Це ж у нього під час тренувань порвався ремінець на захисному костюмі саме в ту мить, коли на нього наскочив Принц, — добре, що в Принца того дня боліли зуби і не було ніякого бажання когось поколошкати.

Собаки його любили і тому нізащо не хотіли грати з ним у переслідуваного і переслідувача.

Сьогодні «пампушка» Штенцл одним з перших прибіг на вранішню перевірку. Свою незграбність він хотів надолужити старанністю. Йому було дуже прикро, що він не провідник, його завдання — лише дратувати собак.

Особливо дивним у відносинах між собаками і «пампушкою» Штенцлом було те, що тварини наче відчували, як він любить їх, і ніколи не скривдили б його. Жоден собака не сприймав серйозно його гру.

Нарешті зібралася вся застава.

— Собак! — наказав капітан.

Він дивився на вершину. Вовк і його подруга стояли, наче висічені з каменю.

Швидко сходило сонце, і так само швидко змінювався краєвид. Ще хвилину тому вся навколишня місцевість була бузковою, і ось вона вже оранжева. Трава і листя молодих берізок виблискували свіжою зеленню. На берізках павуки снували свої мережива. У цих тенетах немов перлини горіли краплинки роси.

Загомоніло птаство.

Неподалік на модрині червоніли рубці і шрами. Тепер їх було добре видно. Ті, що на верхній частині дерева, з’явились од вітру, дощу і птахів, а нижні поробили собаки, що мали звичку щоранку тертись об дерево.

Цього ранку навіть звичайний рудий шрам на дереві мав безліч різних відтінків. Від лілового в серцевині до червоного, як горобина, по краях.

Підполковник-ветеринар дивився на весь цей рух і метушню навколо і думав, як сумно вбивати когось такого чудового ранку; він завжди піклувався про те, щоб цуценята набували ваги, і більше любив лікувати, ніж робити смертельну ін’єкцію. Капітан дивився на годинник: секундна стрілка зробить десять обертів — і рота має вишикуватись. Завжди який-небудь нехлюй затримувався, і надпоручик сонними очима кидав на нього сердиті погляди. Потім капітан вичитуватиме йому, хоч поза службою вони й великі друзі. «Ну, хлопче, я тебе примітив, після обіду поповзаєш у мене по-пластунському — якраз сонечко пригріє, то й ти в мене зігрієшся!»

Прапорщик турботливо поглянув на собак, що нетерпляче тягли за собою провідників.

— Та щоб не було ніякої бійки, одірваних вух і покусаних морд! — пробурмотів він до провідників.

— Спускати? — не втерпів надпоручик, думаючи, що капітан тільки й жде цього.

Але той похитав головою. Він поділяв думку інструктора.

— Навіщо нам ризикувати? Щоб він порвав якогось нашого собаку? Не схоже, щоб він тікав.

Тепер уже всі дивились на пагорок. Там не змінилося нічого. Вовк стояв на тому самому місці, а біля його ніг лежала Ліза.

— Він передчуває напад і все ж не тікає! — схвально мовив надпоручик.

— Звичайно, розбишака, — знизав плечима капітан.

— Та ні. Він не хоче кидати її, — відповів Стогончік, який знав про собак більше, ніж усі присутні разом.

Капітан ступив два кроки вперед і крикнув:

— Лізо!

Прапорщик похитав головою.

— Вона не піде. Тут нема її провідника.

— А якби був?

— Прибігла б. Самки завжди повертаються.

Капітан покликав знову.

У відповідь з вершини озвалося розпачливе скавучання. Хоч це був не її провідник, але капітана любили всі собаки. І зразу ж згори пролунало гучне і грізне гарчання.

Кам'яна статуя ворухнулась, але в ту ж мить знову застигла.

Край лісу зірвалася сойка і закричала мов на сполох. Усі подивилися в той бік.

На роботу мовчки йшли лісоруби. Ступали помалу, похнюпивши голови. Вони не бачили того, що робиться в долині, тому не виявляли ніякої цікавості.

Капітан уже давно міг дати наказ, але все вагався. Цей чудовий звір там, на горі, причарував його.

А тепер капітан дивився на лісорубів і думав, яка в цих хлопців невичерпна енергія. Вночі вони теж, безумовно, не виспалися, сиділи по своїх халупах і говорили про ту вбиту, адже такі речі трапляються не часто. Тепер вони могли б поспати:, вранці він чекав, що хтось із них забіжить і попросить, щоб подзвонили лісникові. Але нічого цього не сталося. Навпаки, ось вони вже йдуть на роботу, наче так воно й повинно бути. А робота нелегка.

Першим ішов Бедя Рамбоусек — маленький чоловічок, схожий на пивний кухлик, з гудзиком замість носа, присяжний експерт по дереву. Він живе тут уже вісімнадцять років і каже, що цей край і роботу в лісі не проміняє ні на що в світі, бо хто хоч раз по-справжньому відчує запах дерева, той без цього запаху жити не зможе. Перед цим він працював на лісопилці. Проте робота на лісопилці по-своєму небезпечна: дрібний дерев’яний пил осідає в легенях, і тому Рамбоусек тепер валить дерева.

За ним ішов Боузек. Цього розкусити важко. Жінки не має, дівчатами не цікавиться, а проте завжди веселий, жартує. Потім Тонда Франек — хлопець, що, навпаки, не вміє сміятися, теж одинак, мабуть, найдужчий з усіх. На нього цілком можна покластися. Одного разу він підставив свої плечі під сосну, яка придавила Кратохвіла, випростався і підняв її як пір’їнку. І врятував цим Кратохвіла. Тільки надто вже той Франек темний і нетовариський. Дехто взагалі казав, ніби в нього не вистачає клепки, але капітан вважав, що це наговори.

Потім ішли двоє німців — Густл Грюнфельд і Фріда Гартман, обоє з діда-прадіда лісоруби, які жили тут і під час війни; схоже було, що вони навіть не знали про ту війну — адже Гітлеру потрібне було дерево, і він дав лісорубам спокій… «Схоже, що не знали», — капітан подумав про це, бо згадав сьогоднішню ніч… Густл — грубий дядько, але чого можна сподіватися від лісоруба! Може, це й не грубість, адже цих людей природа взагалі не дуже балує.

Далі йшов Густлів син Фріда, який народився десь одразу після сорок п’ятого, і, може, саме через це Грюнфельдів не виселили тоді разом з іншими німцями.

Капітан усе думав про ту жінку з платиновим волоссям, як лежала вона у лісі за розтрощеним пеньком. «Фріда ніколи не дивиться людям в очі, він міг би… але де там, минулої зими він допомагав нам знищувати банду з п’яти чоловік, що хотіла перебратися через кордон… Ця жінка, мабуть, теж хотіла перебратися…

Отой згорблений — то Бела Орсаг, а за ним покірно тюпає словак Яно Ковач, чарівний хлопець, якого знають і люблять усі дівчата навкруги, але він мусить щоразу їздити за цим коханням добрячу відстань; потім група словаків — реемігрантів з Румунії, які втратили свої колишні імена, але зберегли широкі й добрі слов’янські серця, — Імре Ловас, Йонеску чи Йованеску — не знаю, цього імені ніколи не можу запам’ятати», — думав капітан.

Процесію замикав Каторіо. Чорти його батька знають, якої він національності!

Капітан весь час думав про вбиту цієї ночі жінку і про розслідування, яке тепер почнеться. Він мусив погодитися, що майор і підполковник зробили найбільш імовірний висновок — ця жінка бігла до когось сюди, в прикордонну смугу.

Це означає, що вищі органи знову «прочешуть» весь край. У багатьох будуть неприємності, бо як почнуть дошукуватись правди, то випливе й те, що дехто намагався приховати і думав, що про нього давно вже забули. Адже не такі всі святі, як здається, коли переглядаєш анкету.

І чому приїхали в гори чоловіки без жінок, чому живуть тут довгі роки самі і не хочуть ні з ким зустрічатися? Хто їх вигнав сюди, чи що їх вигнало?

Ну, кругленькому Рамбоусеку довіряти можна. У нього відкрите, завжди усміхнене обличчя. А це значить, що йому нема чого приховувати. Тільки… ні, це погане гасло: «Довіряй, але перевіряй!» Краще: «Узнай, а тоді довіряй!» А хто може знати людину?

От, наприклад, Франек. Навіть якщо він і самотній і взагалі дивак — у нього, здається, теж усе в порядку. На його рахунку тут, на кордоні, чимало добрих справ. Не раз він допомагав нам, ризикуючи навіть власним життям, бо ті, що вже наважились перейти кордон, не вагаючись стріляють.

І так він міг би перебрати одного за одним.

Перші два лісоруби на знак вітання підняли сокири. Відполірована сталь яскраво заблищала на сонці.