— Навіть не поспали! — з подивом свиснув молодший сержант.

Кілька годин тому ці хлопці стояли над мертвим тілом, байдуже дивилися на посиніле обличчя. Даремно їх освітлювали ліхтарями, бо якщо хтось із них і був дещо збентежений, то тільки тим, що раптом побачив перед собою жінку.

— Не знаю, — казали вони один за одним.

На їхніх обличчях — коричневих і поораних зморшками, як морене дерево, — не ворухнувся жоден м’яз.

— Почекаємо, поки пройдуть, — сказав капітан, у душі вітаючи цю затримку. Він ще вірив, що цей чорний красень так швидко зникне, як і з’явився тут.

Потім капітан повернувся до Штенцла.

— Як не дивно, а ти найкращий стрілець на заставі, — похитав він головою. — Не думаю, щоб хлопці на полігоні приписували тобі зайві пробоїни, — не так уже вони тебе люблять. Будь обережний, коли стрілятимеш! «Пампушка» розкрив рота, хотів щось спитати, але не наважився.

— Лісоруби дуже цікаві, залізуть куди-небудь, щоб краще бачити, і може статися нещастя, — вів далі капітан. «Але чому я?» — хотів спитати Штенцл, проте не вимовив і слова.

Вовк знав, що його оточують. Він був не з тих собак, що від довгої дружби з людиною одцуралися від зграї, і вмів оборонятися. Його бентежила тільки безтурботність подруги, яку він визволив, для якої проскочив крізь дроти. І навіть не просто безтурботність, а нестримне бажання бігти вниз, до людей у ненависних уніформах, із смертоносною зброєю за плечима і нагаями в руках, — щоправда, досі він не помітив жодного нагая, — і до собак, які давно вже не належали до його вовчого братства.

Собаки внизу перестали вити, хоч войовничий запал у них не пройшов. Тепер вони мовчки йшли з провідниками, зрозумівши своє завдання: розірвати чужака. Праворуч і ліворуч чулося їхнє сопіння, вони азартно рвались уперед, налягаючи на свої шкіряні нашийники.

Вовк не хотів приймати бою. Не зі страху, а просто знав наперед, чим це скінчиться. «Тікай!» — наказав він Лізі, повернувшись до темного соснового лісу. Там, позаду, людей ще не було і битися набагато краще, ніж тут, на відкритому місці. «Це наші, — відповіла вона мирно. — А наші нічого тобі ке зроблять». «Вони хочуть моєї смерті!» — похмуро загарчав він і наїжився.

Ліза наставила вуха, почувши своє ім’я, повторене двічі. Заскавучала. Чекала, що знову її покличуть, але вже знайомим, ніжно-владним голосом, яким умів говорити тільки її хазяїн.

Та хазяїн мовчав. Вона не розуміла, чого він не кличе, щоранку ж перший звертався до неї, розмовляв з нею зовсім як з людиною, а саме тепер, коли одного його слова було б досить, щоб вирішити всі незгоди, не озивається. Вона ж не вчинила нічого такого страшного, щоб так довго сердитись. Принц теж якось утік, і нічого йому не зробили, хіба що наступного дня повели на ін’єкцію.

Чорний Вовк боровся сам з собою, відчуваючи, що небезпека наближається. Він міг уникнути її, розумів, що нічого не вдіє проти, такої переваги. Міг утекти — ланцюжок людей і собак там, унизу, ще не досяг лісу. Але тут була його подруга, і десь у підсвідомості він знав, що вона за ним не піде.

Це було погано. Вона взагалі поводилася незрозуміло, як ніколи не поводилася жодна з його подруг.

Але Вовк знав також, що не має права покинути самицю тільки тому, що вона поводиться, як двомісячне цуценя, хоче погратися будь з ким, навіть з людьми. «Люди — це нагай і удари!» — повторив він люто, марно намагаючись переконати її. Він уже знав, що переконати її не зможе.

Вовк не думав про смерть, хоч і передчував, як наближається вона й оточує його з усіх кінців. Не думав уже і про людей, чув лише хрипіння собак, яких стримували, натягуючи повідки.

Він знав, що кожен з тих псів — його смертельний ворог, вчував це у їхньому витті, в гарячковому скреготі їхніх зубів.

Вони не переносили чужих у своїй околиці. Якось дали доброго прочухана навіть лісниковому вовкодаву Борису, коли той прийшов за Лізою аж до застави. А тут до всього ще цей чужак перед самим їхнім носом зманив найкращу їхню самицю.

І за це він заплатить кров’ю.

Вовк стежив за ними, намагаючись розгадати їхню силу. Розгрібав нігтями глину. Це не було нетерпляче жадання бою — він просто гострив кігті. Так завжди робили перед боєм його предки.

Вовка трохи здивувало, що всі тутешні собаки дужі і бойові. Сонце вже зійшло, і їхні очі зелено світилися. Він уже знав — оті два пси будуть битися не на життя, а на смерть. Старий Дракон задихався в нашийнику, мружив очі і ніяк не міг виконати команду хазяїна: «До ноги!» Очі Принца налилися кров’ю, його серце просто розривалося від бажання вбити.

Вовк вичікував. Тепер він знав, що тікати пізно, велике коло навкруги замкнулося. Він тільки не розумів, чому собак і досі не спустили. Йому здавалося, що зараз почнеться його великий бій із зграєю, а люди тільки спостерігатимуть…

Тому він не розумів, чого з кола раптом виступив великий, дужий солдат і розпачливо озирнувся, наче ждав, що капітан відмінить свій наказ. «Дивно, що бій починатиме людина», — подумав Вовк. Але на всякий випадок вибрав місце, куди вчепитися, якщо цей здоровило наважиться підійти до нього. А щоб запам’ятати цю людину, він уважно вдивлявся їй в обличчя.

— Але чому саме я? — белькотів тим часом «пампушка» Штенцл. Він був у відчаї від такого завдання і з огидою надівав захисний костюм. «Що б не трапилося, завжди все окошиться на мені! І виплутуйся лк знаєш! Я перший біжу шикуватись і від навчань не ухиляюся. Тільки стройова підготовка для мене важка — ну, так у мене ж вага нівроку. Я ж не винен, що весь час хочу їсти. От як тепер. Хвилину тому я вже був голодний, але й їсти перехотілося, як тільки дістав цей страшний наказ».

— Ви ж бойовий солдат! — сказав йому капітан.

Хтось із провідників засміявся. Капітан блиснув на нього злим поглядом.

— Постарайтеся одразу влучити! Я б не хотів, щоб він довго мучився!

— А що як… — зітхнув Штенцл.

— Ідіть! І одним пострілом! «Пампушка» Штенцл тремтячими руками взяв автоматичну гвинтівку. «Ні, це не знищення скаженої собаки, — думав він, глибоко засмучений, — а справжнісіньке вбивство. Ця тварина не зробила нічого поганого ні мені, ні кому іншому. Дали б їй спокій — і вона б пішла собі геть, звідки прийшла.

Якби переді мною був якийсь негідник, у мене б рука не здригнулась. А так я не можу… Якщо ж не виконаю наказу — піду під арешт, і сам чорт мені не допоможе».

Штенцл раз у раз благально поглядав своїми синіми оченятами на капітана, але той був надто втомлений і невиспаний, щоб зрозуміти, що робиться в серці солдата. Тільки в очах батальйонного інструктора знайшов він співчуття, але хіба міг прапорщик змінити щось у наказі капітана! У нього теж був розгублений вигляд, він теж був не згодний з тим, що мало статися.

— Ну то рушайте нарешті, Штенцл! — різкіше наказав капітан.

Вовк усе ще не розумів, чому до нього підходить тільки один чоловік. Коли б його хотіли схопити, їх мало б бути більше. А цей чоловік до того ще й боїться! Хоче зайти за спину! На якусь мить у ньому перемогло бажання кинутись на цю людину і прогнати її, та потім він знову подумав, що це, мабуть, хитрість, адже люди досить розумні, щоб не посилати проти нього одного солдата. Певно, люди хотіли, щоб він покинув свою самицю, яку вони легко переможуть, а легковажність Лізи вже переходить усякі межі.

Ліза теж стежила за Штенцлом, забувши в цю мить усі свої турботи. Ніколи вона нічого не мала проти цього солдата, навіть любила його по-своєму, хоч і не дуже поважала, а тепер раптом загарчала на нього.

Вовк подивився на свою подругу. Досі вона робила все можливе, щоб переконати його, що люди добрі. А тепер заговорила мовою люті і ненависті, які йшли з самої глибини її широких грудей. Шерсть на ній наїжилась, очі засвітилися зеленим зловісним полум’ям.

Тепер уже Вовк спробував заспокоїти її. «Не роби нічого, не звертай на нього уваги. Він же один. А якщо хочеш щось робити — приготуйся до бою з собаками. З твоїми собаками», — злісно підкреслив він.