І тоді Франек повернувся до нього спиною і кинувся тікати. Він знав, що пес переслідує його, знав усе про прикордонних собак, зокрема те, що втекти від них неможливо і що дуже небезпечно повертатися до них спиною, але тепер він про це не міг думати. Його охопив страх, який позбавляє людину логічного мислення.

Вовк уже кілька разів міг би вчепитися Франекові в незахищену потилицю, як зробив би всякий інший прикордонний пес. Але Вовк не кинувся. Це було не тільки незбагненно для Франека, а жахало його. Що хоче той пес? Він поводиться зовсім не так, як усі інші хижаки, що з ними доводилося стикатися Франекові.

Хижаки прямолінійні. Розлютившись, вони перестають думати. Просто кидаються, щоб убити.

Франек біг. Вовк — за ним назирці. Пес не був такий хитрий, щоб навмисне його кудись гнати. І він боявся, бо знав, що може зробити ця людина. Не хотів ризикувати. Раз у раз пес кидався, хапав Франека за литки і зразу відскакував, коли хазяїн обертався.

Франек упав, але підхопився й побіг далі. Він хотів бігти до лісосіки, де приятелі, звичайно, врятували б його від розлюченого собаки.

Вовк розгадав намір хазяїна, побачивши вдалині постаті лісорубів із сокирами. І ясно зрозумів, що хазяїна туди не треба пускати. Він кинувся на Франека збоку.

Прикордонна застава була ближче, ніж лісосіка. «Якщо добіжу до неї, — подумав Франек, — врятуюся». Пес ніколи не наважиться з’явитися на заставі — Франек це добре знав.

Вовк знову вкусив хазяїна, ганебно вкусив ззаду — було навіть чути, як розірвалися штани. Франек відчув, що ззаду він майже голий.

Намагався заспокоїтися. Згадав тигра, який колись хотів його загризти, але не вийшло, бо для тигра вистачило звичайного дерев’яного стільця, наставленого ніжками проти нього. Згадав також, що цього собаку він уже колись переміг голими руками.

Франек враз зупинився і обернувся. Збирав усю свою відвагу.

Вовк спинився за три кроки від Франека. Власне, проти звіра стояла вже не людина. Франек був страшніший за звіра. Пошматованою рукою він витирав обличчя, розмазуючи по ньому кров. З подертого одягу звисали клапті. Густі руді брови були насуплені, і з-під них дико світилися очі. Руки висіли. Права нога дуже боліла, але Франек не зважав на біль. Він пробував зчіплювати й розчіплювати пальці, розуміючи, що зараз йому доведеться докласти всіх зусиль, коли він хоче цими руками приборкати собаку.

Дивився Вовкові просто у вічі, вірячи давній теорії, що жоден хижак не витримує людського погляду.

Але Вовк у цю мить був мислячим хижаком. А Франек був немислячою людиною. Вовк дивився хазяїнові прямо у вічі. Здавалося, він промовляв: тепер настав мій час, відплачу за всі удари, за все приниження, за малого Рацека, якого я пізнав. Пробив твій останній час, чоловіче!

Пес був прекрасний у своєму гніві, який не позбавляв його розуму. Шерсть на його карку не настовбурчувалась, зуби не шкірилися. Напівлежав, напівстояв, припавши до землі якраз настільки, скільки треба, щоб мати змогу стрибнути всім тілом.

А хазяїн ворушив руками, великими, як дві поліняки, брудними, огидними і такими закривавленими, що страшно було дивитись. В очах Франека іскрилась ненависть. Він чекав нападу, а Вовк не нападав.

— Зараз я тебе приборкаю, бестіє! — хрипів лісоруб. Йому бракувало повітря, і він ледве вже біг. — Зараз я тебе схоплю і розтрощу об дерево всі кості в твоєму чорному жалюгідному тілі.

До Франека поверталася самовпевненість. Адже колись він уже так стояв проти Вовка і легко його здолав. Франек згадав, що перед хижаками всі приборкувачі говорили, весь час говорили, і хижаки проймалися страхом від людського голосу.

Але Вовк був мислячим хижаком. Знав усе, що вміє цей чоловік. Знав також, що не настав іще час для вирішального удару, бо в того чоловіка було ще багато відваги. Тому Вовк мусив бути обережним. Людський дикий голос на нього не впливав. Вовк просто не чув голосу, бо в його вухах ще стояли болісний передсмертний виск щеняти і безнадійне Лізине скавуління.

Вовк почув якісь сторонні звуки. Хазяїн сопів, зчіплював і розчіплював пальці, і суглоби на них тріщали. Пес випустив пазурі передніх і задніх лап так, що торкнувся ними кам’янистого грунту, і точив об нього пазурі. Відчував, що зуби в цьому бою — ще не все. Якщо хазяїнові пощастить схопити його за горло — а так уже раз було — він мусить задніми ногами дістати до живота хазяїна.

Вони дивились один одному в очі, і хазяїну урвався терпець.

Франек зробив те, чого Вовк чекав, — кинувся перший і втратив перевагу, бо в природі виграє той, хто вміє терпеливо чекати.

Франек ступив крок до Вовка, скочив з пагорба, змахнувши обома руками, щоб утримати рівновагу. І тої миті руки йому служили не для бою, не для оборони.

У природі існує закон, за яким довше живе той, хто може вчасно ухилитися.

Вовк відштовхнувся від твердого грунту, злетів у повітря, не прямо на хазяїна, а трохи збоку, але так, що схопив зубами праву руку хазяїна. Вкусив і рвонув. Руки — це було перше, що він мусив знешкодити.

Франек завив від нестерпного болю. Впав на всі чотири, застогнав і схопився за покусану руку. Він уже не думав про Вовка, і Вовк не скористався з цього, бо хазяїн міг так обдурити його.

Франек спробував поворушити пальцями лівої руки, про праву годі було й думати. Він не здавався. Сів і копнув ногою, цілячись собаці в живіт. Та не розрахував віддалі і впав на спину.

Вовк знову кинувся вперед. «Ну — кінець», — подумав Франек, надто паралізований, щоб боронитися здоровою лівою рукою. Він відчував уже дихання пса. Бачив його очі так близько біля своїх, що просто стулив повіки і…

Вовк укусив його. Але не за широке, брудне, набрякле кров’ю горло, а знову за литку.

Франек скулився, мов їжак, підставляючи Вовкові спину, та ніхто більше не нападав.

Лісоруб підхопився і кинувся бігти тепер уже просто на відчай душі. До застави.

Капітан Гаєк телефонував по всіх усю дах. Він уже, здається, зробив усе, що міг зробити, і стомлено одкинувся на спинку стільця. Надпоручик Томічек стояв біля вікна і оглядав магазин автомата. В обох були сердито стулені губи. Обидва час від часу позирали на телефон, по якому безперервно надходили донесення. Озивалися не тільки спостережні вежі, а й усі замасковані телефони з п’ятнадцятикілометрової дільниці, за яку відповідала їхня застава. Останнє донесення було: «Дракон узяв слід і йде по ньому».

Але потім надійшло нове донесення: «На кордоні спокійно. Штенцл повертається з Лізою, бо сьогодні вона для служби непридатна».

— Повертається з Лізою, — сказав капітан, подивившись на годинник. — Вони можуть бути тут за п’ятнадцять хвилин.

Надпоручик пройшовся по кімнаті і знову зупинився біля вікна.

— Якщо ми впіймаємо цього негідника… — мовив злісно.

— Ніяких «якщо», — сухо зауважив капітан і витяг пістолет, клацнув затвором. Коли треба буде, на нього можна звіритись. Капітан поклав пістолет на стіл.

Надпоручик подивився на пістолет:

— Ти думаєш, може щось статися?

Обидва знали одно — кордон має свої закони. Іноді починається з дрібниці, а потім з неї виходить афера. Врешті, досить великої жаби, яка скочить на нижній дріт загорожі, і в ту ж мить «заговорить» вся сигнальна система. Звичайнісінька жаба може наробити шелесту на всю заставу.

— Людина, яка це зробила, — похмуро відповів надпоручик, — напевно стрілятиме.

— Я попередив усіх солдатів, — кивнув капітан. — Ми маємо справу з напрочуд жорстокою людиною.

Він наголошував кожне слово.

— Собаки йдуть вільно.

— А Принц?

— Разом з Драконом.

Надпоручик помітив якийсь рух на узліссі. Хвилину він не вірив своїм очам.

— Прошу, подивись! — скрикнув він, вказуючи на узлісся.

Звідти з гущавини виринула дивна постать, що йшла, похитуючись.

— Той чоловік п’яний як чіп, — зітхнув надпоручик.

Чоловік упав навкарачки і помалу поліз уперед. Ось підвівся і, хитаючись, дибав до застави.