— Чому? Тут, до речі, ви можете винуватити лише себе. Я дав вам убивцю-маніяка, ми мали піти до Сангушка й розказати йому все. Але ви чомусь вошкалися, тож довелося вас переконувати, — проказав Хохриттер. — Мнішек заснув, а я виліз зі сховка в кімнаті й ударив... Бачили невеличкий гардероб зліва, як заходити в спальню? Звідти хід веде прямо до тринітарського монастиря, а тоді до мене...
— Так от куди ви так поспішали, коли тоді вийшли від Мнішека...
— Так, саме туди й поспішав... — погодився лікар. — Відправив вас до аптекаря, але все одно ледь устиг повернутись, і ви вже мало не розбили мені двері, — посміхнувся Хохриттер.
— У мене лиш одне питання, метре. Ви мені все отак розповідаєте, бо?..
— Бо, Голотонько, я все одно помираю...
— Ви ж не думаєте, що помрете спокійно, пане лікарю? Я вам не дам цього зробити, — проказав Голота, крутячи в руках склянку.
— Я не думаю, що ти будеш у змозі, милий мій квесторе, — проказав з посмішкою лікар і хлюпнув у Голоту зі свого келишка. Ліценціат, якого обпекло, немов вогнем, закричав і впав на коліна.
— Я поживу ще місяць, а от ти — ні, — проказав лікар, вихоплюючи з-за поясу Голоти пістоля й натискаючи на спусковий гачок.
Гуркіт боляче вдарив по вухах, Голота підвів очі й побачив, як у вибитих дверях стоїть Болиць з незмінною дев’ятихвосткою у руках.
— Не старайтеся марно, пане лікарю, цей бовдур ніколи не заряджає того пістоля. Носить його як прикрасу чи як талісман... І той талісман чомусь завжди рятує цьому дурневі життя...
Хохриттер розгублено подивився на ката. Той підійшов до Голоти й присів. Канчуком підняв йому підборіддя.
— Що, очі виїло? — з надією спитав він. — Чим то він тебе?
— Міцною горілкою, кислотою. Налив, видно, з тих своїх пляшечок — пробурмотів Голота. — Але я щось такого від нього чекав, прикрився рукою. Дивись, — показав Голота поїдений кислотою одяг та шкіру на руці. — Ох і лікар, дияволовий син, — засичав він від болю.
— Жаль, що не виїло. — скривився кат. — Але ж який вигадливий! — повернувся кат до Хохриттера, який отетеріло дивився на все, і сплеснув руками. — Треба й собі спробувати таку... як ти казав? Кислоту? Дякую, лікарю, за ідею. Завдяки вам ми підемо нога в ногу з прогресом. Правда, хлопці? — литвин повернувся до своїх похмурих підручних, що незворушно стояли в дверях, як два індіанських ідола. Ті лиш кивнули, дивлячись своїми маленькими свинячими очками на Хохриттера.
Голота встав, колихаючи обпечену руку. Здоровою кінцівкою він м’яко забрав із рук лікаря пістоль, і цей рух йому дорого дався, бо від болю ліценціату аж в очах потемніло.
— Ви ж не вважали, що я просто так відпущу вас, метре? Якщо ви думали, що втечете від усіх і веселенько помрете собі, скочивши з шинку з дівками прямо у якесь там коло пекла, мушу вас розчарувати. Оці хлопаки трохи підготують вас до вічних мук. Будете вмирати довго...
— Гарантую, — кивнув головою Болиць. — І, до речі, панове, хочемо з хлопцями подякувати вам за вашу бесіду. Було дуже цікаво, он Гавел рота не закривав, — кивнув він у бік рудого здорованя. — Велика то честь — мати справу з самим Кременецьким Звіром...
Хохриттер слухав усе це, нервово стріляючи очима по бокам. Він явно втратив свій гонор і пиху. Увесь змокрів, піт лився із чола, його погляд перебігав з Голоти на Болиця.
— Чекайте! Я вимагаю справедливого суду. Я маю право...
— Безперечно, маєте. Але ми у вас його забираємо. Отакі жорстокі закони у цій глушині, метре. Це Волинь. Жорстока земля, жорстокі люди, жорстокі звичаї, — розвів руками Болиць.
— Богуславе, — нервово кинув Хохриттер свій останній козир, — Я допоможу вам повернути своє! Батьківщину. Маєтки, землі, багатство. Справа про Звіра з Кременця, якщо тим Звіром буде Міхал, звалить Мнішеків. Якщо ви оголосите про свої права, то повернете Вишневець! Присягаюся.
— Дарма ви сюди приїхали, дарма влаштовували всі оті штуки, — проказав Голота, відвертаючись і падаючи на крісло. — І ще одне. Щоб ви знали — Сташка жива. Карась забрав її до себе й розпустив чутки про смерть. На цьому все. Бувайте, магістре.
До Хохриттера підскочили двоє підручних ката. Той звивався змією, та один удар по тельбухах охолодив його завзяття. Старигань скрутився калачиком й протяжно і страшно завив від страху.
— Куди, куди ви мене тягнете?! Ні, ні!
— У ваш же підвал. Ми вже навіть усе там підготували. Чого ви стоїте, йолопи?!! — несподівано закричав Болиць. — Тягніть його!.. — Йолопи негайно понесли зблідлого, як крейда, Хохриттера, який уже не плакав і не просив милості, а знаючи, що його чекає, лише тихенько вив. Його мляві крики на східцях врешті затихли, а Болиць сів у крісло біля Голоти.
— То ніяких убивств?
— Так, знову спокійне й мирне містечко Кременець, Болицю. Білі, іграшкові будиночки, милі люди. Ніяких жебраків, і убиваєш лише ти. Все, як любиш.
— І слава Богу, — проказав кат, понюхавши й відпивши трохи сливовиці. — І що він ото молов, яка там амброзія? Пійло як пійло. Ти йдеш? Мені треба зачинити за тобою двері...
— Усе, йду, — Голота й собі закинув голову, вливши у горлянку ядучу сливовицю. Устав і замружився від болю, стискаючи обпечену руку. — Надіюся він таки довго мучитиметься.
— Довго. — кивнув головою кат. — Голото...
— Що? — повернув голову той, уже починаючи відчиняти двері.
— Ти пам’ятаєш?
— Так, іти й ніколи не повертатись...
— Бо шансів більше не буде.
— Шанси є завжди, Болицю, дурний ти кате... Шанси є завжди.
