Голота закінчив і подивився на друга, що гарячково цмулив вино, дзвінко б’ючи зубами об кришталь келиха. Його руки тряслися, як у лихоманці, а зіниці розширилися. Якийсь час він не міг заспокоїтись, але врешті почав говорити, запинаючись:

— Я тоді закричав і впав без свідомості. А як отямився, дуже довго хворів, — Мнішека не переставало трусити, — мене била лихоманка, і я не вставав з ліжка кілька місяців. Увесь цей час хворів і батько. Він так і не оклигав, помер наступного року. Мені ж начебто стало краще, я почав підніматися й гуляти парком, навіть кілька разів виїжджав на полювання. Тоді ж дізнався про Янека — мого на п’ять років старшого брата. Матінка розповіла, що пан Бог в один день забрав у нього розум, — Мнішек замовк і зробив великий ковток. — Читай. Восьме липня. Той же рік.

— «Я не міг повірити, — почав Голота, — прийшов до Янека, але він мовчки дивився на стіну. Я говорив, кричав, плакав, але він так і не озвався і навіть не повернув голови до мене й не сказав ані слова».

— Як я вже казав, коли мені полегшало, я виїжджав на полювання. Не полювати, ні! Мене просто приваблював увесь той гамір, що супроводжував виїзд мисливців. Одного разу, коли ми їхали лісом, вибіг величезний вовк. Він довго дивився на мене своїми жовтими очима і врешті ошкірився, неначе усміхнувшись. Усміхнувшись, розумієш?! Наче побачив знайомого! Це так вразило мене, що я застиг, не в змозі ворухнутися. За мить моя кобила злякано понесла, та так, що її зупинили аж біля Почаєва. З того дня хвороба моя повернулася, — продовжив Мнішек, — але хворів я відтоді на повню. Мене тіпало, мені снилися жахи, а інколи здавалося, що я вкриваюся хутром і в мене довшають ікла. Мати моя, добра й сердешна жінка, не знала, що робити. Три роки вона збирала консиліуми лікарів, найкращих, яких тільки могла знайти, але ніхто так і не зміг вилікувати мене або хоча б сказати, що зі мною. Врешті в нашому обійсті з’явився Хохриттер... Читай. 12 вересня. 1761 рік.

— «Лікар, який приїхав сьогодні до Вишневця зі Львова, просто чудовий. Він дуже довго мене оглядав, дав якоїсь мікстури. Але він не казав, як усі інші перед ним, залишатися в ліжку. Звелів вибиратися надвір, і ми з ним усенький день грали в м’яча і в дивну гру, яку він називав лаунтеніс. Це було пречудово, і я навіть виграв із рахунком...»

— Досить! — зупинив шляхтич Голоту. — Хохриттер був єдиним, хто зміг поліпшити мій стан. Відступила навіть лихоманка. Врешті успіхи були такі, що він переконав мою матінку показати мене лікарям в Італії та Франції. Він так палко доводив, що подорож буде для мене корисною, що матінка, хоч і довго вагалася, зрештою погодилася. Ми довго збиралися, обирали маршрут і виїхали навесні 1762-го. Мандрівка справді виявилася пречудовою. Ми їхали від міста до міста, від лікаря до лікаря і мені ставало все краще, хоч я й не думаю, що цьому допомогли мікстури, які я пив у величезних кількостях. Скоріш за все, мене вилікувало благословенне італійське повітря, море та сонце. Я думав, що ніколи вже не згадаю про страшні напади й лихоманку... Вчився танцювати тарантелу, пірнав у Середземне море, годинами ходив вузенькими вуличками приморських містечок Апулії, Кампанії й Тоскани...

Мнішек замовк, знову зробив великий ковток вина і швидко, ковтаючи слова, продовжив:

— Усе це тривало до проклятого літа наступного року. Ми зупинилися в містечку Казале-Монферато, у П’ємонті. Чергове чарівне місце. Казкові вузенькі вулички, шпилі й маскаради. Це був 1763 рік, мені було 15. Я упрохав Хохриттера піти на черговий карнавал. Це була якась чергова середньовічна містерія: усі були в масках і безперестанку пили місцеве п’янке вино, — Мнішек замовк, згадуючи. — Я познайомився з дівчиною... Її звали Альбертіна. Невгамовна, жвава, як ртуть, білявка. Ми пили, танцювали, сміялися, цілувалися... і врешті втекли зі свята... А далі... — магнат нервово потягнув головою. — Двадцять перше липня 1763-го року. Читай, Голото.

— «Я прокинувся вранці на околиці міста, серед якогось гаю, — почав Голота впівголоса. — Сильно боліла голова. Мої руки, обличчя та одяг були в крові. Поруч лежала нежива Альбертіна, а над нею причитав Хохриттер. Я отетеріло стояв і дивився на неї, поки лікар не забрав мене звідти. Удома він узяв усі наші гроші і зник на годину. А коли повернувся, то ми відразу виїхали з міста. Ми не говорили про те, що сталося. Але я знав. Я перетворився на вовка і пошматував її...»

— Ми продовжували мандрувати, але нічого вже не радувало мене: ні море, ні гори, ні весь той нескінченно прекрасний край. Ми залишили Італію й переїхали до Франції. Потроху мені ставало гірше, і після нападу, під час якого я ледь не вбив людину в Страсбурзі, ми вирішили повертатися додому. Хвороба ставала все сильнішою. Я мало пам’ятав, що коїв, а лікар нічого не розповідав. Однак я знав, що ще кілька разів нападав на людей, і хто знає, скількох ще вбив. Моя весела подорож перетворилися на жахіття.

Голота з жахом дивився, як щосекунди змінюється обличчя Мнішека. Воно немов жило своїм життям. В одну хвилину посміхалося, кривилося, перетворювалося на жахливу маску, зрештою заспокоювалося і знову кривилося. Серце ліценціата стукало, немов скажене, він приголомшено слухав історію магната-вовкулаки.

— Ми тепер не подорожували, а тікали з місця на місце, залишаючи за собою мерців... Врешті в Аусбурзі я пішов до кузні й замовив собі велику клітку. Сказав лікарю садовити мене за ґрати, коли він відчуватиме, що настав час. Він довго відмовлявся, але врешті здався. Я і в Кременець приїхав саме так. Однак мене побачили. Не впізнали, та ледь не підняли бучу. Звідси й чутки, що молодший Мнішек возить за ґратами людину. Клітку довелося відправити до Вишнівця. До маєтку я так і не зміг повернутися — одна лише думка про той будинок кидає мене в піт. Я думав тут, у всіх на виду, у палаці Сангушка, я стримуватиму себе. Марна надія. На моїй совісті вже сім смертей отих нещасних. Я пробував зачинятись, наказував Хохриттеру зв’язувати себе, та це не допомагало. Зранку всі мотузки розірвані, а двері нарозпах. Останнім часом я навчився стримуватися, але це дуже важко. Він стає все сильнішим, а я вже без сил... Ось так. Тепер, Богуславе, ти знаєш усе.

Голота потер лоба, облизав губи. Сказати, що його шокувала історія Мнішека — не сказати нічого. Живий вовкулака, що сповідується в убивствах, — сцена з якоїсь божевільної вистави, яку так любила його покійна тітонька. Він дивився на Мнішека, що далі цмулив вино кухлями й п’янів на очах.

— Що то за ритуал, який я бачив у будинку Потоцького?

— Я купив книгу в одного торговця в Вормсі, — вовкулака ледве совав язиком. — Магічний ґримуар. Там є опис, як стримати лють вовкулаки. Якщо перевертню принести жертву, він не шукатиме нової до наступної повні. Це, до речі, не завжди, однак допомагає...

— Кого вбили під час того жертвоприношення? — нервово перебив Голота вовкулаку. — Я бачив невеличке тіло. То була дитина, Міхале? Ти вбиваєш дітей?!

— Що? Ні! — п’яно й широко перехрестився Мнішек.

— Кажи правду, Міхале!

— То було ягня! Ягня, Богуславе. Клянуся тобі! — вирячив очі Мнішек, і Голота трохи заспокоївся.

— А хто приносить жертву?

— То був Мірек, а так у колі Хохриттер, удова, ще кілька адептів чорної магії приїхали зі Львова...

— Веселе місто Кременець, нічого не скажеш. Мільчек, шинкар з Лишні, то все ти?

Мнішек лише ще більше похилив голову.

— До цих випадків вовкулака не з’являвся вже давно... Я... Я не знаю, чому... Чому він з’явився. Мабуть, тому, що зовсім без сил. Саме тому провели ритуал. Аби стримати його.

Голота не знав, що ще запитати у Мнішека, якого він боявся й жалів водночас. Він зазирав у очі вовкулаці, і первісний страх пульсував у нього в животі.

— Як це... Убивати? — запитав він нарешті.

— Не знаю. Я не пам’ятаю, — тихо сказав шляхтич. — Але я знаю, як мені жити з цим. Це так, як у Дантовім пеклі при житті, Голото, — просто сказав Мнішек, дивлячись у чару з червоним вином. — Я в рівчаку з киплячою кров’ю...