Кат знову скривив рота у посмішці, а тоді вказав великим гусячим пером, яким щойно писав, на дибу й обережно взяв зі столу нагая.

Голоту прив’язали, зірвавши залишки одягу. Болиць підійшов тихими кроками й провів рукою по спині в’язня, де було видно старі шрами від його ж ударів. Кат зробив паузу і шмагнув бранця, а тоді ще і ще.

«Один, два, три», — нащось рахував Голота, пам’ятаючи про те, що Болиць забиває в’язнів до смерті з кількох ударів. Шкіра на місці, де приклалося катове приладдя відразу лопнула, по спині заструменіла тепла кров. Та цього разу кат не прагнув убивати. Голота, зіщулившись, чекав нового свисту нагая, а вже за мить відчув, що його відв’язують.

«Невже це все? Не вірю, аби все було настільки просто», — з подивом подумав він і повернув голову до ката. Хижа посмішка Болиця лише підтвердила здогад. Голота зрозумів, що той задумав. Десять канчуків, які присудив Гонсевич, він розтягне на тижні й місяці. Хоча що йому до того присуду? Він убиватиме його роками, день за днем смакуючи задоволення від мук, поки не перетворить на схиблену від болю істоту, що житиме від тортур до тортур.

«А може, це і добре. Поживу більше, раптом, вигадаю щось до того часу», — бадьоро женучи від себе дурні передчуття, думав Голота, коли його тягли сходами.

Після другого тижня тортур, бранець гадав уже зовсім інакше: «Якщо я і виживу після всього цього, то хіба дурником. Буду казати «бе-бе-бе», пускати слину й мочити штани. Зроблю кар’єру на паперті. Битимусь за гроши, які кидатимуть сердобольні міщанки. Розповідатиму думи про козака Голоту й крутитиму ліру. Якщо буде чим крутити...»

Що більше Голота думав, то ясніше розумів; цього разу кременецький кат доведе свою справу до кінця. Тож виснажений бранець сидів, обхопивши руками коліна, стогнав та хитався взад і вперед, намагаючись притишити біль, що розривав його на шматки, і благав у Бога швидкої смерті. Несподівано Голота стрепенувся, двері скрипнули, а в очі знову вдарив різкий відблиск вогню. Неборака намагався відбиватися ногами, але марно. Підручні Болиця витягли його з кам’яного мішка за ноги, гепнули по голові, а тоді підхопили під руки й потягли сходами вниз. У катівні на нього вже чекав Ясько. Він схрестив руки й секунду роздумував, як гурман, що обирає, яку страву сьогодні скуштувати, а тоді вказав очима на іспанський черевик[10].

— Прошу.

Голота закусив губу, коли його кинули на грубу лавку, і шматки заліза обхопили ноги. Коли Болиць зробив один поворот ґвинта, їх стисло, а на лобі Голоти виступили краплини поту. Він знав, що на нього чекає. Ще один закрут. З грудей катованого вирвався стогін. Чоловік ледве стримувався, аби не волати, не просити, не плакати. Голота розумів, кату все одно: кричатиме його жертва, проситиме чи погрожуватиме. Болиць дивився на обличчя Голоти, яке судомило від болю, і врешті розчепив губи, аби проказати своє улюблене питання. За нього він і отримав своє прізвисько:

— Болиць, пане?

Поруч на вивернутих на дибі суглобах висів ще один в’язень. Той не стримував себе — від його хриплого крику розривало вуха, а згодом Голота з подивом почув, що і сам репетує, мов навіжений, відчуваючи, як після чергового повороту ґвинта кришаться його кістки, розтягуються і рвуться м’язи й жили, а з пошматованих ніг тоненькими струмочками стікають цівки гарячої крові.

Голота несамовито волав, очі затягла пелена. Можливо, тому він не помітив, як двері катівні розчинилися, у підвал увірвався вихор денного світла, а Болиць здивовано завмер. Голота відчув: ґвинта перестали закручувати. Він подивився на катів, які втупилися кудись за його спину. З останніх сил бранець повернув голову й побачив великі чорні очі на пухкому молодому обличчі в ореолі променів світла. Рублена тінь за спиною прибульця коливалася, й отетерілий в’язень угадав у ній величезні крила.

«А той пустельник з пущі, що розповідав про тунель зі світлом, коли помираєш, таки пекельний шахрай. У Біблії правда. До нас приходять янголи, що забирають душі. А чому святий Гавриїл, чи хто то там, у перуці?», — Голота встиг здивуватися, та це була його остання думка. Наступної миті різкий біль у покручених ногах знову повернувся, в очах бранця потемніло і свідомість злякано згасла.

В’язень отямився від болю. Швидко кинув погляд на свої ноги, закуті в залізо іспанських чобіт, і полегшено видихнув, бо ноги таки були. Ще б один-єдиний оберт ґвинта проклятого знаряддя, вигаданого, аби показати єретикам пекло на цьому світі, і замість кінцівок він побачив би хіба мішанину з крові, м’яса і кісток. Та того оберту так і не сталося, і Голота подякував за це Богу.

У вухах шуміло і дзижчало, та крізь усе те в’язень почув монотонне «бу-бу-бу» в себе за спиною. Він намагався вивернути голову, аби побачити джерело тихого бурмотіння, та найменший рух аж судомив усе тіло болем. Тож Голота завмер і прислухався, і нарешті почав розрізняти Болицевий тихий шепіт. Інший голос — молодцюватий, ліниво-зневажливий тенор — він чув уперше.

— Шановний кате. Я ще раз прошу вибачення, що заскочив у вашу прекрасну, сповнену божественного світла й благодаті обитель, так зненацька. Але що я мав робити, коли ваші підручні не впустили моїх слуг, котрі мали передати моє прохання? Довелося виламати двері... За двері я вам відплачу, не хвилюйтеся, — вів тенор, і в його ввічливих словах вчувалася неприкрита насмішка й під’юджування. Голос точно не боявся ката, навіть більше — демонстрував своє відверте презирство.

Голота здивувався. Він пам’ятав, звісно, що катівська професія у містах, принаймні тих, де побував Голота, була хоч і прибуткова, але не надто поважна. Найманих убивць на службі магістрату не вважали за людей, подекуди, крім своєї основної роботи, вони навіть чистили вбиральні та прибирали на вулицях падло та сміття. Однак лише не в Кременці. Не в останню чергу — через старосту, який вважав Болиця одним зі стовпів порядку, законності. Тут кат був правою рукою старости Сангушка й одним із найбагатших міщан. Його боялися й поважали і селяни, і городяни, і шляхтичі. Тож нахабний монолог незнайомця здивував Голоту. Говорити з кременецьким катом таким тоном тут міг лише хтось дуже впевнений у собі.

Голота ледь не підскакував від цікавості, незважаючи на біль у затиснених залізяччям ногах. Врешті зміг повернути голову і, ледь не скрутивши в’язи, вп’явся поглядом в молодого цибатого хлопця. Довгоносий, худорлявий, з розумними очима, що зараз пильно розглядали Болиця, наче якусь огидну гусінь, він розслаблено стояв перед катом, тримаючи в руці дебелу тростину, якою грався, повертаючи її то в один бік, то в інший. Чистенький, у перуці, вузенькому оксамитовому каптані «абі[11]» з білосніжним жабо, він мав настільки недоречний вигляд у просяклій кров’ю, сльозами й іншими, не такими благородними рідинами катівні, що Голота прямо таки ошелешено роздумував, чи справді він отямився, чи йому досі ввижається.

— За яким правом ви вриваєтесь?!. — почав кат люто, але затнувся, зробив над собою зусилля й замовк. — І яке, до біса, прохання... вашамосць, що не може почекати, поки я закінчу роботу? — після недовгої мовчанки нарешті прошелестів Болиць, і його розлючений шепіт нагадував гадюче сичання.

— Розумієте, вельмишановний кате, — шипіння ката не надто налякало франта, і він далі клеїв дурня, безтурботно озираючись. — Я наразі саме прогулювався у парку з двома панянками, і тут із вікна цього будинку почувся страшний крик. До того моторошний, що одна з панянок знепритомніла, а інша була дуже близькою до цього...

— Вибачте, вашамосць, мої підручні забули зачинити вікно. Це більше не повториться. — Болиць нарешті опанував себе й знову вдягнув маску холодної ввічливості.