Штенцл глянув у зарості і спершу нічого не побачив. А Рацек теж щось відчув. Глянув на маму, потім сів і почав нюхати повітря. Раптом радісно заскавчав і кинувся в ліс.

Тільки тепер Штенцл побачив, як ворушаться понад землею гілки.

— Дивись! — гукнув він.

Стрілець не поспішаючи і зовсім без інтересу подивився на кущ, куди, голосно гавкаючи, мчав малий Рацек.

— Ну, звичайно, — промовив Краткий роздратовано. — Держи Лізу, бо вона в тебе теж утече.

Через галявину майнула чорна тінь. Вовк! Збив з ніг своє цуценя, обігнав Лізу і знову повернувся.

Ліза покрутила носом. «Я тобі дивуюся, — мовила Вовкові обурено. — Поводишся, мов якийсь хуліган. І взагалі не чіпай мене, коли я на службі».

Штенцл не знав, що робити, але Ліза допомогла вийти з скрутного становища. Просто не звертала уваги на свого друга, а ще старанніше виступала біля ноги провідника, високо піднімаючи лапи, щоб не заросити їх. І це було дуже схоже на парадний крок.

Вовк радісно ганяв по лісі, а цуценя бігало за ним, відчайдушно дзявкаючи. Задоволений такою грою і тим, що Ліза поблизу, Вовк весь час кружляв навколо, не наважуючись, проте, наблизитися. Нарешті підбіг кроків на двадцять.

— Іди геть! — крикнув на нього Штенцл.

Вовк зупинився, почувши людський голос, але тільки загрозливо вишкірив зуби.

Штенцл не злякався.

— Геть! — крикнув він і махнув рукою.

— Ти поводишся з собакою по-свинському! — буркнув єфрейтор.

— Тоді ти з ним щось зроби! — відрізав провідник.

— Треба було робити тоді, як він перескочив кордон, — гірко мовив єфрейтор. — Тепер це вже нічого не дасть.

Вовк то відбігав, то знову повертався, і взагалі поводився як мале щеня, намагаючись привернути Лізину увагу. Та Ліза перебувала на службі і була непохитна. «Я вже через тебе колись мала халепу», — загарчала вона до Вовка.

Цуценя, втомлене марною біганиною, ледве переставляло свої великі волохаті лапи. Воно повернулося до Лізи і побігло поперед неї. «Іди ззаду!» — наказала Ліза.

Рацек не послухався, бо не звик ходити отак слухняно біля ноги, як ходила мати. Він тільки відбіг уперед, щоб мати не могла його куснути.

І тут сталося…

Невдовзі перед тим Ліза почула запах свіжої глини. Якби це було попереду, вона б, звичайно, біля того місця зупинилась, недовірливо б його обнюхала і очима спитала б провідника, що то означає. Тут, на кордоні, все повинно мати свою причину. А якщо не має, то це підозріло. Проте свіжа глина край прикордонної стежки сама по собі нічого не означає, бо тут ходять сапери, що упорядковують кордон.

Ліза б дізналася, що тут хтось обережно зрізав дерен, щось у глині під ним робив, а потім поклав дерен так, як він і лежав. Та той, хто це робив, був не дуже пильний, бо не прибрав з дороги маленьких кавалків свіжої глини.

Пролунав гучний металевий удар, не постріл, а так, наче брязнули одна об одну дві великі залізяки, і одразу за ним — болісне скавучання цуценяти.

Ліза злякано рвонулась і стягла провідника з стежини.

Тільки тепер вона побачила.

Цуценя, затиснуте в попереку великими зубатими дугами вовчої пастки, ще якусь мить вищало, намагаючись вирватися з тих страшних зубів, але скоро затихло, — йому було перебито хребет.

Ліза не розуміла, що, власне, сталося. Вона тільки пронизливо застережно гавкнула, але Рацека вже не можна було повернути.

Спочатку Ліза подумала, що Рацек знову зробив якусь капость,! може, скочив ногами на якусь річ і та річ так гучно брязнула, не завдавши цуценяті шкоди. Проте Ліза побачила, що це не так. Вона тужливо заскімлила і потягла вперед.

Ошелешений Штенцл попустив поводок.

— Не підходь ближче! — різко сказав стрілець, оглядаючи кордон, наче ждав, що станеться щось іще гірше.

Ліза схилилася над Рацеком, спробувала підняти його носом, але домоглася лише того, що з безнадійно роззявленого рота цуценяти хлинула ясно-червона кров. Собака застогнала, не розуміючи, чого це мале тільце, ще зовсім недавно сповнене буйного життя, тепер таке страшенно важке, чому лапки так безпорадно широко розкинулись, а голівка схилилася набік. Схопила зубами ту дивну залізну річ, але залізяка навіть не ворухнулася, нічого не можна було з нею зробити. З непохитною жорстокістю пастка стискала тіло цуценяти, з якого вже відлетіло. життя.

Ліза все-таки не хотіла вірити. Загарчала до Вовка, що стояв поруч неї і, схиливши голову, принюхувався до чужих запахів. «Скажи мені, що це таке, по-твоєму?» — прохально завила Ліза. «Смерть!» — твердо відповів Вовк.

Ліза болісно завила, сіла так, що тіло цуценяти було в неї між передніми лапами, і скімлила, і вила, і облизувала кудлатий клубок, такий убогий і жалюгідний.

— Яка бестія?.. — вихопилось у збентеженого Штенцла.

— Ховайся! — шикнув єфрейтор. — Може, це тільки початок!

Він пильно оглядав кордон. І по цей, і по той бік було спокійно. І Штенцл присів, ховаючись, та не міг одвести погляду від убитого цуценяти.

— Стеж за собакою! — знову озвався єфрейтор.

Ліза пізнала страшну правду, але не знала причини нещастя. Їй було ясно, що на такий злочин здатна тільки людина. Собаці було байдуже — яка.

І людина була поруч — представник роду людського, цих жорстоких, нікчемних і підступних створінь. Людина тримала в руці поводок. Засліплена горем, Ліза здичавіло обернулась і, завивши, скочила до Штенцла.

Але поруч був Вовк, який, наче відчувши, що хоче зробити Ліза, стрибнув на неї збоку і на льоту збив її. Ліза скинула з себе Вовка і була б укусила, якби він спробував огинатися. Та Вовк стояв і тільки трусився всім тілом.

Ліза опам’яталась і лягла до його ніг, тихо скімлячи. Проте це було страшніше, ніж якби вона нарікала на долю голосно.

Провідник Штенцл схилився до собаки.

— Не чіпай її! — гукнув стрілець.

Та провідник розумів Лізине горе Г розумів також, чому вона хотіла кинутися на нього.

— Ну, Лізо, ну… — шепотів він. — Я розумію, що тебе зараз ніхто не може втішити… але… мені це теж болить.

Він простяг руку і обережно торкнувся тіла щеняти.

Ліза встала і очікувально дивилася на його руку, наче сподіваючись, що від дотику цієї руки цуценя оживе.

— Залізо не чіпай!

Штенцл підвів голову. Обличчя було залите сльозами.

— Розумієш, Пепіку… Коли таке роблять людині… це теж свинство, але людина може боронитися… а собаці… ти тільки глянь. Ти можеш повірити, що якась людина…

— Одтягни собаку і більше тут не тупцяйся. Та пастка була призначена не для цуценяти. Ніхто ж не міг знати, що ти його потягнеш із собою. Могло або тобі перебити ногу або забити Лізу. Я нічого не розумію. Йди далі й добре маскуйся. Ми не знаємо, що вони хочуть іще зробити!

Та кордон мовчав. У лісі панувала дивна тиша. Ніде ніщо не ворушилося, тільки на березі річки шурхотів сухий очерет та чути було, як скімлить Ліза. Пташки перестали співати, завмерли, затаївшись високо у кронах сосон.

У лісі відбувалися свої великі і малі трагедії. Інстинкт самозахисту вимагав від одних, щоб вони вбивали інших; найбільш лиходіяли лисиці та кровожерні ласки, що стрибали на шию козулям, але ніхто нікого в лісі не вбивав так підступно, жорстоко і даремно, як це сталося нині.

Вовк повернувся до сліду, який він знайшов і який здався йому дивно знайомим, і вперше завив. Але то не був крик горя, то був бойовий клич звіра, що одважився на боротьбу. Не на життя, а на смерть!

Єфрейтор Краткий підійшов до замаскованого телефону і подзвонив на заставу. Він говорив тихо і незворушно, стоячи на одному коліні, тримаючи автомат напоготові і не зводячи очей з кордону. Після того, як доповів про подію, задумано промовив:

— Той чорний диявол приносить самі нещастя…

Вовк летів лісом як вітер. Йому вже не треба було принюхуватись до сліду, він знав його. Мчав вишкіривши зуби і збоку скидався на скаженого.

Він думав не тільки про той знайомий і такий ненависний запах сліду, а й про залізну брязкітливу дугу, котра ще тоді у руках лісоруба так зловісно виблискувала.