Та в ньому не було певності, що вона битиметься з собаками, яким щойно відповідала дружнім скавучанням і мало не вертіла при цьому хвостом. «Божевільний!» — засичала вона і повернулася так, щоб мати солдата весь час перед очима.

А Штенцл наближався, гнівний і засмучений, обходив пса, і в голові його народжувались найрізноманітніші плани, жоден з яких не був вартий доброго слова. Проти всіх цих думок — як зберегти пса — був лише один наказ, і його треба було виконувати. «Одна людина ніколи не наважиться напасти на мене!» — спробував Вовк пояснити їй. Він ще не знав, що вже через кілька хвилин один чоловік спробує це зробити, і не без успіху.

І Вовк презирливо повернувся до солдата спиною.

— Давай! — стиха кинув капітан.

Тільки Ліза була спритніша. Мов блискавка, кинулась вона на Штенцла, який тремтячими пальцями ставив автомат на бойовий звід, примовляючи в думці: «Я мушу це зробити, це наказ, вони розумні люди і не дадуть поганого наказу. Всі були за цей наказ — і ветеринар, який розуміється на собаках, і навіть прапорщик, який уже стількох виховав. Значить, їхня правда, а не моя».

Зітхнувши, він звів автомат. І закляк.

На нього з силою впало майже сорок кілограмів живої ваги Лізиного тіла. Собака повисла на його лівій руці — і дуло автомата зразу ж повернулося до землі. Ліза пустила ліву і вчепилася в праву, незахищену руку.

Штенцл важко зітхнув, хотів відскочити назад, але спіткнувся об великий камінь ззаду і впав на спину, наче збитий снарядом.

І тоді він побачив синє небо, а в ньому двоє блискучих собачих очей. І в цю коротку мить у голові Штенцла майнула думка: «Лізо, ми вважали тебе членом нашої великої сім’ї прикордонників, і раптом у тобі прокинувся хижий звір… Але твоя правда, ти захищаєш його, і ти вгадала, що я хотів зробити…»

У Штенцла ще був час покласти собі на горло захисний рукав, але він не зробив, цього. Руку страшенно пекло, а він тільки втупився у Лізині злі очі й усміхався. «Ну й розумна ти, дівко, — думав він, — не дозволила вбити! Просто чудово! У мене були сотні планів, але цей. твій найкращий! Я повинен був виконати наказ, так уже. заведено в нас; у людей, — певно, у вас, у звірів, теж є свої закони, коли слабіший слухається дужчого. Так і в нас, Лізо, дурніший повинен слухати розумнішого».

— Лізо! — прошепотів він. І не від страху, — собака стояла над його горлом, — а від полегшення.

— Лізо! — з жахом вигукнув унизу капітан і витяг з кобури пістолет.

Вона загарчала, але не вкусила. Для цього в неї не було підстав. Їй було цілком досить, що він лежить перед нею на спині, як беззахисний жук. Лють в її очах згасла.

Ліза з подивом повернула голову до капітана, наче хотіла спитати: «Чоловіче добрий, і чого ти, власне, сердишся? Я ж ваша».

Стогончік підскочив до капітана, та це було зайвим, бо капітан уже ховав пістолет.

— Вона захищала його, — невідомо навіщо промовив Стогончік. Капітан знав це сам. Тим важче було вирішити, що робити далі. «Пампушка» Штенцл підвівся з землі і почимчикував по косогору вниз. По руці в нього текла кров —1 але він усміхався! І не тільки усміхався.

— Боже, він іще співає! — вихопилося в капітана.

Штенцл і справді мугикав пісеньку. Це був якийсь страшенно фальшивий і хрипкий спів.

— У нього шок, — висловив думку ветеринар. — Як вона на нього кинулась! — І він схвально похитав головою.

Проте солдат муркотів пісеньку і після того, як йому сказали, що треба зробити протистовбнякову ін’єкцію. Може, в цьому не було б нічого дивного, коли б тут не пам’ятали, як «пампушка» Штенцл кілька місяців тому після протитифозної ін’єкції знепритомнів на сміх усій заставі.

Ліза опустила голову — подумала, що зараз за свій вчинок почує з усіх боків оте їхнє огидне «фу!».

І все ж у цих людей вона була вдома, її тягло до них…

Чорного все одно не переконаєш, а нотації колись кінчають ся, це вона знала по собі.

Люди стояли внизу під горою і радились.

І тут вона відчула з подвійною силою, що її місце Серед них, і рушила вперед.

Вовк не кликав її. Він уже примирився з тим, що битиметься сам. І зла за це на неї не мав.

А вона йшла далі. Не глянувши пройшла повз Принца, який привітно замахав хвостом, наче нічого й не сталося, мимо Дракона, який шкірив на неї свої запломбовані зуби. ¦Спокійно дійшла до Стогончіка, і той надів їй нашийник… Одне здивувало її, — що прапорщик не вимовив отого словечка «фу!», а, навпаки, поплескав її по грудях.

— Добру штуку втяла ти з нами, Лізо! — докірливо промовив він, але в голосі його не було й сліду гніву.

Цей голос зворушив її.

Ветеринар похитав головою. А Стогончік швидко відступив з Лізою назад.

Лісоруби сиділи на межі і стежили за подіями. Бедя Рамбоусек байдуже жував хліб з салом і запивав чаєм з термоса. Потім нахилився до сусіда.

— Оце був би собака для тебе, Франеку!

Франек. підняв важкі очі і невпевнено подивився на гору. Міркував, як бути з собакою. Адже він там, у себе, завжди один, а коли людина залишається весь час сама, можуть не витримати нерви. А ця потвора хоч гавкнула б.

Він підвівся і важким повільним кроком пішов до групи солдатів.

— Was ist mit ihm?[6] — запитав Рамбоусека Густл Грюнфельд, який знав німецьку мову так само добре, як і чеську, і йому було однаково, якою розмовляти.

— Aber etwas mit dem Hunde[7], —пробурмотів Рамбоусек.

Боузек одійшов від них. Собака на горі його не цікавила. У нього було надто багато своїх турбот: йому знову відмовили у розлученні, а тепер — сьогодні вночі — ця пригода з жінкою, у якої було таке саме біляве волосся, як у його дружини. Він приглушено зітхнув, вирвав травинку і почав її жувати.

Густл Грюнфельд підсів до нього.

— Одруження дуже хороша річ, — сказав він, — тільки якщо воно вдале. Коли ж ні, а здебільшого воно таки невдале, тоді це пекло. Що скажеш?

І через те що Боузек не казав нічого, Густл підвівся і поплентався за Франеком.

Франек тим часом підійшов до капітана і недбало доторкнувся пальцем до козирка на кашкеті.

— Що буде з собакою? — спитав він похмуро.

— Ви ж знаєте, Франеку. — Капітан знизав плечима.

Франек, не розуміючи, подивився на нього. Він не любив, коли його примушували думати. За ці роки одвик думати.

— Якщо живим не візьмемо, здичавіє пес. Перший-ліпший лісник застрелить його за вкрадену козулю, — додав капітан.

— Але ж шкода такого пса, — прогудів Франек.

— Звичайно, шкода.

— А я зовсім самотній, — пробурмотів Франек і без особливої цікавості подивився нагору на Вовка. — Це найбільший звір з усіх, що тут є, — висловив він думку. — Сантиметрів шістдесят п’ять. А сторож — чудовий.

— Хто вас, Франеку, украде в тій вашій самотині? — засміявся капітан.

Франек знову зачудовано подивився на нього.

— Йдеться не про мене. Я б кожному… — Він змахнув величезними, схожими на лопати руками. — Та коли тут на кордоні щось скоїться…

— Для цього вистачить наших собак.

— Учора не вистачило.

Капітан погодився. Вчора і справді собаки підвели. Починаючи з Лізи. А іншим перешкодив дощ.

— А ви б хотіли взяти його собі, Франеку? — втрутився в розмову надпоручик.

— Він йому просто потрібен, — підійшов Густл Грюнфельд. — Така велика хата, а він у ній один як палець. So ist ein schweres Leben, wissens?[8]

Франек звів густі брови і хвилину щось натужно обмірковував. Кожне слово, яке він вимовляв, коштувало для нього великих зусиль, а ще більше клопоту він мав з думками.

— Хотів би, — погодився він нарешті.

Капітан усміхнувся.

— Було б краще, Франеку, якби там, у тій вашій пустині, появилася солідна дружина… — Він замовк. Густі брови Франека враз зійшлися, настовбурчились і полізли вгору. Лісоруб чекав, що капітан скаже ще. Обличчя в нього було насторожене і насуплене. — Ну, нічого, Франеку, — ніяково додав капітан. — То ти про того пса…