— Голото, я не жартую, — у тихому голосі Карася почулася погроза. — Зачиняю двері, а не заспокоїшся, накажу слугам зв’язати...

Голота мовчки дивився, як Карась зачинив двері, забрав ключа, а тоді повернувся до нього, уперши руку в бік. Голота сплюнув спересердя, підійшов, узяв з рук купця свічку й під пильним поглядом друга пішов до кімнати.

За годину від голосного хропіння Карася тремтіли стіни. Щойно Голота почув перший звук цієї фуги, гідної самого Баха, як тієї ж миті розплющив очі, тихо зліз з ліжка й навшпиньки пішов сходами вгору, а тоді видерся на горище, відчинив вікно й виповз на дах. Яскраво горіли зорі, і якусь мить нетверезий Голота просто лежав і дивився на них, насолоджуючись вітерцем, що війнув з гір. Несподівано його огорнули тиша і спокій. Він просто хотів лежати отак і слухати ніч усе своє життя. Усі страхи, бажання, зради й перемоги здавалися зараз дрібними й ницими, не вартими навіть маленької хвильки цього споглядання за вічним, поцяцькованим світляками зірок, неба. Голота дивився угору й несподівано згадав Сташку. Йому захотілося, аби зараз вона лежала поряд, притискаючись своїм гарячим тілом...

У розпал цих відвертих мрій загавкав сусідський пес. Голота отямився, підвів голову й побачив тьмяні вікна пивниці, що призивно світилися в темряві. Усі думки про вічний покій, як і сороміцькі нісенітниці, одразу вилетіли з голови, і Голота почав згадувати, як саме він колись злазив з цього даху...

Яскраво-червоний щит з рукою у чорній рукавичці, що тримає золотий дукат, — прекрасна робота невідомого майстра, достойна Флоренції або ж Рима, не могла не привернути увагу справжнього поціновувача, навіть якщо той смертельно п’яний. Голота, похитуючись, кілька хвилин розглядав вивіску шинку, а тоді перевів погляд на сам заїзд. Стара, але ще міцна одноповерхова кам’яниця, що міцно вгрузла в землю неподалік Лубенської брами, таки справляла враження. Вишукана вивіска, різьблені сходи, що вели до могутніх кованих потемнілих дверей. Корчма була першою будівлею, яку бачили гості міста. Не дивно, що подорожні, сунучи до Кременця з усієї північної Волині, з Польщі та Литви, летіли у «Під золотим дукатом», як метелики-одноденки на світло.

Та приваблювала корчма здебільшого заїжджих. Хто знав, що криється за красивою вивіскою, обходив «Під дукатом» десятою дорогою. У місті інакше, як проклятим кублом, шинок не називали, а його завсідниками була строката й небезпечна публіка, що стікалася з усього міста й околиць. За столами збиралися п’янички, як із хат-курянок, так і зі славетних шляхетських родин, конокради, злодії, шахраї, картярі й просто небезпечні вусані, обвішані зброєю. Підмайстри, учні, робітники з винокурень та млинів, візники, слуги відпочивали так, що чуло все місто. Галас тут стояв завжди. У корчмі голосно пили, їли, сварилися й мирилися. Замовкали під ранок — і це був найнебезпечніший час. Перед світанком тут уже не галасували — мовчки різали один одного кривими швецькими ножами. Тих, хто не витримував такої гульні, просто викидали на вулицю й забували. На ранок деяких нещасливців зі скляними очима й скривленими ротами знаходили у канавах.

Возного[6] магістратського суду у «Дукаті» бачили щоранку. Возний приїздив про всяк випадок — випити вранішню чарочку з шинкарем і з’їсти крученика, рідше — заспокоїти та покарати розбишак. Однак рука правосуддя, якою був возний, ніколи не була направлена проти самого закладу або ж його господаря, щоб не сталося всередині або ж попід стінами корчми.

Живучість «Дуката» дивувала всіх. Кременець, що славився своїми суворими порядками й численними побожними вірянами, терпів вертеп уже багато років. І це при тому, що шинок ненавиділа вся жіноча частина міста, а святі отці на службах проклинали його і його власників як слуг диявола, і зичили їм вічно горіти у пеклі.

Та все дарма. Шинок гудів, як величезний вулик, і завжди був повен людей. Одні злі язики пояснювали це відьомськими чарами, інші сміялися, що то магія кількох дукатів, подарованих шинкарем кому треба, а хтось розповідав, що корчма — улюблене місце брата кременецького старости — відомого всій Польщі гуляки князя Януша. Хай там як, та «Під золотим дукатом», а простіше кажучи, найогидніша Наливайка на всій Волині, квітла й радувала клієнтів брудними столами, розведеним пивом та скислим бігусом.

Саме гірке пиво і той бігус пив і їв тепер і п’яний, як чіп, Голота. Ледве соваючи щелепами, він дивився перед собою неживим поглядом і його мало турбував смак кислої капусти й тієї огидної браги, що видавали за пиво. Так само він міг флегматично жувати й шматок паска, запиваючи його окропом.

Час від часу до Голоти поверталася свідомість, і він з подивом розглядав місце свого гуляння, що дивовижно нагадувало передпокій пекла. Яскраве світло десятків свічок, гіркий запах з кухні, п’яний регіт, вирячені очі, дубові столи та лави, залиті пивом, медами, мальвазією, горілкою, у плямах від жиру ковбас, ковбиків, кручеників. Дерев’яна підлога засипана сіном, соломою і тим, що випадало з рота нетверезих відвідувачів. В’язки часнику, цибулі, калини та пахучих трав попід кроквами. Усе це доповнював туман від кількох десятків люльок, якими димів чи не кожен з колоритних клієнтів «Золотого дуката», і червоні, набряклі лиця, що раз по раз вигулькували з тої імли.

«Це, мабуть, щось дуже схоже на той світ. Навіть мордяки від чортячих не відрізниш. Думаю, це тут усі готуються до пекла, не здивуюсь, якщо за шинквасом стоять казани зі смолою, де грішників, що пропили все до нитки, повільно кип’ятять на вогні».

Голоті раптом здалося, що це найкращий час і місце. Він покрутив головою, згадуючи, а тоді встав. Витягнув руку й урочистим голосом продекламував.

Вірш, що так точно пасував шинку, примусив люд замовкнути. Однак не через вдячність публіки. На дивака, що набув вигляду давньоримського поета й вирячив очі в пустоту, здивовано вперлися кілька десятків очей. Сюди кого тільки не заносило, люди впивалися до безпам’ятства, істерик та нападів люті, тож усі приготувалися до безкоштовної вистави в смерть п’яного чергового блазня. Запала тиша. Кілька десятків очей терпляче чекали. Усім було цікаво, що дурник робитиме далі. А той вишукано вклонився, змахнувши рукою.

«Відкриті пащеки, недонесені до рота чарки з горілкою. Таким ефектом міг пишатися й сам Катулл[8], чи хто там ще в них є», — піднесено думав Голота, гордо поводячи головою по шинку. Однак тріумфом він насолоджувався недовго. Це було все, на що стало йому сил. Поет знов упав на лавку, зручно вмостив голову на руки й заснув. Шинок розчаровано видихнув і за мить знову загув.

Укотре отямившись, Голота підняв із залитого пивом столу голову, витер мокру мармизу й утупився нетвердим поглядом у компанію, що сиділа за сусіднім столиком. Саме її галас розбудив Голоту, і той незадоволено відкопилив губи.

— А що ви хочете, — волав червонопикий міщанин з виряченими риб’ячими очима, — он шинкар наш, Омелько, розповідає, що Роман-литвин відкрив корчму на Медовій у минулому році, так люд аж побіг туди. А чого, питається? Га? Не знаєте, а от Омелько божиться, що сам бачив, як служниця литвина бігла від Болиця з мотузкою.