — він так скаженів, що намагався схопити за руку. Не любив несправедливості.

— Всі не люблять несправедливості. Навіть собаки.

— А минулого року вгорі на кордоні пролетів страшенний смерч.

— У нас теж він був, — погодився провідник.

— Казали, що це була бора. Якраз у цей час.

— Так, у серпні.

— А Казан з провідником і стрілець були саме в дозорі. Провідник виліз на спостережну вежу, а стрілець лишився внизу. Казана прив’язали теж внизу біля вежі. За хвилину перед тим, як налетіла ця бора, Казан, ніби щось відчуваючи, — а в собак є такий інстинкт, — одірвався і втік до лісу. Вихор зніс вежу, і провідник убився на місці. А стрілець втратив свідомість і лежав з переламаними ребрами і перебитими ногами, бо попав під повалені стояки вежі. І тоді цей Казан, якого ніхто не смів навіть погладити і сам він ніколи ні до кого не лащився, раптом вернувся і почав лизати обличчя тяжко пораненого стрільця. Лизав доти, поки той не опритомнів. І тоді сказав йому… стривай, я знаю, що кажу, — він промовляв йому своїм собачим способом, а стрілець його розумів: «Лежи спокійно і тихо, не рухайся, я приведу допомогу». В усякому разі, потім стрілець так розповідав. Не віриш?

— Чому ж? Я подивлюсь Лізі в очі і вже знаю, що в неї на серці.

— Потім Казан сам побіг на заставу. Вартовий, коли побачив, що він вільний, влетів у свою будку і швидко зачинив за собою двері. Але пес не звернув на нього ніякої уваги, вбіг у двір, потім в коридор і зупинився перед заскленими дверима їдальні. Звівся на задні, вперся передніми лапами в шибку і якусь мить заглядав усередину…

З низької гілки злетіла сойка і закричала на сполох. Зразковий сторож лісу, вона попереджала всіх лісових жителів: увага, сюди йде людина!

Ліза здригнулась. Іншим разом уже давно б знала про ту сойку: у неї був просто казковий слух — чула найменший шелест модрини, рух гілки, на яку сіла ворона. Але зараз у неї в голові був лише той чорний розбійник, який гортанним голосом кликав її. Жоден з тих закликів не був ніжним, але вони ятрили її кров.

— Звичайно, в їдальні всі перелякались, кожен шукав, куди б сховатися. Потім один прапорщик сказав: так, товариші, далі не піде, він ще кого-небудь порве, треба його схопити. Але ніхто не наважився, і тоді він сам надів захисний рукав.

Казан завжди кидався на той рукав мов божевільний. Навчили на тренуваннях. Знаєш, ті гицелі можуть, якщо стараються. Мабуть, у того прапорщика душа була в п’ятах, коли він одчинив скляні двері. А в тебе, Лойзо, не була б?

— Мене теж собака загнав якось аж на дерево, — признався провідник.

— Казан на той рукав і не глянув, а помчав просто до лісу. Я знаю, все це схоже на святкове оповіданнячко, але так воно й було. На заставі дізналися, що вгорі на кордоні лютував вихор, а тут внизу, у затишку, нічого не чули. І в поведінці Казана є, безумовно, якийсь сенс. І за ним негайно було послано розвідувальний загін під командою того прапорщика. Казан біг помалу, щоб його могли бачити. А коли почався густий непроглядний ліс, почекав людей і пішов попереду. Собака вів людей. І привів їх до тяжкопораненого. То нехай мені тепер хтось скаже, що собака — поганий товариш.