Лісоруб сидів на межі, вдихав ромашковий запах і згадував ніч з Інгою, найчарівнішу ніч у його житті. (Можливо, я сказав їй щось зайве, чого не слід було казати. Але в її келиху було шампанське, а на ній не було нічого. Вона обожнювала силу. Здається, я сказав їй, що у Вацека під подушкою лежить пістолет «Стайєр», не пам’ятаю. Тільки знаю, що Вацека на другий день забрало гестапо. Але ж Інга не могла цього зробити).

Він підняв камінчик і злісно жбурнув його в кущі. «Все це дурниці, — подумав, — Інга пропала хтозна-де. Цього листа написав мені Лойза, і ніхто інший, а все це просто якась мана».

Лісоруб підвівся і пішов до свого дому. Тепер він був певен, що поїде на те побачення в середу.

Через кілька днів уздовж кордону знову йшли двоє наших знайомих — стрілець і провідник. Рої мошви кружляли над ними, щохвилини пролітала над їхніми головами ластівка з біленькими грудьми. На протилежному схилі, на чужій землі, де стояли копи жита, збиралися зграї шпаків. Кружляли над землею, з такою майстерністю виробляючи фігури вищого пілотажу, на яку тільки здатні були їхні крила.

Чудово пахнув ліс, скрізь панував спокій і мир. У воді тут і там скидалася риба — тут був риб’ячий рай. І жодного рибалки.

А по той бік кордону знову йшли двоє прикордонників з недисциплінованим собакою.

Ліза думала про всю цю історію з дротом. Власне, те, що один був за дротом, а другий перед дротом, ще нічого не означало. Вона, звичайно, не наважилася б пролізти крізь дріт. Треба бути божевільним, щоб через пса — хай навіть дуже гарного, про це нема й мови — рискувати життям.

Але все ж Ліза не була певна, що вся ця історія, коли б вона погодилася відповісти взаємністю чужинцеві, — що вся ця історія сподобалася б її хазяїнові. Існує тверде правило: що за дротом — з тим не жартуй.

Вона зразу ж трохи підправила цю думку: все це стосується людей, а не собак. І тим наче дозволила цьому чорному дияволові з чужої сторони увійти в її серце.

Недбало звела голову — просто так, ніби зацікавилась чимсь у кроні старої ялини. Нічого там не було, з її боку це був просто маневр. Вона вміла уважно вдивлятись обома очима в одне місце, стежачи тим часом куточком ока за виразом обличчя хазяїна.

Але він теж умів так робити, і обоє знали це.

Її хазяїн мав звичайний вигляд, який буває у кожного провідника на звичайному обході. Обличчя в нього було не дуже зосереджене, адже на кордоні останнім часом абсолютно спокійно.

Провідник думав про свою Єву і про те, що довго вже нема від неї теплого листа. І в кожному листі вона шле вітання його другові. Не подобалося йому це.

Пройтися б зараз із нею цим берегом, коли б тільки не було там того дроту. Бо погано коханню під колючим дротом.

— Тобі Єва теж подобається? — спитав він стрільця і скоса глянув на нього.

— Але ж це твоя дівчина, — непевно відповів стрілець.

— А якби не моя?

— Вона красуня, — мовив стрілець, хоч не хотів розсердити свого друга, навпаки, хотів приховати захоплення в своїх словах. — Але, як на мій смак, то вона дуже сувора. Їй не вистачає почуття гумору. Так-так. Жінка не повинна ставитися до всього так серйозно. У жінки мають бути якісь слабості.

— Чому?

— Щоб ми могли їм потім прощати. Це ж дуже погано, коли жінки тільки прощають нам.

— Ти ще довго збираєшся філософствувати? — роздратовано спитав провідник.

— … І щоб іноді було за що їх полаяти, — пробурмотів ще стрілець.

— І все ж таки ти б схопився за неї обома руками.

— Якби вона не твоя дівчина.

На кордоні було спокійно.

Сонце ще не зайшло. Дозорці на вежах оглядали в біноклі всю навколишню місцевість.

Лізі здалося, що в її хазяїна трохи звелися куточки губів, наче йому хотілося всміхнутись ї водночас він намагався цю усмішку стримати.

Він трохи відпустив поводок — сантиметрів на десять.

— Ох і хитра ж ти бестія, хоч нема тобі й двох років, — докірливо прошепотів провідник.

Ліза знала, що тепер він звертається до неї, і трохи нахилила голову набік. Їй на мить здалося, що на обличчі хазяїна з’явився якийсь пустотливий вираз, але того не могло бути. Ліза прекрасно розуміла цей тихенький шепіт і особливий, низький тембр голосу хазяїна. Їй стало соромно, хоч найгірше було те, що вона не збагне, чого має соромитись. Але опустила очі — хазяїн говорив так, що соромитись — був її обов’язок. Весь її вигляд наче промовляв: подивись на мене, я Щира з тобою, тільки не сердься. Цей чорний красень з того берега зовсім мене причарував. Вона, ластячись, потерлась носом об його ногу.

Потім звела очі на ялину. Звичайно, це була військова хитрість.

— Перестань! Тут ти мене не обдуриш!

Але він таки глянув на крону старої ялини, хоч і знав, що нічого там не побачить. Це вже стало звичкою — куди подивиться хазяїн, туди й пес. І навпаки. Людина і собака тут, на кордоні, живуть одним життям.

Крізь гілля дерев пробивалися широкі промені сонця, що, заходячи, креслило на землі чорні і сліпучо-білі смуги. Начебто сонце, перерізане навпіл синюватими зубцями ялини, вперто стояло на своєму: я ще свічу! Потім його проміння вдарило в кошлатий бук, що ріс неподалік, і теплу землю під ним зробило схожою на тигрову шкуру.

Увага, Лізо! — наче щось попереджало її. Хазяїн наступав на. білий гриб, на маслюки, не звертаючи на них ніякої уваги. А він же завжди з такою охотою збирав їх! Звичайно, вона не знала, як називаються ці гриби, але прекрасно розуміла, по чому ступає її хазяїн. Якщо він їх навіть не помітив, це означало, що в голові у нього зовсім інше. Може, навіть він думає про неї і про того, за дротом.

Повітря пахло грибами, річкою, живицею. Вона чула значно більше різних запахів, та жоден з них не викликав у неї занепокоєння.

А хазяїн і справді думав про неї.

— Ач, яка погана, розбещена собака, — шепотів він, усміхаючись. Він не сердився на неї, бо знав, що в серпні вона так само легко втрачає розум, як і навесні. — Уже в березні не було з тобою спокою, — мудрував він. — Але ж ти, дорогесенька, служиш людині, а людина дуже любить втручатися в закони природи. Я навіть сам не знаю, чи правильно це.

Ветеринар не хотів ні про що й слухати. Він вважав, що ти дуже слабенька. В твоїх документах зазначено, що ти була останнім щеням серед братів і сестер. А роду славного. Мама в тебе, правда, не дуже шляхетна — пані Рабі з Підкрконош, але батько — вовк.

Вона прислухалася до його голосу — тихого, співчутливого, на низьких нотах, і опускала очі.

Звичайно, якби все було в березні — то інша річ. Нема кращих за літніх щенят — малим завжди потрібно багато сонця. Так само, як і людським дітям. Провідник злегенька всміхнувся.

— Останнього разу я не встиг тобі розповісти, — почав стрілець, який не міг помовчати й хвилину. — Цей зразковий прикордонник Гаслік якось заспав, чи, може, його затримало командування. Але на перевірку з’явився, коли вона вже скінчилася. Глянув — його собаки ніде нема. Капітан побачив пса з спостережної вежі. Той ішов у дозор сам. Певно, що під час перевірки пес думав про свого хазяїна: «Був би я офіцером, лайдаче, ти б у мене насидівся в холодній, поки б не посинів». Коли б цей пес умів говорити, я певен, наказав би посадити на «губу» свого хазяїна. Він знає дисципліну.

— Ну, а капітан бачив його, і що?

— Пес заліг точно там, де мав залягти з своїм провідником, і не вилежувався, не відпочивав, як іноді ми.

— Як частенько ти.

— Не перебивай. Дуже обережно оглядав пес місцевість, ховаючись, як індіянин. За якихось десять хвилин підвівся і пішов на інше місце. Дорогу йому перебіг заєць, але пес не звернув на нього уваги — він був на службі. І так обійшов дозором усю ділянку. Потім щось видалося йому підозрілим — і він прочесав площу близько квадратного кілометра.

— Ну, ну…

— Може й ні… я точно не знаю, але в усякому разі велику площу.

Провідник з собакою пройшли ще двадцять кроків. Ліза знала тут кожний камінь чи корінь, кожний пеньок, об який могла поранити свою чорну ніжну лапку (вона народилася з п’ятим пальцем, який незабаром після народження їй майстерно вирізали, і лапа в тому місці стала дуже ніжною), і тому пам’ятала, що скоро стежка почне вужчати, а далі буде пень.