Голота світив голою спиною, сидячи на тапчані серед купи ковдр та вовняних покривал. Згорбившись, він не зважав на мороз, що лютував і тріщав за вікном так, що аж замерзла вода в баняку. Потягся до горщика, розбив тонку кригу дерев’яним кухликом і зробив кілька ковтків холоднючої води зі шматочками льоду. Язика й губи обпекло, мов вогнем, та Голота й не зморгнув: витерши вуса, робив далі те, що завжди заспокоювало й повертало до ладу думки — чистив зброю. Байдуже, що та була чиста-чистісінька. Голота саме завершив витирати свою тьмяну карабелу й різким рухом закинув її у химерні піхви, що нагадували звичайну товсту гілку вишневого дерева з грубо обрубаними дрібними галузками, а тоді взяв зі столу пістоля. Пробігся пальцями по арабській в’язі, що прикрашала всеньке стріливо, і мимоволі усміхнувся. Згадав, як у скрутні часи заробляв на кварту пива, розповідаючи в шинках вигадані історії про те, як здобув пістоля. Побрехеньок було кілька, та особливо вдячно пригощали після розповіді про двобій з турецьким пашою, що нібито сам віддав пістоля хороброму козакові.

Несподівано купа ковдр на ліжку заворушилася, звідти блідою змією виповзла тонка жіноча рука, яка погладила шрам на спині чоловіка. Дотик теплих пальців змусив Голоту здригнутися. Він отямився й крутнув головою, відганяючи спогади. Зараз вони точно були не на часі.

— Лягай, Голото, — сонно промуркотіла знахарка, пестячи спину свого коханця.

Та той і вусом не повів — водив далі пальцем по химерних написах, які, знемагаючи від спеки у запиленій кузні далекого Алеппо чи Дамаска, викарбував якийсь сивий бородань у чалмі.

— Лягай, кажу, Голото. Зігрію, — прошепотіла Сташка. — Диви, який холод у цій кам’яниці. Карась ще той скнара, жаліє дрів на власний будинок. Іди. Бо заслабнеш іще. А навіщо ти мені в ліжку слабий? — дівчина захихотіла, та її пересторога пішла в молоко. Голота навіть не усміхнувся, бо, насупивши брови й випнувши губи, думав про своє. Сташка зітхнула. Вона знала, що у таку годину витягти з роздумів коханця неможливо, тож припинила спроби. Розкинула руки, солодко потягнулася й знову впала на перину.

— А хто такі вовкулаки, Сташко? — несподівано запитав Голота. — А то наче й знаю і казки чув. А як подумаю, то й не знаю нічого.

— Усе думаєш про Мнішека? — знахарка одразу винирнула зі сну, — Думаєш, як допомогти вельможному панові перестати жерти людей?

— Скоріше допомогти людям, аби їх не їли, — кинув Голота.

— То голову відрубай пану. Змахни шабелькою — і смерті припиняться. Чого мовчиш, жаль його? А людей, яких він поїв, ні? Чого занімів? Не вийде тобі тут, Голотонько, бути мандрівним лицарем, — цокнула язиком Сташка, знову потягаючись, — благородним заступником усіх ницих і вбогих. Якого всі вітають, діти й баби розказують про нього казки, а кобзарі співають думи, як славний лицар низовий Голота переміг огидного й страшного вовкулаку. Чоловіки ляскають по плечах, а пані, панночки та міщаночки хтиво дивляться крізь хустки та віяла. Гей, гей, гей! Не вийде. Обирати треба. Або вбивати товариша свого або дозволити йому й далі бідаків гризти. І коли ти подорослішаєш, Голотонько? Може, припиниш у кожну дурну історію встрягати? Можна все ж таки й вичерпати своє щастя, втратити оту красиву довбешку на шиї, мій дорогенький. А від цієї кременецької катавасії треба чимдуж тікати. Я просто нюхом це чую...

Голота мовчав, старанно витираючи пістоля. Сташка зрозуміла, що подрімати вже не вдасться. Вона сіла на ліжку. Загорнулася у величезну пухнасту хустку і, спершись спиною на бильце, склала руки на грудях. Зараз знахарка нагадала Голоті його старого болонського професора Вітоло, коли той починав свою лекцію.

— Ну, добре. Розкажу, що знаю. Вовкулаки, Голотонько, то перевертні, що стають вовками. Бо ж перекинутися можна і на ведмедя, і на лисицю, і на зайця з соколом. Бувають вони, занудо ти, що не дав поспати, — Сташка широко позіхнула, — двох видів. Перші — ті, які стають вовками самі. То чаклуни зазвичай. Хтось заклинання якесь каже, хтось вариво якесь п’є. Баба моя казала, що ще малою бачила, як шляхтич Бачинський — старий-старезний сторічний дід з Новорочич — устромив у землю ножі, перекинувся через них і побіг вовком. Ще бачила, як відьмак із Млинова через шкіряний свій пасок на порозі переступив — і вийшов сіроманцем...

— Про характерників на Запоріжжі й не таке брешуть, — перебив Голота. — Про Сірка-кошового, що на хорта чи вовка міг перекинутися, про Палія. Та я ж думав, казки. От на Січі знав я одного характерника, але він хіба шаблею хвацько махав і стріляв, як чорт. Які там перекидання...

— Ага, звісно. Прийшов козачок Голота на Січ, а йому всі перевертні давай свою силу показувати й перекидатися серед білого дня, аби здивувати молокососа, — глузливо зауважила Сташка. — Хто таку силу має, той її ховає, — Федотиха раптом замовкла й задумливо закінчила, — та й не можна бігати у вовчій шкурі часто й довго, бо так і зростешся з нею.

— Кажуть, прадід мій міг перекидатись... — задумливо кинув Голота. — Дмитром звали. Помер він красиво, на гаку під ребро... Доперекидався.

— То, може, й ти маєш талант?

— Та Боже збав. Щось я не бачу, що Мнішек насолоджується тим талантом...

— Мнішек — то інша справа. Якщо він чесно все розповідає, то зачарований він. Хоча часто зачаровані у вовчій подобі пам’ятають, що вони люди. А от Мнішек же, бач, не пам’ятає зовсім і рве людей. Бо такі чари, видно.

— А розчарувати його?

— Важко це, Голотонько. Якщо не бреше Мнішек, то чи дядько його чаклун, чи то взяв зілля і слово у чаклуна, але, видно, чари дуже сильні. Годі й намагатись його розчарувати, лише гірше можна зробити.

— Куди ж уже гірше?

— Є куди. Наприклад, Мнішек не на повню перетворюватиметься, а назавжди. І тоді тут така різанина почнеться, годі й гадати. Бабця казала, що у Шумську років п’ятдесят тому вовкулака чотири десятки людей у церкві пошматував...

— А як його здихалися?

— А ніяк. І стріляли в нього освяченими срібними кулями, і що тільки не робили... Сам десь зник... Ніхто не знає й не відає, куди і як... А був то, Голотонько, звичайний сільський парубок. Стояв-стояв, а тоді на людях перекинувся і давай гризти кого бачив...

— А чому ж Мнішек так обережно вбиває?

Знахарка лише знизала плечима і зручніше вмостилася на своєму сідалі з ковдр.

— Так йому пороблено. Як проллє кров, то й заспокоюється. Он ти ж бачив, як він у будинку Потоцьких перетворювався, тож нікого не загриз.

— Казав про якісь чари, що допомагають стримати вовка...

— Може бути. Чарами що завгодно можна зробити.

— Чари, чари! Не вірю я в чари, Сташочко! І в вовкулаків! — вигукнув Голота, а тоді вже спокійніше: — Але ж того разу в палаці Потоцького точно якась чортівня була. Не можу зрозуміти. Хтось у пустці тій з’явився наче з повітря. А потім на власні очі спостерігав, як Мнішек перетворюється, пазурі бачив на руках...

— А я от вірю в чари. Усе може на світі бути, чому б і ні? Хоча те, що хтось у пустому будинку з’явився, а ти й не побачив — то ще не чари... Спитай Карася, як гадали в Кременці, що чорти шляхтичів грабували з десяток років тому. І Потоцьких, і Джевецьких, і Мокосіїв. З’являлися нізвідки і танули в повітрі. Всі думали — диявол, а виявилося все набагато простіше...

— Химерія то якась. Не міг ніхто повз мене пройти, я всі входи й виходи обнюшив. Миша не проскочила б. Хіба чарами... — не слухаючи знахарку й думаючи про своє, уперто похитав головою Голота. — Пішли, Сташко, подивися й ти на нього. Не хочу його вбивати, вгадала ти. Може, ти побачиш щось таке, що допоможе йому? Тобі тільки можу вірити. Собі — вже ні.

До будинку кременецького старости вони дійшли швидко, та у покої до шляхтича їх не пустили. Довгий, мов жердина, камердинер Мірек, витріщаючи очі, повідомив, що молодий пан захворів і зараз у нього лікар Хохриттер. Голота хотів було хвицьнути довготелесого нахабу по очах, та Сташка стримала, і тепер обидва нудилися під дверима, розглядаючи портрети, що рясно висіли на стінах. Дівчина жадібно обдивлялася магнатське житло, радісно скакала залою і зупинялася біля потемнілих від часу чванливих облич графів і князів, що сотні років були панами цієї частини Волині.