— Хто там? — озвався з будинку чоловічий голос.

З розчиненого вікна на неї дивилось невиразне обличчя неголеного чоловіка.

— Тут живе товариш Краль? — усміхаючись, запитала Інга. Їй не раз нагадували, що в цій країні треба звертатись до людей «товариш» і «товаришка».

— Тут, — кивнула голова у вікні. — А ви з району, чи як?

— Так, я з району.

— То заходьте в хату. Я чекав на вас іще вчора, але думав, що приїде особисто товариш Гонзл.

— У нього збори, — повідомила вона. Тут не може бути помилки, — казали їй, — у цій країні завжди у когось збори.

Чоловік намагався говорити бадьорим голосом:

— Усі поставки ми виконали, товаришко.

Він став у дверях і допитливо дивився на неї. Зітхнув з полегкістю. Жінка. З нею не буде великої мороки.

— Крім молока, — підкреслив він. — По молоку ми зіткнулися з непереборними технічними труднощами.

Вона знала цей термін і всміхнулася. Дуже добре, що її навчили там комуністичної фразеології.

Вони зайшли в кімнату.

— Ви живете тут самі? — спитала вона.

— Ні, дружина поїхала до Будейовиць і повернеться десь… — він подивився на старовинний шварцвальдський годинник з зозулею, — десь за годину.

— До того часу ми скінчимо. Яку посаду ви тепер займаєте, пане Краль?

Він здивувався:

— То ви не з району?

— Ні. Мюнхен. Західна Німеччина. Вам це щось говорить?

Він з жахом втупився в неї.

— Ви — німкеня?

Знизала плечима.

— Можливо. Я спитала вас про вашу посаду.

— Секретар кооперативу. — Він перелякався. — Але я не розумію…

— І не треба. Нічого особливого я від вас не вимагатиму. Тільки заряджений пістолет і резервну обойму. У вас, певно, є? — Вона подивилась на годинник. — Даю вам п’ять хвилин.

Не хотіла дивитися йому в лице, щоб не бачити, як він зблід, як тремтять йому губи.

— Це… ви переплутали адресу… — видихнув він. Потім підвівся, але ноги в нього тремтіли з переляку.

Інга похитала головою.

— Ні. Адреса правильна. Вацлав Краль.

Він трохи отямився від страху.

— Але пістолет… німкеня… я повинен був би доповісти…

— Можете. — І знову подивилась на годинник. — У вас лишилось тільки чотири хвилини.

Чоловік сів і поклав руки на стіл перед собою. Вони тремтіли.

— Зрозумійте, пані, з усім цим я давно покінчив, я тепер…

— Не шукайте мого співчуття, — холодно сказала Інга. — Під час війни ви займалися спекуляцією, і коли наші вас притиснули і вам загрожувала шибениця, ви підписали угоду про співробітництво з гестапо. І були досить активні. У п’ятдесят другому році нам допомагали, і вас вважають надійним агентом. Отже, у вас лишилося три хвилини.

Він підвівся хитаючись.

— Але я більше не хотів…

— Зате ми хочемо. Дві хвилини двадцять п’ять секунд.

Зовсім знищений, він, згорбившись, вийшов за двері. «Прокурора звуть Вебер», — подумала вона і виглянула у вікно. Ні, надворі все спокійно, сільський майдан безлюдний, як і тоді, коли вона увійшла в село.

Він повернувся і поклав перед нею пакуночок. Голос у нього тремтів.

— Може, ще колись вам що-небудь…

Знизала плечима.

— Цього я не знаю. А поки що раджу забути про мої відвідини. Якщо вас хтось спитає — до вас з Праги приїздила знайома…

Вона повільно прогулювалася по будейовицькому майдану. Коли б не ця фатальна думка про Вебера, що переслідувала її, вона була б цілком спокійна.

Посміхалась, коли згадувала про переляканого чоловіка — Вацлава Краля. Абсолютно виключалося, що цей Краль може піти в органи безпеки і розповісти про неї. Краль був безхребетним слимаком. Його навіть не можна було використати при виконанні такого відповідального завдання, яке вона дістала. Було цілком ясно, що коли б його зненацька арештували, він би зізнався в ту ж мить.

Годинник на вежі показував без чверті шість. Вона ще раз пройшлася по майдану і зупинилась перед вітриною книгарні. Міркувала, чим би зайнятися ввечері. Може, десь тут є підходящий ресторан або ще щось, де б можна було трохи розважитись… А завтра приїде…

Вона не додумала. Краєм ока помітила чорнявого чоловіка. Впізнала його відразу, хоч тепер він був без окулярів. Бачила, як він зупинився і про щось розпитував. Потім попрямував просто через майдан і зник у дверях високого будинку. «Це мене не стосується, — говорила вона, заспокоюючи себе. — Це й справді, либонь, випадок, і я даремно забиваю собі голову».

Та, зупинившись перед будинком, за дверима якого зник чорнявий, зрозуміла, що це стосується її, і навіть дуже. В цьому будинку був розташований крайовий суд, прокуратура, а на першому поверсі — відділення Державної безпеки.

Вона розгубилася…

— Так що Єва? — спитав стрілець.

Провідник стиснув губи.

— Звичайно, вітає тебе.

Стрілець розгублено подивився на нього.

— Ти кажеш так, наче гніваєшся на мене?

— А таки гніваюсь, — кинув провідник. — Виходить, наче ти цікавиш її більше. Чому не приїхав зі мною до Будейовиць, що ти тут робиш, чи є в тебе дівчина і… я не знаю ще що. Вона також сказала мені, що ти набагато вихованіший, ніж я. Пепіку, коли це ти був з нею такий вихований?

Стрілець був зовсім ошелешений. Потім процідив крізь зуби:

— Ти збожеволів.

Сьогодні вони несли службу з внутрішнього боку прикордонної смуги. Тут не було ніякої вежі, ніякого дроту, нічого. Тільки застережні знаки. Під ними біг потік, а вдалині виблискувало дзеркало ставка.

Ліза щулила вуха — кусали комарі. Сонце заходило так швидко, наче хтось збив його каменем. Занурилося в темно-синю, аж фіолетову подушку хмари, що тяглася з півдня на північ.

Почало темніти. Але це ще не була повна темрява. Світилися перламутром черепашки, виходили на небо сині зорі. А потім знову з’являлися сонячні відблиски — хоч сонце вже сховалося, вони ще відбивалися від хмар, спрямовані в темну височінь.

На тому березі потоку була ще більша темрява, — там стояв високий сосновий ліс.

У цей час молодший сержант на сторожовій вежі — за двадцять кілометрів — надівав навушники.

Ліза думала про чорного. Вона не могла почути, як він кличе її, — надто було далеко. Але відчула, що кличе.

Провідник знову заспокоївся. Все це не так уже й важливо, щоб ламати давню дружбу. Але він умовляв сам себе.

— Лізо! — гримнув на собаку.

Вона підвела голову і зразу ж відвернулась.

— Ах ти ж, капосна, — прошепотів він. Та всі його думки і почуття знову були з Євою.

А стрілець спокійно йшов поруч нього, він уже давно забув про Єву і не думав про те, що робиться в серці друга.

Зійшли з стежки. Трохи далі, коло верби, був їхній перший секрет. Це вже недалеко від ставка. «Цікаво, що з внутрішнього боку прикордонної смуги частіше можна когось зустріти, ніж на кордоні, — подумав стрілець. — Через кордон до нас майже ніхто тепер не ходить. А від нас туди іноді пробують перейти хлопці, яких приваблює життя на Заході»».

— Я знаю, Лізо, — провідник нарешті дав лад своїм думкам, — серпень — це твій час. Та нічого, тримайся, завтра знову підемо на старий кордон.

Він зручно вмостився під вербою. Стрілець ліг поруч. Потім обидва пересунулися під вільху — тепер ставок був у них як на долоні.

Ліза мовчки лягла біля свого хазяїна. Щось залоскотало її. Певно кліщ, вона ненавиділа цих огидних комах. Лоскіт, вільха, кліщі. Ці три поняття були якось зв’язані між собою.

Завжди після кожного тренування чи важкої служби її вичісували. Це була приємна процедура, і вона охоче ставала передніми лапами на лавку.

Було дуже приємно, коли хазяїн чесав її металевим гребінцем. Він ніколи не поранив їй шкіри. Завжди при цьому співав і курив сигарету. А коли находив кліща, одну-дві хвилини тримав коло його спинки гарячий кінець сигарети — і кліщ одразу відпадав. Ця операція була безболісна.

Та Ліза згадувала час, коли після укусу такого кліща чотирнадцять днів пролежала тяжко хвора і ветеринар-підполковник хитав над нею головою і щось неспокійно бурмотів про енцефаліт. Кожного ранку він вливав їй у горло якусь огидну мікстуру, а ін’єкцій зробив стільки, що Ліза не могла вже спокійно дивитись на шприц.