— От бачите, товариші, різницю між самицею і самцем, — казав тоді ветеринар. — Пес схопив би мене за руку, а вона знає, що це для її здоров’я, розуміє, що я не мордував би її даремно. І тримається. Що то значить — самиця!
Вона і справді довіряла хазяїну, який схилявся тоді над нею.
Перед самим її носом по листочку нахабно повз золотавий жучок. Але вода вже мала з ними досвід. Цих комах не можна злизувати язиком. Хоч би й он ту зелену комашку. У них завжди багато ніг, зразу її не проковтнеш, а потім ніяк не виплюнеш через ті ноги, що неприємно лоскочуть язик.
А найгірше — джміль. Був час, коли вона, бавлячись, хапала їх на льоту. І довго нічого не траплялося. Та якось схопила одного з червоною спинкою, і він сильно ужалив її за язик. Відтоді Ліза дала спокій цим п’яним сплюхам. Навіть тоді, коли вони лежали під квіткою на спині, набравшись, як справжні алкоголіки, і не могли звестись на ніжки.
— Якщо нам пощастить, наші дівчата прийдуть сюди купатися. Сьогодні жарко, — мовив стрілець.
Ліза повела лівим вухом на знак того, що почула щось. Нічого особливого, бо тоді б вона поводилася інакше. Це були знайомі звуки.
За їхніми спинами, голосно розмовляючи, йшли додому лісоруби. Вони, звичайно, нічого не знали про секрет.
— Добре, — похвалив Лізу провідник.
— Той, що йде перший, — Грюнфельд, — мені подобається, — зашепотів стрілець. — Німець, але меткий. Він, здається, у них за старшого. Вони тут заробляють непогані гроші.
— В усякому разі більші, ніж ми.
— І жінки приїхали до них, — засміявся стрілець, у якого уже вся розмова про Єву вилетіла з голови.
В лісовій темряві з’явилося кілька тіней. Задзвеніли пилки, тут і там заблищали сокири. Пролунав сміх. Сьогодні лісоруби були явно чимсь задоволені. Може, дружина когось із них принесла пляшку самогонки — її тут женуть скрізь, і забороняти це — марна справа.
Потім знову стало тихо.
Троє чоловіків ішли останніми.
— Йованеску, Боузек і Франек, — сказав стрілець.
— Чорти їх знають, цих трьох, — пробурмотів провідник. — Не люблю похмурих людей. Проте все одно Боузек і Франек — хороші хлопці. На них завжди можна покластися.
— І всі троє — одинаки. Нізащо в світі я б не хотів жити без жінки. Цікаво, що їх сюди загнало, в цю пустиню.
— Певно, їм здалося, що на світі дуже багато людей, — засміявся провідник. — І тому вирушили сюди, де, навпаки, їх дуже мало.
Останній лісоруб ніс на плечі сокиру. Йшов широкою ходою стомленого робітника або людини, охопленої важкими думками. Майже цілу ніч він не спав, шукаючи папери, які вимагала від нього Інга. Перетрусив весь мотлох у льосі, обнишпорив кутки на горищі, але нічого не знайшов.
Ліза знову повела вухом. Щось сталося на березі ставка. Та це було дуже далеко, і вона тепер думала, чи правильно зробила, що подала знак. Лісоруби не цікавили її так само, як і інших собак, — це були свої люди. Часто сиділа з ними біля вогнища, хоч ніколи не взяла шматка з їхніх рук.
Вона знала всі їхні запахи.
Імре Ловас, словацький реемігрант з Румунії, завжди пах бараниною — він держав семеро овець і барана. Від Грюнфельда за верству відгонило слив’янкою. Йованеску мав запах козлятини — для неї найприємніший з усіх інших. Ковачові вирощували кролів і, певно, ніколи не міняли їм підстилки. Ліза точно могла визначити, який з цих запахів кому належить, вони не вносили нічого нового в усі запахи, що оточували її.
До двадцяти чоловіків, що жили тут, у прикордонній смузі, Ліза звикла. І вже не звертала на них уваги.
— Певно, сьогодні вони не прийдуть купатись, — зітхнув провідник.
— Може, в них у кооперативі збори. І якби вони все ж прийшли…
Ліза тихенько писнула, випускаючи повітря носом.
— Це фальшива тривога. Я взагалі не розумію, що вона сьогодні виробляє. — Провідник виразно подивився на собаку. — Може, все, думає про свого чорного красеня?
— Але ж ти не знаєш, як далеко чує собака.
— Зате я відчуваю, як далеко вона чує.
— То ти зразковий провідник, — засміявся стрілець.
— Облиш. Коли б ти був провідником, ти б теж усе знав. Коротше кажучи, ми звикли до своїх собак, а вони до нас.
Стрілець сів зручніше. Він пригадав одну історію.
— Ти знаєш про випадок у затоці Дунаю, чув про нього?
— Я знаю багато різних випадків.
— Там у одного провідника була собачка, така як у тебе.
І от одного разу вона щось почула з острова на Дунаї. Були там самі сутінки, як сьогодні.
— Це давня історія.
— Всі історії про порушення кордону сьогодні вже давні. Ми тільки не знаємо, що буде завтра.
— До того ж це не наша турбота.
— Так той провідник знав свою собаку і знав, що вона даремно ніколи не хвилюється. Але ж він не міг знати, чи ніхто не помітив його з острова. Він потихеньку роздягся і поклав свою одежу так, що здавалося, наче він лежить на місці…
Стрілець замовк, враз забувши про все на світі, коли глянув на ставок.
Ліза знову повела вухом. Не здіймала тривоги, бо знала, що не сталося нічого небезпечного.
Берегом ішла молода жінка.
— Маня Кровлова, — прошепотів стрілець. — Чого це вона сьогодні сама? Завжди ж ходить з дівчатами.
Провідник мовчки стис його плече. Молода жінка дійшла до піщаного пляжу і подивилась на другий берег. Десь там — солдати. Вона не могла їх бачити — природне укриття під вільхою було надійне. І все ж знала, що вони тут. Про це говорив їй досвід. Усі дівчата добре знали про це.
Виходив місяць, але його закрила хмара. Коли ж місяць вийшов з-за хмари і заблищав у чистому небі, хлопці помітили, що Маня роздягається.
Провідник приставив до очей бінокль. І жінка, звичайно, помітила в синьому світлі вечора відблиск місяця на його скельцях.
— Лойзо! Вона роздягається зовсім! — видихнув стрілець і неспокійно завертівся.
Провідник опустився на ліве коліно. І навіть не помітив, як випустив поводок.
Кілька хмар пливло по небу, час від часу прикриваючи місяць.
Жінка помалу входила у воду. Провідник знав, хоч і не хотів знати, що все це вона робить обдумано, що в неї розрахований кожний рух. Молоді жінки голі не входять. у воду так повільно, якщо перед ними густий, темний, повний хлопців-прикордонників ліс. «А вона непогана», — вперто думав провідник. Ніщо досконале не може бути поганим.
Жінка вже зайшла у воду і попливла на середину ставка. Над водою було видно тільки її біляву голівку і кругловиде лице з м’якими рисами. Коли пливла назад, над водою показалася її спина і все тіло. Раптом жінка засміялася, повернулася до них і замахала рукою. Допливла до берега і почала виходити з води.
Обом солдатам разом не було й сорока років. У них вирувала гаряча кров.
— Це Маня Кровлова, — шепотів стрілець. — Я завтра ж попрошу звільнення. Хай йому чорт…
Ліза не звертала уваги на цих двох начебто й розумних людей. Вона раптом помітила, що коло її правої лапи між облізлими коренями вільхи сидить стара жаба. Відсунула лапу і бридливо одвернулась. В цю мить собака дуже скидалася на людину, що гидує жабами. З задоволенням Ліза перебралася б на інше місце — ця огидна, надута, хтозна на що здатна тварюка, не кліпаючи, дивилась на неї двома застиглими загадковими очима, в яких нізащо не можна було прочитати, що вона зробить наступної хвилини.
Але знала Ліза також, що не повинна переходити з місця на місце без поважної причини, бо її хазяїн може витлумачити по-своєму кожний її непередбачений рух, і тоді обидва прикордонники приготуються до бою. А потім, коли б з’ясувалося, що всьому причиною звичайнісінька жаба, її б покарали за те, що зчинила фальшиву тривогу.
Ліза чула різні запахи, звичні й незвичні. Незвичний запах линув з правого боку узлісся. Запах парфумів і пудри. Ліза повинна б звернути на нього увагу. Але вона думала про чорного нахабу, і її обов'язки не здавалися їй в ту мить такими важливими. Відчувала, що Вовк знову йде вздовж кордону і кличе її.
Знайомий запах ішов від розтоптаних рослин, з яких витікав сік. Виходячи з води, жінка зломила кілька комишевих стеблин, а серед них і лепеху.
