Брат кивнув, і вони пішли до маленького будинку, що притулився до монастирської огорожі. Голота переступив поріг, перехрестився й став біля Бернарда, що, шморгаючи носом, швидко щось писав. Сухопарий, сивий, аж білий абат лиш тоді підняв голову, коли Голота присунувся до нього впритул.

— А, це ви, ліценціате. Сідайте... Що сталося, що за переполох стоїть у місті? Я за вами посилав, бо ви з останніх пір знаєте всі новини.

— Дівчину-знахарку мало не вбили в Сангушковому маєтку, — Голота був надто втомлений, аби пояснювати щось детально.

— Як це сталося? — зацікавлено запитав абат.

— Вона була наодинці з Міхалом... Ми з лікарем повернулися, а там така катавасія. Сташка в крові, Міхал непритомний.

— Хтось удерся й напав? Розбійник? Злодій? Як він потрапив до будинку?

Голота лише знизав плечима. Несподівано йому обридло грати в цьому маскараді, він був надто втомлений, аби виплітати мережива вишуканих розмов, саме тому роздратовано скривив губи, аби сказати Бернардові щось різке, але останньої миті стримався.

— Чари, магія, вовкулаки, привиди... Що завгодно. Зараз у цьому місті все цілком можливо.

— Бідна дівчинка. Я щоночі бачив, як вона перелазила через огорожу й ішла до вас, ліценціате...

— То вона лікувала мене.

— Знаю. Інакше я не допускав би. Вона виживе?

— Лікар сказав не плекати надій. Я залишив її з почаївськими черницями.

— Її забрали з будинку?

— Так, я наполіг. Там стаються надто дивні речі...

— Невже?

Голота промовчав, а настоятель, побачивши, що гість не налаштований на подальшу розмову, швидким рухом долоні відпустив його. Збираючись на службу, Бернард уже наче й не помічав ліценціата, тож той вклонився й посунув геть. Але пройшовши вже майже до дверей своєї келії, зупинився, по-злодійськи окинув оком пустельне подвір’я. Ним, не обертаючись, до церкви йшли абат та його охоронець. Голота хвилю повагався, кусаючи губи, а тоді прожогом кинувся до будиночка Бернарда...

Голота заскочив до середини й секунду, важко дихаючи, дивився навкруги. Що він хотів знайти або побачити — не знав і сам, бо керувався якимось дивним імпульсом, що чи не силою кинув його сюди. Поштовхом, що завжди допомагав Голоті вгепатися в найдурнуватіші історії. Цього разу щось в абатовій оселі було не так, і саме це змусило Голоту повернутися.

«Псякрев, треба швидше забиратися звідси, бо мало не буде», — згадав Голота волохаті лапи брата Титана й поспіхом пробігся очима по помешканню.

З першого погляду було очевидно, що нічого таємничого в келії нема. Ніяких чорних зловісних скринь, шаф чи секретних пакунків. Це було типове монастирське житло, що нічим не відрізнялося від сотні інших помешкань монахів. Голота обдивлювався все навколо, але оку навіть ні за що було зачепитися. Проте він знав: щось таки у кімнаті видалося йому дивним. Але чим було те «щось» — Голота й гадки не мав. Біблія в шкіряній обкладинці, картина з муками святого Еразма на голій стіні, убогий тапчан у дальній кімнаті. У келії було порожньо.

«Треба тікати, бо той брат Циклоп зробить з мене шкварки», — знову згадав Голота здоровенні кулаки василіянина. Механічно узяв до рук Біблію, погортав її, а тоді поклав і знов пильно глянув на дивну картину з муками святого. Придивляючись, він несподівано відчув протяг, що йшов по підлозі... За хвилину Голота з усіх ніг вибіг з келії і зробив це дуже вчасно. З-за дерев повільно виходив брат-здоровило. Він дивом не помітив непроханого гостя, який упав у кущі, поповз до муру, а тоді злодійкувато став навкарачки й озирнувся. Наступної миті Голота повільно розпрямився, статечно випнув груди й пішов стежкою, зберігаючи богобоязливий вираз обличчя. Та ще раз зиркнувши й збагнувши, що за ним не стежать, прудко побіг до воріт монастиря. Брат Петроній з подивом провів поглядом ліценціата, що лише хвилину тому ледве човгав стежкою, а тепер вискочив за ворота, неначе за ним гналася зграя вовків.

За кілька хвилин Голота швидким кроком ішов Вишневецькою й уже здалеку побачив Хохриттера, що нервово ходив перед будинком Сангушка. Неподалік курив люльку й сам кременецький староста.

— Пане Богуславе, маю до вас розмову. Термінову! — ще здалеку закричав князь до Голоти.

— Що? — Голота, відчуваючи недобре, кинувся вперед.

— Ліценціате, мені дуже й дуже жаль. Ви не уявляєте, наскільки... — з розпачем у голосі проговорив Сангушко.

— Сташка... — закам’янів Голота.

— Вона померла. Десять хвилин тому... Втрата крові виявилася дуже великою... Тільки-но черниці приходили... Сказали, що почали обмивати тіло. Нам усім треба заспокоїтися, Голото! Не робити поспішних вчинків. Голото! Голото! Богуславе! — Хохриттер намагався заглянути у помертвілі очі Голоти, який нервово кусав губи, а потім потер обличчя тремтячими пальцями й глибоко видихнув. Лице його затіпало, немов судомою, і лікар відсахнувся від Голоти, який тягучим рухом поклав руку на руків’я карабели. У будинок він увійшов під розпачливий крик Хохриттера:

— Чого вирячилися, зупиніть його хто-небудь!!!

Цього разу минути Мірека було дуже просто.

Довготелесий камердинер, що замахав руками й скривив свою лакейську пику, лише побачивши Голоту, впав, як підкошений. Затискаючи носа, з якого фонтаном била кров, він так і залишився сидіти на підлозі. Голота шарпнув двері і, не побачивши у вітальні Мнішека, вдерся до спальні. Там також було пусто, і Мірек, що випхав свого розбитого носа у прочинені двері, погугнявив:

— Пане Голото, у кабінеті можете не дивитися. Пан Міхал наказав нікого не пускати і не турбувати, він зараз приймає ванну...

Голота не удостоїв лакея й погляду, але відразу попрямував до кімнати, де мав бути магнат. Він зупинився біля дверей і постукав. Відповіді не було. Тоді Голота рвучко шарпнув ручку й побачив Мнішека, що лежав у купальні, відкинувши голову й заплющивши очі.

Одна його закривавлена рука з перерізаними венами звисала з краю і торкалася червоної калюжі, що натекла на підлогу. Інша фарбувала червоним воду у купелі.

«Прямо як ота королева Бона, що купалася в замку у крові місцевих цнотливих дівиць», — майнуло в голові отетерілого Голоти, та цієї миті очі Мнішека розплющилися, а тіло шляхтича зісковзнуло під воду.

— Чого стоїш, бісової матері телепень!? Тримай сильніше! Не бачиш — он кров хлище, сто чортів тобі в печінку! Якщо він помре, то через тебе, псячий вишкребок, і я клянуся: тебе повісять прямо перед палацом Мнішеків у Вишневці, і будеш там висіти, поки круки не склюють твою мерзенну дурнувату пику. Міреку, я тобі що кажу!!!

Таку тираду почув магістр медицини Пауль Міхаель Хохриттер щойно відчинив двері до покоїв свого господаря. Кричали зі спальні. Лікар, обережно ступаючи, пройшов передпокоєм, підлогу якого прикрашала кривава доріжка. Витягуючи шию й грузнучи в мокрому перському килимі, медик дістався кімнати, звідки лунали крики, повільно підняв руку й з острахом торкнувся дверної ручки у вигляді лев’ячої голови.

— Міреку, я тебе на паси пошматую!!!

Медик здригнувся й нарешті отямився, переступив поріг й ошелешено зупинився. У крові були підлога, стіни, ліжко, Мірек, Голота і Мнішек, що лежав навзнак на покривалі. Ліценціат притискав шматок полотна, яке відірвав від краю своєї сорочки, до однієї руки, Мірек стискав руками — іншу. Голота не припиняв шпетити камердинера на чому світ стоїть і дико крутив очима по кімнаті у пошуках чогось, що могло б зупинити кров, коли наштовхнувся поглядом на Хохриттера.

— Чого ви стали, метре?! Давайте швидше! Schnell schnell, камарад. Махен, махен! Хайлен, хайлен[39], — заволав закривавлений Голота на суміші німецьких або тих, які він вважав німецькими, слів. Та Хохриттер і без його допомоги вже, не втрачаючи ні хвилини, заходився оглядати порізані руки свого підопічного.