Франек замислено роздивлявся товсті дюймові дошки на підлозі. Дошки — одна в одну, деякі — посередині — більш протоптані, а біля стіни — ціліші. Але на жодній дошці не видно було, щоб хтось її витягав з підлоги.

Франек узяв кирку і скоса глянув на Вовка. Той злякано заскавучав, бо лискуче залізо в руках хазяїна могло означати смерть. Але Франек на цей раз не збирався завдати шкоди собаці.

— Ще не твоя черга, — забурмотів він до собаки. — Хоча, може, колись прийде й твоя. Все залежить від тебе.

Вовк заспокоївся, зрозумівши, що хазяїн не хоче його крові. В усякому разі поки що.

Франек застромив кирку між двох дощок, які здалися йому підозрілими, і підважив. Дошки затріщали, але не піддалися. Тільки в сонячному промені, що якимсь дивом пробився крізь брудне скло вікна, закурився маленький стовп порохняви. І перелякано запищала миша, яка жила з маленькими мишенятами під дошкою. «Якщо Інга сказала, що тут, то десь тут мусить бути», — подумав Франек. Він знав її. Інга завжди говорила прямо, не любила недомовок.

Лісоруб схвильовано роздивлявся по світлиці, раптом усвідомлюючи, що доведеться, мабуть, розібрати всю хату, перш ніж він знайде в ній якусь заховану річ. Причому він навіть не знав, що шукає і чи сховано тут щось взагалі.

Франек не пригадував, щоб коли-небудь його батьки тинькували стіни халупи. Не робив цього й попередній власник. Але там, де штукатурка обвалилася, було видно міцні дошки, які ще добре збереглися. Франек знав, що за тими дошками порожнява, заповнена мохом, сіном і тирсою, а при землі — глиною, перемішаною з висівками, і тільки далі була стіна з товстих колод.

Він затримався над льохом, але туди йому лізти не хотілося. — Франек не був там добрих кілька років. Найгірше те, що останнім часом він не переносив темряви. А в льоху було темно. Часто вночі з темряви Франекові вимальовувалося обличчя Інги, — кров на лівій Скроні і платинове волосся, що розкинулось по землі… «Нічого, Інго, я їм відплачу. Всім!»

Лісоруб здригнувся від тієї згадки і пройшовся від дверей до льоху. І враз згадав про горище. Майже п’ять років він туди не заглядав, бо після смерті батька в нього не виникало причин лізти нагору, так само, як і в льох. Не мав чого зберігати, не заходив навіть до комори, бо там, крім сокир і пилок, не було нічого. На горищі колись лежало сіно, але тоді ще жив батько і в них була худоба.

Благенька драбина вела на горище просто з кімнати. Під вагою Франекового тіла драбина затріщала, щаблі прогиналися, сипалася порохнява.

Піднявшись до стелі, Франек натиснув плечима на важку ляду. Поіржавілі завіси не витримали, одчайдушно завищали, і ляда з грюкотом одлетіла. Франек виліз на горище і тупо дивився на всі боки. Він враз забув, чого сюди виліз.

Горище було сухе. На високих кроквах лежав етернітовий дах, у деяких місцях потрісканий, і крізь ті шпарини пробивалося сонце. Тому тут було навіть світліше, ніж унизу, в хаті.

Підлога на горищі під потрісканим етернітом прогнила, але дощова вода не просочувалася крізь стелю, а розсмоктувалася по глині, змішаній з висівками. Та коли б навіть стеля й протікала, Франекові було б байдуже. Йому вистачало сухого куточка, якоїсь ковдри і трохи тепла.

Франек довгенько не міг збагнути, чого, власне, він опинився тут, на горищі. Щось хотів робити, щось знайти, усе вертілося в голові, а чіткого — нічогісінько.

Франек сердито розгріб павутиння, що лізло йому в очі, набивалося в рот. Величезні павуки, яких десятиріччями ніхто не турбував, тепер розбігались на всі боки. Один з них упав Франекові на руку. Той з огидою скинув його геть і почав колупатись у купі мотлоху в кутку. Знайшов хомут. З нього лізло чорне кінське волосся, що ламалося від старості. Хомут затріщав, коли Франек підняв його…

Під руки попадалися якісь деталі від машин, що їх полишив ще колишній хазяїн. Франек вибрав велику безформну залізну річ. Пастка! Це нагадало йому дитинство. Такі пастки ставили колись вони з батьком на лисиць. Щоправда, набагато менші. Франек уже хотів кинути залізяку, та враз йому спало щось на думку. Він виніс пастку на світло. Вона була спотворена від часу, але пружини цілі, навіть змащені товстим шаром тепер уже затверділого вазеліну.

Франек довго вовтузився з ланцюгом від пастки, що застряв між колодами. Нарешті, таки вирвав його. Стояв у широкій смузі сонячного світла, що падало крізь шпарину в дахові на його роками нечесану руду лев’ячу гриву, і думав про своє дитинство. Цю згадку викликала пастка, що так несподівано попала йому до рук. Ніхто ніколи не був з ним ніжний. Батько, як і багато селян, знав лише працю. Тільки Інга показала йому, що є на світі щастя.

Та Франек повернувся до дійсності. Все-таки пастку можна використати за призначенням.

— То непогана думка, — бурмотів лісоруб. — Вони люблять своїх собак.

Ця думка потроху визріла в його голові, і він злісно розсміявся.

Вовк притиснувся до стіни, відбивши новий шмат штукатурки, і з острахом стежив за хазяїном, що спускався з горища. Сам хазяїн його не цікавив. Вовк боявся тільки речей, які той тримав у руках. Просто стиснутого кулака хазяйського Вовк уже не боявся, помітивши, що бувають моменти, коли хазяїн боїться його. Якби не боявся, то не припинав би його до стіни. Вовк також відчував, що хазяїн ніколи вже не наважиться схопити його за горло і закрутити так, як він це робив колись.

Цього разу хазяїн тримав у руці скручене залізо, або, краще сказати, таку собі залізну дугу. До цієї дуги прикріплений довгий ланцюг, що стукотів по драбині. Вовк не заспокоївся й тоді, коли Франек сів за стіл і почав щось робити з тою дугою. Він ще потім кілька разів підводив голову, бо хазяїн невідомо чого реготав. То був злий, дурний сміх — Вовк мимохіть почав шкірити зуби.

— Хочеш спробувати це на собі? — сміявся Франек, побачивши, що пес боїться.

Але Вовк навіть не писнув. Він розумів, що кожен звук може викликати якусь дію з боку його мучителя.

Франек вийшов і повернувся з оберемком наламаних ялинових гілок. Довго тер руки, а потім глицею тер оту залізну річ. Він багато чого знав про диких звірів. Знав, що так можна обдурити навіть лисицю. Всі звірі дають себе обдурити. Проте не можна обдурити досвідченого прикордонного собаку.

— Я можу все-таки випробувати пастку на тобі, — схилився Франек до Вовка. — У найгіршому разі це зламає тобі хребет, у найліпшому — обидві ноги.

Лізині цуценята вже чимало знали з того, що службовою мовою називається вихованням щенят від першого до четвертого місяця, а сама Ліза вважала лише щодалі цікавішою грою.

Хоча Робі добре навчився приносити поноску і мав прекрасний закус на згорнутому мішку, та іноді, граючись, він хапав голчастими зубками за руки і своїх вихователів. Вихователі мусили стримуватись, щоб не налупцювати Робі, навіть коли дуже боліло. Зате він чудово переймав усе од матері. Сідав, якщо вона сідала, вставав, якщо вона вставала.

Гарчав, якщо гарчала мама, а одного разу навіть схопив зубами на льоту осу, бо мама їх ловила. Але мама хапала ос за голівки, а він зробив навпаки і потім три дні не міг їсти.

Рацек не вмів приносити поноски. Що не попадало йому до зубів, усе намагався розкусити, розжувати, пошматувати, підкинути вгору, знову піймати і нарешті загребти. Але він міг прекрасно відшукати недовгий свіжий слід. Ніхто не сподівався, що він навчиться так швидко і так вправно доставляти донесення від одного вихователя до іншого, і були всі підстави вважати, що з нього виросте прекрасний зв’язковий. Рацек умів уже лічити до чотирьох. Прив’яжуть йому донесення до нашийника і скажуть: «Третя вежа!» — і він летів прямо до третьої вежі. А якщо йому там давали нове донесення і посилали до четвертої вежі, він мчав до четвертої.

Рандал умів усе, але, вірний своєму імені[14], робив усе галасливо. То не було погано, бо гавкання вражалося однією з основних вимог виховання собак, та була ще одна важлива вимога — зберігати під час переслідування тишу. А цього Рандал не дотримувався. Навпаки, тільки-но натрапляв на слід, він одразу ж одчайдушно гавкав, щоб знали всі, на що він здатний. Його легко було розізлити, бо він був дуже агресивний і недовірливий. Хиби припустилися ще на початку виховання Рандала, коли його якось налякав мотоцикл, і песик утік назад до мами, а вихователь обійшовся з ним різкіше, ніж звичайно. Пізніше Рандал навчився не боятися цих дивних речей, що фиркають, гуркочуть і так огидно пахнуть, але колишній страх змінився лютою злістю проти того, що його дратувало. Та хоч Рандал і був такий навіжений, спеціалісти вважали, що службу він виконуватиме добре.