— Чому це? — знову запитав зніяковілий Мнішек, який почав, видно, розуміти масштаби того, до чого призвела його хіть...

— Бо, нагадаю вам, околицями ходить якась потвора, яка вбиває людей. Ось чому. Чи ви забули? Звісно, ви ж, розпалені пристрастю, поскакали до пані Држовецької і не допетрали вашою панською головою попередити хоч кого... — перейшов у наступ Голота.

— То всі подумали... О Боже, у цьому місті хоч щось можна зробити потайки? А як ви здогадалися, що я тут?

— Я дізнався, що у вас якась люта ненависть до вдови підкоморія. Почув про братів її, які клялися вас провчити... От я й хотів поговорити з удовою й перевірити.

— Перевірили? — машинально запитав Мнішек, що явно думав про скандал, у який втрапив.

— Перевірив. Не дарма селяни вважають її ще тією курвою. Треба ж, затягла в ліжко і мало не закатувала до смерті.

— Дуже смішно. Я серйозно питаю, звідки ви набралися цих дурнуватих пліток? У слуг чи що? Що вам ще розповіли?

— Ні, я маю свої конфіденційні джерела, — поважно набундючився Голота, та під пильним поглядом Мнішека знітився. — Так, слуги, — зізнався він. — Вони взагалі багато чого говорять.

— Можливо, ще й про те, що я чванько й жорстоко вигнав своїх родичів до Кракова? — глузливо промовив Мнішек.

— І це теж.

— Про клітку, в якій я привіз мавпу казали?

— Про клітку у них була своя версія...

— Аякже. Була. Ось що значить не давати зайвого шеляга тим жадібним мерзотникам. Вони з тебе швидко зроблять потвору. Слухайте мене, Голото. Ту брехню я про себе чую скільки тут живу. Так-от. Матінка з сестрою поїхали в Краків не тому, що я вигнав їх з маєтку, а тому, що вже рік про це мріяли. Це ж тільки місцеві вважають, що тут, у Кременці, рай земний і звідси може поїхати лише божевільний. А з братами Анни я таки мав сварку, бо вони надто вже турбуються за її честь... І ви повірили тим каналіям, що живляться плітками про життя своїх господарів?..

— Ці каналії часто знають про своїх господарів навіть більше, ніж ті знають про себе самі.

— Так, знають. Але, як ви бачите, роблять не надто розумні висновки...

Мнішек не договорив. Несподівано кінь графа, який тюпав першим, став дибки, вершник ледве втримався у сідлі, а тоді прикипів очима до чорної купи на дорозі. Голота мовчки об’їхав молодика і, не спішуючись, схилився до тіла, що лежало поперек стежини:

— Мертвий, пане Міхале. Всі груди пошматовані.

Голота зліз із коня до мерця, що закляк із руками, притиснутими до обличчя. Ліценціат із зусиллям забрав одну долоню. На нього скляним поглядом дивився чолов’яга з червоними від крові губами і густими вусами. Голота підняв голову на Мнішека. Той зблід і затулив очі рукою.

— Хто це? — спитав Голота, дивлячись на кривавий слід, що вів у хащі.

— Шинкар із Лишні, привозив нам учора їжу й вино... Запрошував до себе... Лосятини скуштувати, — глухо пробурмотів Мнішек.

— Отаке воно життя. Спочатку ти пропонуєш лосятину на вечерю... — Голота подивився на замерзлу кров на вусах шинкаря. — А тоді хтось бенкетує тобою.

Нещасного шинкаря загорнули у Мнішекового плаща і, крекнувши від натуги, закинули згорток на круп кобили, що хропла й брикалася копитами — так не хотіла бути катафалком. Голота довго шепотів їй щось у морду, поки шкапа врешті не завмерла, поводячи вухами, а тоді сумирно потьопала стежкою. Ішла, хоч і раз по раз косила очима на свій вантаж і нервово дрижала ніздрями.

Заплутана лісова стежка, яку ще треба було розгледіти під снігом, скоро вивела їх до широкого поля. На ньому, ховаючись за купками невеликих гаїв, розкинулося село Лишня. Саме звідси з клунком наїдків приходив до любовного гніздечка Мнішека покійний шинкар.

Лишня, що коптила зараз зимове небо струменями димів, хоч і належала шляхтичу Бруно-Камінському та на п’яницю-господаря уваги звертала мало. Це було небідне село з власною, збудованою кілька років тому церквою і вітряком, що повільно махав на горбку своїми велетенськими руками. Вітряк той, крім усього іншого, був орієнтиром для подорожніх, яких у Лишню сунуло чимало. А все через суху ковбасу з пивом — страву, яка прославила місцеву корчму.

Знаменитий шинок вони побачили відразу. Він стояв не на краю села, як зазвичай, а чи не в самісінькому центрі і виглядав майже так само пишно, як панський палац. Коні почвалали до великого будинку з кількома дверима, ґанком і вирізаним зі стовбура дерева звіром, у якому Мнішек упізнав ведмедя, а Голота — велетенського бобра, що гордо стояв серед цілого моря багнюки.

Ліценціат скочив із кобили і заходився стягувати тіло нещасного шинкаря. За його маніпуляціями з вікон корчми спочатку зацікавлено спостерігало лише кілька пар очей, та вже наступної миті двері розчинилися й надвір вилетіла розпатлана шинкарка, що, біжучи, рвала на собі волосся. Божевільно випинаючи очі, вона дико завила, впала й почала качатися по підмерзлому багну. Крики були настільки страшними, що скоро на майдан набігло чи не півсела. Кліпаючи очима, всі дивилися на роздерті груди чолов’яги, швидко хрестилися, а хтось із бабів і малечі вже й собі схлипував і підвивав.

Голота з Мнішеком трохи постояли у натовпі, а тоді натягли шапки, покликали старших чоловіків і коротко розповіли, де й коли знайшли тіло. Закінчивши, Голота піймав погляд Мнішека і показав очима в бік Наливайки. Той лише похмуро кивнув.

Через переполох нікого в шинку не було, тож Голота не став чекати, а перехилився через шинквас і вже хотів узяти пляшку, як почув рюмсання. Ліценціат подивився вниз і побачив чорнявого хлопчика, що, забившись у куток, розтирав кулаком сльози по замурзаній мармизі. Голота перестрибнув через шинквас, присів навпочіпки біля малого й потурсав його за плече. Хлопчак підняв заплакані очі й зашепотів самими губами.

— Дядько Василь казав батьку не йти, а вони не послухалися, — малий ковтав сльози й гучно шморгав носом. — Дядько казав, що в лісі звір саме ходить, а батько тільки сміялися. І мати сміялися, — знову перехнябило малого, і він готовий був уже з силою розревітися, та Голота схопив його за руку, стиснувши до болю.

— Який звір? Хоча до біса того звіра. Кажи, де дядько живе?.. Ну!

У хату до бороданя Василя, що спав на лавці, не знімаючи паркого кожуха, першим зайшов Голота. Він широко перехрестився на ікону і став навпроти чолов’яги могутньої статури, що не виказував ознак життя. На те, що воно таки ще теплиться в огрядному тілі, вказувало хіба що слабке сопіння. Услід за Голотою до господи тихо пробрався Мнішек, який обережно сів на краєчок лави, гидуючи торкатися будь-чого, а потім, подумавши, витяг свій батистовий носовичок і приклав його до обличчя. Диво, та напружений гіпнотичний погляд Голоти, що втупився в бороданя, приніс результат. Господар отямився, повів осоловілими очима навколо, підвівся й дихнув на гостей сивухою, та так, що ті мало не вчамріли на місці.

— Слава Ісусу... — почав було Голота, хапаючи ротом повітря.

— Що, привезли того дурня? — прохрипів бородань у відповідь.

— Кого? — ввічливо перепитав Голота.

— Гаврила, родича мого... Ну, шинкаря! — крикнув Василь, зайшовся кашлем і потягся за кухликом з водою.

— А-а-а, привезли. Так. Холодного вже... А як ти здогадався? — здивувався Голота.

Василь застережливо виставив долоню, продовжуючи пити, і лише коли перехилив весь кухоль, відповів.

— Чую крик від шинку, Пріська верещить... — тикнув пальцем бородань у бік корчми. — А я казав йому вчора, щоб не їхав.

— Чому це?

— Бо Звір ходить.

— Хто ходить? — ще раз напружено запитав Голота.

— Ну, той, що людей їсть.

— Звір? — проказав ліценціат, не відриваючи погляду від бороданя. — Ти п’яний часто ходиш? З п’яних очей тобі і Люципер, мабуть, ввижається.