Отже, коли б у Франека й знайшли рушницю, то просто б конфіскували, ну й заплатив би штраф. Навіть до в’язниці б не посадили, бо лісоруби зараз потрібні.

І все ж так ретельно обміркований план був під загрозою. «Певно, я сам кудись подів її», — подумав Франек і почав перебирати в пам’яті минулі дні. Останнім часом він так пив, що тепер нічого не міг пригадати. Та все ж раптом згадав про старий дуб.

Це сталося в той день, коли вперше утік Вовк.

Тепер Франек остаточно пригадав, де той дуб. Триста метрів од кам’янистого шляху. Поблизу кордону. Це надзвичайно важливо: біля кордону. Трохи турбувала думка — там неподалік спостережна вежа. Та коли буде сильний вітер, пострілу ніхто не почує.

— Добре місце я вибрав, — похвалив себе лісоруб.

Штуцер Лонг Райфл, калібром 5,6 міліметра, загорнутий у целофан, повністю заряджений, захований у дуплистому дереві. Постріл з нього схожий на тріск переламаної гілки. Свинцева куля на кілометр убиває косулю. Зрозуміло, чому з цієї рушниці у нас заборонено стріляти.

А той дуб росте недалеко від дороги. І нікому, хто випадково йтиме повз нього, не спаде на думку, що там всередині сховано таку штуку. Та й хто там ходитиме так близько від кордону? «Цей провідник дістане звання єфрейтора, і, можливо, його нагородять», — сказав тоді капітан.

Поки не назвали ім’я провідника, він ненавидів їх усіх однаково. Тепер ця ненависть зосередилась на одному. На безпосередньому винуватцеві.

— Сквитаємося, — бурмотів Франек. — Ти вбив її, хоч не повинен був цього робити. Так сказав сам капітан. Тепер я розплачуся за неї.

Франек знав, що кілька разів на тиждень новоспечений єфрейтор ходить до найближчого села і або сидить там у шинку, або їде до міста, якщо хтось підвезе його на мотоциклі. І повертається десь опівночі.

Та Франека не цікавила ніч. Вночі небезпечніше. Спостережна вежа за якихось двісті метрів від цього місця. І нічого не значить, що на ній немає прожекторів. До того ж північ — надто пізній час для втомленого тіла і мозку.

Сьогодні опівдні Франек, як звичайно, повернувся з роботи. Цілий тиждень лісоруби кінчали роботу раніше — інша бригада не встигала вивозити дрова. До того ж це був останній тиждень місяця. Плац вони виконали і не хотіли, щоб у лісовому. управлінні хтось звернув увагу на їхні аж надто високі виробітки. Прийдуть нормувальники і почнуть підвищувати норми. Спробували б вони цю роботу! Але то вже інша розмова.

Коли Франек повернувся з роботи, Вовк лежав біля дровітні і важко дихав.

— Тікаєш, але повертаєшся, — задоволено пробурмотів Франек і розчинив ногою масивні двері. — Лізь!

Вовк виліз з-під перевернутих саней і проліз у двері. Він чекав удару, але удару не було. Хазяїн був настроєний сумирно. І Вовк нерішуче переступив поріг. Все це було дуже складно. Пес виховувався між людьми і тільки раз спробував утекти від них. Це сталося тієї ночі, коли він проліз крізь дроти. А потім Ліза, а за нею й люди поламали йому всі плани.

Вовк не міг жити без людей, але не вірив тим, що ходили в формі, бо вони вже раз замахнулися на його життя. Людей у формах Вовк не любив інстинктивно — він не вмів розрізняти уніформи. Тільки пам’ятав, що поки жив у якомусь маєтку по той бік кордону — йому жилось непогано. З того ж часу, коли його, дворічного, купили ті люди в непромокальних плащах для служби на кордоні, він спізнав нашийника, голод і нагайки.

До цього ж патлатого, пропахлого потом і дичиною тирана він повернувся з іншої причини.

Вовк чекав нагоди помститися. Він не готувався до помсти, не обмірковував її, ні, то був просто інстинкт.

Пес перейняв гірку спадщину. Його батька бив селянин, теж хазяїн, але батько не втік від нього. І батька його батька теж били. Вони були собаками, що слухались людського слова.

— Тепер ти від мене не втечеш! — сказав Франек, але в його голосі не було злості. Він весь час плекав у своїй голові план, та не був ним задоволений. Цей дикий собака не грав ніякої ролі у плані, а Франек страшенно хотів знайти йому якусь роль.

Найпростіше було б нацькувати собаку на людину, щоб пес схопив її за горлянку — і кінець. Та поки що Франек не міг на це сподіватися. Йому здавалося, що вже не лишається часу видресирувати собаку для такого діла.

— Якщо ти і схопиш кого-небудь за горло зараз, то це буду я, — чесно визнавав Франек. — А хто знає, коли я навчу тебе кидатись на інших. — Він нахилився, відсунув засув на скрині і витяг залізний ланцюг. — Цього ти не перекусиш.

І надів довгий ланцюг Вовкові на шию.

Вовк навіть не пробував вирватись із залізних рук, що стискали його, мов лещата, або вкусити його за палець. У хазяїна завжди під рукою поліно — Вовк знав про це. Безсило опустився коло стіни і задрімав. Та враз нашорошив вуха.

Лісоруб невдоволено скривився.

— О, а ти непоганий сторож.

Увійшов капітан Гаєк. Обличчя стурбоване. Кинув кашкета на стіл і стомлено стер з чола піт.

— Франеку, чорт! — мовив він і сів.

— Пити?

— Яке там «пити»! — Капітан схопився за голову. — Колись я стану таким дикуном, як ти, Франеку.

Франек схилився під стіл і витяг пляшку.

— Влітку ще нічого, — спроквола відповів лісоруб. — Та як випаде сніг…

— Я розумію… як випаде сніг. Тоді не вистачає тільки вовків, — зітхнув капітан. — Ця подія не дає мені спокою. — Вигляд у нього був зажурений. — Я прийшов порадитись, Франеку. Забудьте про мій мундир. До когось же вона повинна була бігти чи ні? Хто мені порадить?

Франек помалу тягнув з пляшки затичку. Раптом вона зламалася. Він розкрив ніж і почав колупати гнилий корок.

— Чому вона повинна була до когось бігти? — спитав насторожено.

— Не скажете ж ви мені, що вона хотіла перейти кордон… Усе це романтика, Франеку. І це було так серйозно, що вона не могла дозволити собі сісти у в’язницю. І тому вона стріляла. Ну й наклала головою.

— Може, не слід було вбивати її? — вагаючись мовив Франек. Він ще длубався в корку.

Капітан махнув рукою.

— Дурниця. Ви що, дасте себе вбити, коли в вас стрілятимуть? Вони виконували свій обов’язок. Тут усе гаразд.

— А що ви ще знаєте про неї?

— Німкеня. Нічого більше. І це не її справжнє ім’я. І більш ніяких точних відомостей не маємо.

— Німкеня, — спроквола мовив Франек. — Тут є ще Густл і Фріда. Або Бела Орсаг. Рамбоусек також міг би вам розповісти…

— Але ж, Франеку, ви живете тут із сорок восьмого.

— Грюнфельди тут іще давніше.

— Проте ловити братів Лацін допомагали нам ви. Хоч, врешті, вони втекли від нас, живуть тепер десь у Канаді.

— Я пам’ятаю, Лаціни з Рокотиць. Лісовики, — кивнув лісоруб. Деякі враження були в нього такі сильні, що він не міг забути про них. — Їх не можна було зловити, вони тут знали кожну стежку.

— І Козіну схопили ви.

— Так. Козіна думав, що я німець. І прийшов якраз до Трьох Дубів, де я тоді валив дерева.

— Він думав, що ви німець, — замислено повторив капітан. Він уже не здавався таким безпорадним. — Розумієте, Франеку, ця жінка… Я вам скажу, органи безпеки вважають, що на тій жінці справа не кінчилася… Ми ж не можемо знову ризикувати…

Капітан схилив голову, замислився й тому не міг помітити дикого блиску в очах Франека.

— На тій жінці, яку вбив єфрейтор Кучера, — тихо мовив лісоруб.

— Так, — погодився капітан. — Це й справді була помилка. Міг почекати, поки ми приїдемо, все одно ж вона лежала на землі.

— Ви ж самі хвилину тому казали, що більш нічого не можна було зробити. От бачите, можна…

Капітан знову махнув рукою.

— До когось же вона бігла?

— Певно.

— До когось. А була вона німкеня. Виходить, до німців?

— Не обов’язково. — Франек похитав головою. — Чому саме до німців?

Капітан звів на нього стомлені очі.

— Я хотів почути од вас якусь пораду, Франеку. І нічого нового. Ви ж живете тут уже не перший рік. Так само як і Боузек, і Рамбоусек, але з ними не можна договоритись. Не хочуть ні про що чути, наче бояться чогось. Що ви скажете — піти до Грюнфельдів чи до Гартманів?