Спинився, зачувши внизу голоси лісорубів. Завагався. Вовк знав, що не можна бігти до тих похмурих чоловіків, бо всі вони з сокирами і, звичайно, заб’ють, якщо він кинеться на одного з них.

Підбіг до халупи і, вдаривши всім тілом, одчинив двері.

У хаті було темно і порожньо. Вовк ліг на порозі і став чекати. Він міг би, звичайно, залізти під сарай і потім звідти підступно кинутись. Але в його серці не було ані краплини підступності — він завжди бився відкрито.

Франек, повертаючись з роботи, помітив пса здалеку. Усе гаразд, раз він дома.

— Стережеш добро свого хазяїна? — Засміявся Франек. Він трохи похитувався, бо випив сьогодні дві пляшки свіжого самогону. — Що ж, лежи й стережи! Ми з тобою проб’ємося, от побачиш! Мине якийсь час, і ти тут з усіх собак залишишся один. Але я мушу тебе виховати. Або по-доброму, або по-злому. Скоріш по-злому. І одного дня ти схопиш за горло чоловіка, який убив мою Інгу. Звичайно, вони потім тебе вб’ють, але ти виконаєш своє завдання.

Він впевнено спустив з плеча сокиру, і йому навіть на думку не спадало, що вона може сьогодні знадобитися. Радів лісоруб ще й з іншого приводу. Вже пішов поголос, що на кордоні щось сталося. Боузек приніс подробиці. «Кажуть, Лізине щеня. То велика помилка, — подумав Франек. — Мала бути Ліза. Але й щеня — непогано, на Лізу ще буде час».

Він не боявся, що його викриють, бо справу свою зробив добре. Трохи далі від того місця проходила стежка лісорубів, і коли, б якийсь пес почув його запах, далі стежки не пішов би, хоча б тому, що собаки знали всіх лісорубів і, звичайно, по їхньому сліду довго б не йшли. Собак цікавили тільки сліди чужих людей, а не тутешніх.

Франек ішов, посвистуючи і думаючи про те, як впоратися з іншими собаками. Раптом він зупинився, вражений. Це Вовк підвівся і став, наїжившись. Не загарчав, тільки отак дивно стояв.

— Що таке? — крикнув на нього здалеку Франек. — Геть, бестія!

Для певності він переклав сокиру з лівої руки в праву. У поставі пса щось насторожило його. Брут тоді теж так по-котячому згорбився, коли хотів кинутися на нього.

— А я загнав Брута віником, — засміявся Франек, підходячи до дверей.

У нього ще не було страху. Власне, він взагалі ніколи не боявся звірів.

Вовк стояв на порозі. Чекав.

Іншого б ця мовчазна собача постать не насторожила, але у Франека був добре розвинутий інстинкт самозахисту.

— Я змушений буду тебе вбити, щоб мати нарешті спокій! — промовив Франек. Зважив на руці сокиру, мигцем глянув на лезо, чи не затупилось за день. Він ще не вірив, що пес хоче на нього напасти.

— Але я тебе все-таки вб’ю, хоч би тому, що ти перший звір, який іноді наганяє на мене страх. Уб’ю всіх, хто хоче мене залякати, — бурмотів Франек. Він знав, — єдине, що може спонукати звіра кинутись, — це людська нерішучість і вагання. Якщо людина вагається, звір розуміє, що вона боїться.

Франек ступив кілька кроків і підняв сокиру, щоб ударити.

Цей пес його нервував —1 навіть не ворухнувся, стояв на порозі, як вирізьблений. І — ані звуку. Навіть не вишкірив зуби. Тільки дивився йому в очі. Це було нестерпно.

— Тікай! — люто заревів Франек.

Здається, крик вплинув — пес прибрав вуха назад і трохи відступив од дверей, щоб його не дістала сокира, коли б лісоруб змахнув нею.

Франек ступив ще крок. Віддихався.

— Ти все-таки мене поважаєш, — мовив трохи заспокоєний. — Ти знаєш, що я б з тобою не цяцькався.

Вовк кинувся в ту мить, коли Франек цього зовсім не чекав. У лісоруба не було часу навіть підняти сокиру, бо пес уже висів на ньому, міцно вчепившись зубами в зап’ястя правої руки.

Франек скрикнув від несподіванки й болю. І випустив сокиру. В ту ж мить Вовк одпустив його руку, бо інакше дістав би оглушливий удар лівою в ніс. Одскочив і припав до землі, готовий знову кинутись. Вовк добре знав усі прийоми, якими користувався хазяїн. Треба було однаково пильно стежити і за руками, і за ногами. Не були небезпечними тільки зуби — ними для боротьби хазяїн не користувався.

Франек якусь мить спантеличено дивився на кров, що юшила з покусаної руки. Болю майже не відчував. Зате його сповнювала несамовита лють. Вона завжди допомагала йому перемогти дурних хижаків, але чи допоможе подолати розумного собаку?

— То ти так? — зашипів Франек, нахиляючись, щоб схопити сокиру, але в цю мить Вовк майнув у повітрі, впав йому на спину і зубами вчепився в потилицю.

Франек швидко крутнув головою, щоб скинути пса, і блискавично впав на спину. Вовк одскочив, і його вишкірені зуби клацнули над Франековим горлом. Ще мить, і пес вчепився б у горлянку, та хазяїн одштовхнув Вовка лівою, рукою. І все-таки Вовк встиг укусити Франека за литку.

Франек, хитаючись, підвівся, сповнений страшної люті. Його трохи приголомшили шалені напади Вовка і те, що він сам нездатний боронитися. Франек уже знав, що це бій не на життя, а на смерть; його це не лякало, але за правилами бою він був би кілька секунд тому вже мертвий, якби не його ліва рука. Пошматована права тепер уже нестерпно боліла і ні на що не була придатна. Франек не розумів, що з ним той диявол робить. Хижаків розумів. Коли вони кидалися, то означало: або маєш щастя, або похорон. А цей пес бився обдумано.

— Стривай! Зараз матимеш! — люто гарчав Франек, рачкуючи до дверей. Він думав про обріз, що лежав у столі. Найгірше було те, що Франек не міг згадати, чи заряджений він. Цей пес не дозволить йому довго возитися з обрізом. Права рука безпорадно звисала, з неї юшила кров. — Але обріз я ще вдержу, — запевняв себе Франек.

А Вовк знову кинувся. Стрибки його були незбагненні. Цього разу він кинувся на Франека ззаду і боляче вкусив його за ногу. Пес спритно ухилився від чобота, який би вибив з нього життя, і вкусив хазяїна, коли той безпорадно падав, за стегно.

Франек вилаявся, впав і одкотився на кілька метрів.

Людина іншого типу навряд чи змогла б так боронитися проти розлюченого звіра. Але Франек потроху сам ставав звіром, яким у душі був давно, тільки не усвідомлював, що цим він позбавляє себе деяких переваг — удару і можливості одскочити. Тепер Франек пустив у хід і свої міцні зуби. Очі його налилися кров’ю. У нього вже не було надії підняти сокиру. Він бачив по очах Вовка, що той не підпустить до неї. Франек весь час думав про обріз, але не міг дістатися до дверей. До сьогоднішнього дня Франек ніколи б не повірив, що може побоятися за своє життя. В момент бою він думав тільки про бій, а про те, що може загинути, у нього навіть думки не виникало. Для його мозку це було надто складно.

Тепер Франек уперше відчув страх. Не міг збагнути, як це він і досі живий, адже в цього звіра було стільки слушних моментів! Не розумів і мовчазного методу бою Вовка, блиску його очей. Знову згадав ту мить, коли Вовк стояв над його незахищеним горлом або коли схопив за потилицю… Адже варто було на. міліметр більше прокусити і…

Франек зробив ще одну спробу пробитися до дверей, бо вірив уже тільки обрізові, на свої сили не покладався. Проте Вовк одразу напав на нього знову й боляче вкусив. Він наче переслідував якусь мету. Зовсім не хотів у тому бою нічим ризикувати, бо знав, на що здатні хазяїнові руки й ноги. Кидався одразу, як тільки хазяїн посувався до дверей, і давав йому спокій, тільки-но той відходив од них.

Франек знову підвівся і, похитуючись, почвалав до лісу. Вовк крався за ним, плазуючи по землі, крок за кроком, готовий кинутися в будь-яку хвилину вперед. В очах його не світилася лють, і рухи зовсім не були зловісні. І це, мабуть, найстрашніше.

Франек зробив ще одну спробу. Він згадав, що на узліссі лежить велика поліняка. Вирішив скористатися лівою рукою як правою. Діставшись до кілка, Франек спинився. Вовк пильно стежив за ним. Франек схилив трохи ліве коліно, щоб дотягтися до кілка.

Але Вовк добре знав, що таке палиця і що нею може зробити людина. Він вмить зрозумів намір хазяїна, кинувся, куснув за руку, що тяглася до поліна, і відскочив, перш ніж Франек встиг його вдарити.