— Так, пса, — кивнув головою Франек. Раптом він заспокоївся. Його великі, важкі руки безпорадно висіли вздовж боків.

Думки, що всю ніч мучили капітана, знову обсіли його. «А що я знаю про нього? Боузек бере розлучення із своєю, а в цього, певно, була якась ще перед тим, як він приїхав сюди. І покинула його. Є чоловіки, які не можуть забути жінки».

— Нічого не буде. — Капітан заперечливо похитав головою і показав на Вовка. — Він так просто в руки не дасться.

— Ich ge’e mit ihm[9], — запропонував Густл Грюнфельд.

— Мені ніхто не потрібен, — перебив Франек приятеля.

— Отакий він завжди! — зітхнув Густл. — Aber ich ge’e doch![10]

Капітан замислився.

— Тоді давайте звузимо коло, — запропонував він. І в нього наче впав камінь із серця — це було цілком прийнятне рішення. В усякому разі, не буде потреби вбивати такого чудового пса. Капітан тільки запитливо подивився на підполковника-ветеринара.

— Я теж можу закрити на це очі, — пробурмотів підполковник. — Єдине — якщо він його візьме — зроблю йому ін’єкцію.

— Візьміть хоча б захисний рукав, — сказав капітан.

Франек махнув рукою.

— Це я вмію. Я був під час війни… — Він раптом замовк і замислився. Щось наче попереджало його, щоб не казав далі нічого — він тільки ніяк не міг збагнути чому.

— Що під час війни? — спитав зацікавлений капітан.

— Артист, — допоміг Франекові Грюнфельд.

— Ні-і-і, — закрутив головою Франек. — У цирку. Звірі і так, — випалив він і хвилину чекав, що скаже на це капітан. — Тільки я забув хазяїна. Буш чи Кроне. Я служив у багатьох цирках. А собака мені підійде.

Так, собака підійде, погодився капітан. Страшні і собака, який ненавидить людей, і самотня людина, яка людей уникає.

— І все одно це краще, ніж ліквідація, — підкреслив підполковник.

Батальйонний інструктор гарячково обмірковував становище. Він не мав сумніву, що ці двоє впораються з собакою, тим більше, що один з них працював із звірами. Але не сумнівався і в тому, що Вовк буде люто захищатись. А з ним нічого не повинно статися. Ці двоє може й добере знають отих дворових кунделів, а не розуміють, що таке пес, вихований на кордоні… Навіть якщо й стикаються з ним щодня.

Стогончік думав. Можна спустити трьох-чотирьох собак, щоб вони нападали на чужака. Проте це дуже сміливе рішення, бо видно, що цей пес — добрий боєць і порве Принца, який уже завоював премію на собачій виставці в Берліні і вартий не менше десяти тисяч… коли вже вдаватись до бухгалтерії.

— Нічого мені не треба, — загудів Франек, що ніби читав думки Стогончіка. Він помалу повернувся і скинув з плеча пилку. Всі його рухи були повільні і цілеспрямовані. Коли падає дерево, треба вміти відскочити від нього. Не поспішати. Завжди проходить чимало секунд, поки впаде на землю лісовий велетень, і часу на роздуми завжди досить. Тільки дурень опиниться якраз під стовбуром.

Вовк очікував. Шкірив свої білі ікла і все ще не вірив, що на нього нападуть. Хвилину тому до нього підходив чоловік. Той принаймні був переляканий чи просто не хотів іти вперед — в усякому разі, на нього вистачило слабкої самиці.

Тепер на нього йшли двоє. Другий його не цікавив — він теж боявся. Але в першому він не впізнавав людини. Ніякого страху, ніякої обережності. Він і не думав обходити Вовка, а йшов просто на нього. Горбився, не поспішав, по боках метлялися довгі руки. А вираз обличчя був похмурий, жорстокий.

Чоловік весь був скуйовджений і рудий, як лисиця. А ще він пахнув. Чорний Вовк не любив людського запаху, бо ненавидів людей, але запах від цього чоловіка — суміш поту, бруду й алкоголю — розлючував його вкрай.

Пес наїжився, нап’ялися всі м’язи його прекрасного тіла.

Ні, цей чоловік його не боявся. У нього в руках не було навіть тих небезпечних речей, що ними вбивають з відстані.

Ні дрючка, ні довбні. Нічого. Чоловік здавався скоріше великим, злим, темним звіром, який усвідомлює свою силу, а тому не поспішає.

Франек був уже зовсім близько, а Вовк іще вагався. Він не розумів, чого не спустили собак. І не розумів хоробрості цього чоловіка.

— Краще залиште його, Франеку! — крикнув знизу капітан.

Лісоруб не озирнувся. Не звертав уваги ні на що, крім собаки, якого мав приборкати. І знав, що приборкає. Внутрішньо він сміявся з цього пса, але водночас поважав його.

— Ми схожі — ти і я… — шепотів він, хоч і не зміг би пояснити, в чому вони схожі.

— Was meinst du, Tony?[11] — невпевнено запитав Густл, дуже обережно скрадаючись за ним.

Франек озирнувся. Він знав, що пес може цим скористатися, щоб кинутись на нього ззаду, але нехтував небезпекою. Ніщо не ображає і не провокує хижого звіра так, як те, що людина раптом образливо повертається до нього спиною.

Вовк не кинувся, але дуже нервував.

— Може, — важко почав Франек, — мені не слід було розповідати про цирк, га? — Він запитливо подивився на Грюнфельда.

— Чому не слід? — здивувався Густл. — Замовкни, бо ця бестія стрибне тобі на спину.

На обличчі батальйонного інструктора з’явилася тривога. Його почали мучити докори сумління. Він знав цей тип погано вихованих собак. За десять років служби стикався з ними не раз. Завжди знаходився провідник, який, погодившись працювати з собаками, не міг потім полюбити їх, та й нерви зраджували, і він починав бити собаку.

Інструктор знав, що виходить, коли собака працює з страху і ненависті до людини. Так виховували собак по той бік кордону. Але він розумів також, що йти проти такого собаки з голими руками — безумство.

Не знав він тільки таких людей, як Франек.

І от, коли Вовк кинувся вперед, щоб схопити Франека за ліву, навмисно виставлену ліктем вперед руку, — він раптом дістав такий удар руба правою долонею по носі, що перевернувся на льоту і важко впав боком на землю. І хоч голова Вовкові розривалася від болю, у його серці так вирувала кров, що пес думав про цей біль якусь мить, кілька секунд, які були потрібні йому, щоб звестись на ноги.

І знову без попередження, без звуку пес кинувся на людину. Він летів низько, над самою землею, — хотів схопити людину за ноги.

Але затиснута в кулак рука блискавично вдарила його по морді. Удар був такий сильний, що Вовк навіть не міг схопити руку зубами. На ніжному піднебінні у пса з’явилася рана, а сам він відлетів на добрих два метри назад.

Тепер він лежав і давився слиною. Чекав нападу, бо знав, що після стрибка на такого дужого ворога завжди буває контратака.

Та лісоруб стоячи стирав слину з правої руки, хитро поглядав на пса і взагалі мав вигляд людини, яка розважається. Він промовив до Вовка спокійним голосом, у якому, однак, були не тільки намагання образити, а й повага.

— Ти просто кундель, коли гадаєш, що можеш налякати мене. — Якусь хвилину він напружено мислив, з досадою морщачи лоб. — Потім вони не пускали мене більше до звірів, — сердито бурчав він, — тільки чистити клітки. Мовляв, я дуже б’ю їх. — В його очах спалахнув гнів. — Якби ти бачив тих великих кицьок, як вони хотіли кинутись на мене ззаду, щоб схопити за карк. І ти готуєшся це зробити. Але ти хоч нападаєш спереду, я бачу це по твоїх очах.

Вовк і справді готувався. Помалу збирав сили для нового нападу. Вірив, що це буде останній напад. Він припав до землі, шукаючи опори для стрибка. Але не міг стрибнути — чоловік говорив далі, і було в його голосі щось таке, що наче застерігало, зупиняло.

— Я працював з левами, кунделю. І їх навіть не заганяли в іншу клітку, коли я заходив. Я завжди знав, куди і як треба вдарити, щоб така велика тварина зійшла з дороги і щоб у неї пропало бажання нападати. Найгірший, щоб ти, кунделю, знав, ведмідь. Він дуже лінивий. Такий лінивий, що може розсердитись тільки тоді, як його будиш. І. ведмідь дужчий за лева…