Вона задивилась на красеня. І знову заспокоювала себе. Але в цю мить ще одна думка страшенно схвилювала її.

Дах автобуса був зроблений з зеленого прозорого плексигласу. Навіщо ж тоді в такому приємному освітленні темно-сині окуляри?

Другого дня секретарка районного народного комітету стомлено зітхнула.

— Я вже, здається, допрацювалася. Точно знаю, що заклала в машинку аркуш паперу, а конверт зі штампом поклала на столику, з правого боку. Папір у машинці, а конверта немає.

— Стільки галасу, Геленко, через якийсь конверт, — зауважив референт. — Він був заадресований?

— Ні.

— Ну то що ж сталося, Геленко?

Проте у секретарки були свої турботи. Сиділа і підраховувала на пальцях:

— Тут був той Кадержабек, що хоче їхати до Відня, потім Лазнічка — у квартирній справі, я послала його в п’яту кімнату, потім якась… Інженер з Мюнхена, іхтіолог, потім Кроупа… Ні, я таки божевільна…

— Геленко, хіба то так важливо?

Вона спохмурніла.

— Ні, це просто прикро — самій собі здаватися божевільною.

За вікном ішов та й ішов дощ.

А через два дні солдат Кучера ніс листа з штампом районного народного комітету. Завернув до халупи одного лісоруба, кинув листа на стіл.

— Урядові справи — дуже неприємні справи, — засміявся він ще в дверях. — Але вам, пане, не може писати ніхто інший, крім уряду.

Він сів за стіл, з якого стирчали гвіздки.

Лісоруб здивовано дивився на лист.

— А якщо це не мені? — пробурмотів він.

Потім розірвав конверт. На його обличчі ще була недовіра. Та коли прочитав кілька рядків, у нього раптом затремтіли руки. Важко навіть було повірити, що такі великі руки можуть тремтіти.

Він швидко прикрив долонею листа і повернувся до солдата.

— А ти чого заглядаєш, га?

Солдат Кучера проковтнув слину. Він і не думав заглядати, він тільки стежив за мухою, яка сіла на край листа і почала на ньому чепуритись.

— Я… бога ради… — почав він.

Чоловік зім’яв листа. Трохи згорбився і почав розмірковувати. «Якщо цей солдат прочитав початок — це було б погано». Йому важко було зрозуміти все одразу — його мозок одвик від напруженої роботи.

Раптом його охопила страшенна радість, і він дико зареготав. Налапав під столом і витяг пляшку міцної самогонки.

— Пий! — сказав солдатові. — Випий за моє здоров’я!

— Де там! — Солдат Кучера відсунув пляшку від себе. — Мені за дві години на зміну. А ви що, дістали спадщину?

— О так, мільйон, — засміявся чоловік.

А потім подивився у вікно на кордон.

До дроту можна було докинути каменем.

Молодший сержант на спостережній вежі на мить відклав бінокль. Пекло очі. Він уважно вдивлявся у прикордонну смугу більше так, за інерцією. Тепер тут панував спокій, та все одно дідько повірить тому спокою. В усій широкій долині, оточеній з обох боків горами і розділеній внизу звивистою річкою, не було нічого, вартого уваги.

Замислившись, сержант задивився на лісоруба, що сидів там на горі, на межі, спершись підборіддям на коліна. «Що він тут робить?» — подумалося. Бачив його завжди тільки за роботою. Ніколи не сидів він так, склавши руки.

З нашого боку йшли провідник і стрілець — і так само на тому боці двоє прикордонників. І ті й наші з собакою. Собаки також належали до прикордонних буднів.

М’яко спускався на землю вечір. Тіні ставали довшими. Звідси, з вежі, ще краще було видно, як вони збільшувались.

Пахли модрини і сосни. Звідки взялися ці пахощі таволги і давно одквітлого дикого жасмину? А вночі почнуть фосфорувати на луках опеньки, що ростуть там на диво точними колами. А яка прекрасна грибниця, що світиться вночі…

Двоє хлопців унизу йшли вздовж кордону нечутно, як привиди. І не з обережності, і не тому, що такий був наказ, а просто вже рік, як жили вони на кордоні, і так подружили з природою, що свято шанували її мовчання.

І невіруюча людина у храмі поводиться тихіше.

Молодший сержант спохмурнів.

Прикордонники по той бік кордону голосно розмовляли. Аж сюди було чути їхню гучну мову. Один з них, старший, помітив на вежі постать нашого воїна і по-приятельському помахав рукою.

Молодший сержант ледве поворухнув рукою. Жест був дуже стриманий. Він думав: а звідки знати, на що ви здатні?

Мама розповідала: «Приїхали в зелених плащах. Тобі цікаво, хлопчику, про що думає людина в таку страшну мить? Одно вікно було в нас розбите, і я подумала — уже давно слід би замінити шибку. Але тепер не буде часу зайти до скляра.

Крізь те вікно я бачила їх. Мертва голова на кашкеті, кашкет зсунутий на лоб, на рукавах ті їхні павуки.

Вони не говорили. Ревли».

І мама розповідала, як тато вигукнув: «Іще не відчиняй». І як хотів він щось кудись сховати, але не знайшов жодного пристойного тайника, «бо у нас, хлопчику, ніколи не було потреби нічого ховати і ми не були, до того готові. І вони виламали двері — а в мене мало дух не вилетів з тіла — у нас ніхто ніколи силою не виламував двері, — навіть як жандарми приходили, то стукали, ну, могли бить у двері прикладами, але виламувати двері — ні, на таке й жандарми не наважувались».

Вони застали тата з якимись паперами в руках, він розгублено бігав з кутка в куток — ось вони вже в кімнаті, один підставив батькові ногу, і той упав. Папери розлетілися на всі боки.

А другий вбивця підняв якийсь папір і промовив: «Du verfluchter Verrater!»[3]. А потім били, били, аж поки зовсім не добили. Не на місці. Аж у концентраційному таборі.

Так, я не можу вам вірити.

Він думав також про всі ті події, що відбувалися тут рік тому. Хто б не приходив від них — стріляв. І, як правило, добре влучав. Тут і там у прикордонній стороні розсіяні маленькі пам’ятнички. А в землі лежать хлопці — такі, як я, що не спізнали навіть милої, і єдина їхня провина була в тому, що вони хотіли перешкодити негідникам порушити мир. А є такі пам’ятники, під якими лежать батьки кількох дітей.

— А тепер можеш махати мені рукою, — твердо промовив боєць.

Лісоруб, що сидів на межі, обійнявши могутніми руками коліна, думав зовсім про інше. «Ні, то неправда, — умовляв він себе. — Цирк Кроне, рік 1944. Звідки б вона тут взялася? Це просто якийсь дуже поганий жарт. Може, якась згадка про неї прохопилася в мене, коли я був п’яний? Чому б вона посилала мені листа з штампом районного народного комітету? Ні, ні, це неправда».

Але йому страшенно хотілося, щоб це була правда.

Він знову відчув у повітрі такий знайомий колись запах юхти, конопляних канатів, брезенту під цирковим куполом, дерев’яних стовпів, що їх ставили уніформісти, тирси на манежі, запах коней і диких звірів. Усі ці запахи вловлював його ніс, хоч нічого такого в повітрі не було. Пахнув верболіз і десь зовсім близько дикий тютюн. З майже висохлої річки долинав запах риби.

А він думав: що було в його житті, поки він не спізнав її?

Він умів негайно знайти вихід, коли на нього падало дерево, але довго розмірковувати не звик. А тут раптом наринули всі ці знайомі запахи, розворушивши в душі давні спогади.

Та зустріч з нею була якоюсь межею в його житті. Якби вона не зникла тоді, він міг би стати зовсім іншою людиною. «Їхні собаки бояться мене, а це вже чогось варте, коли тебе боїться прикордонний пес».

І все ж неможливо, щоб вона повернулася. Він знову витяг листа, розгладив його на коліні. «Будейовиці, середа, 10 година, вокзал». Підпис — «Цирк Кроне». «Дурниці. Безглузді думки замучать мене. Весь час думати про неї — а може, то хтось інший, хоч би й той самий уніформіст Лойза, з яким ми «провоювали» у Кроне мало не всю війну».

Він сидів і дивився на двох солдатів, що вийшли з собакою на обхід. Знову подумалося: той Кучера, певно, брехав, що не заглядав до листа. Нічого страшного не сталося б, якби й заглянув, але він відчував усім своїм єством, усією своєю примітивною душею, якою нагородила його природа, що було б погано, коли б хтось із цих людей знав щось про зміст листа.