— Він вихований, розумний, витончений. Знаменита родина, впливові родичі, незліченні багатства. У нього величезні задатки, я упевнений, що його чекала б блискуча кар’єра будь-де, але...

— Але? — повторив Голота.

— Але все це лише на перший погляд. Насправді все дуже й дуже погано. У пана Міхала нервова й чутлива душа. Скажу навіть більше: він надто нервовий і дуже чутливий. Це корінь його хвороби... А ще у нього надто розвинута уява. І в певні моменти стається загострення, які призводять до страшного...

Хохриттер подивився в невелике віконце, а тоді знову на Голоту. Він вже не посміхався, а виглядав засмучено, неначе йому довелося згадувати те, чого він ніяк не хотів.

— Це почалося ще в дитинстві. Його мати, пані Катерина, розповідала, що хлопчик змалку був нервовий та хворобливий. Та ніхто не звертав уваги, адже це не така вже й рідкість у сучасних шляхетських родинах. Багаті люди взагалі мають дуже дивні уявлення про виховання дітей, напуваючи малюків вином, годуючи важкими жирними стравами й безжально б’ючи за будь-яку провину... Ще була нянька, яка днями й ночами розповідала йому страшні казки про відьом, перевертнів і чаклунів... Та поштовх, що зрушив з місця душу пана Міхала, стався, коли йому ледь виповнилося 10 років. Нервовий хлопчина побачив огидну сцену сварки батька з дядьком — всесильним королівським міністром — і нафантазував собі того, чого не було... Врешті він переконав себе, що перетворюється на вовка.

— Та ж ви мало не вилікували його?

— Подорож до Італії відволікла пана Міхала... Та душевна травма виявилася надто сильною. Його кинула дівчина, і він... убив... випадково... Відтоді хвороба повернулася, і тепер час від часу його стан загострюється. Якщо навколо юрба, він поводиться спокійно. Але якщо він залишається з кимось наодинці... Й особливо на повню. Може статися будь-що. Саме тоді в його голові просинається звір, і тому ми в такі моменти з Міреком завжди насторожі.

— Чому?

— Тому що під час таких своїх нападів він відчуває себе вовком і нападає.

— Почекайте, ви хочете сказати, що, хоча він і не перетворюється на вовка, але все одного нападає. І вбиває?

— Я... Я не знаю... Справді не знаю. Я не можу контролювати його весь час. Але він і справді небезпечний. Ще раз кажу, під час загострення, коли залишається на самоті, він нападає... Зараз у нього чергове загострення, тому або я, або Мірек завжди поруч. Майже завжди.

— Але чому ви його не зачиняєте, не зв’язуєте зрештою?

— Як ви це собі бачите, пане Голото? Він з родини найвпливовіших людей у королівстві...

— Але ж він казав, що просив вас не пускати його...

Хохриттер лише знизав плечима. Обличчя його набуло жалісливого вигляду.

— Він хворий, Голото. Йому здається, що він просить про це, але ніколи не дозволяє зв’язувати себе або зачиняти. Щоправда, інколи він зачиняється у своїй кімнаті зсередини, але часто я знаходжу його двері відкритими навстіж.

— Тобто він може виходити щоночі?

— Теоретично так. Але Міхалу здається, що він втрачає над собою контроль саме на повню. Я завжди намагаюся відволікти його, навіть придумав ритуал, що начебто має заспокоїти лють вовка. Проводимо його, коли Мнішек надто збуджений. Ви ж бачили, як його крутить? Можете здогадатись, що в нього у голові...

— Зараз, до речі, повня, — задумливо проговорив Голота. — Послухайте, ви так довго приховували цю таємницю... Вас ніколи не мучило сумління?

— Щоночі мучить. Уже скоро п’ять років... Але я не можу знайти в собі сил і розголосити. Тим більше у мене немає ніяких доказів. Хоча я намагався... Я відчував, що не можу вже брехати, але й правду сказати не міг — він мій вихованець, а я — його наставник.

— Це так зворушливо. А ви взагалі розумієте, що ви співучасник?

— Так. Але тепер ви, Голото... Ви можете зробити те, чого я не зміг усі ці роки.

— Так, бо я не знаю іншого виходу, як розповісти про все це старості Сангушку... Негайно. У мене доказів вистачить...

— Можливо, він і послухає вас. Я чув, він посилав гінця до колишнього канцлера, і той дав вам якнайкращі рекомендації. Але ж і Мнішека він знає з дитинства...

— Не турбуйтеся, мене він послухає. Якщо не хоче, аби про його бездіяльність знала вся Річ Посполита. Тоді він буде не просто незграбою, що поселив у власному домі убивцю, він буде спільником.

— Що ж, я згоден і підтримую вас, що б ви не робили! — палко завірив Голоту Хохриттер.

— Це може бути чи не найгучніший скандал у королівстві! Тільки-но подумайте... І до речі, щодо поплічників. Чи міг хтось допомагати Мнішеку? Наприклад, відчиняти йому двері... — продовжив Голота, а тоді пополотнів, наче згадав щось. — Чекайте... Ви бачили нас, коли ми зайшли до Мнішека вдвох зі Станіславою. Мірека біля Мнішека не було, мене ж ви попрохали піти до аптекаря. А Сташка залишилася оглядати його! Сама...

— О Боже, — скочив на ноги наляканий медик. — Треба терміново повертатися й молитися Богу, аби не сталося страшного!!! — закричав Хохриттер, схопив свого капелюха, палицю, штовхнув Голоту до виходу, і вони вдвох вибігли з будинку...

Голота увірвався до покоїв одночасно з Міреком, разом з яким вони вибили двері. Обоє заціпеніло дивилися на широкий багряний слід, що вів від спальні Мнішека до вітальні. Рушили кривавою дорогою й відразу побачили Сташку. Закривавлена, вона здригалася всім тілом, з горла вирвався страшний хрип. Голота впав на коліна перед дівчиною, перевернув, підняв її голову, що безвільно звалювалася набік. Голота із жахом зрозумів, що вона доходить.

— Сташко!

Дівчина розплющила очі й слабо усміхнулася.

— Ти прийшов, милий мій князику...

— Хто, Сташечко, хто це зробив?!

Вона закрила повіками свої великі очі, хрипіння припинилося. Голота з жахом дивився на її обличчя.

— Станіславо! Говори щось. Говори! — заволав він, та відповіді не було, знахарка безвольно хиталася в його руках.

— Відійдіть, Голото. Відійдіть, — Хохриттер, що лише зараз, важко дихаючи, перевалився через поріг кімнати, відштовхнув ліценціата. Лікар став на коліна й нахилився до дівчини. Голота ж із перехнябленим обличчям задкував, поки не вперся спиною в двері спальні. Він повільно повернувся, витяг шаблю, коли почув дивний схлип. Голота рвучко повернувся й побачив, як груди знахарки судомно здригаються. Лікар, що досі стояв навколішки, повернув голову до Голоти.

— Вона ще дихає! Допоможіть мені! Швидко!

Сташка лежала в ліжку — в обличчі ні кровинки, раптово схудла та притихла. Голоті було чудно бачити її такою, без звичного блиску очей, безлічі поривчастих рухів та всього того шуму, який вона навколо себе створювала. Її великі заплющені очі запали, пухкі губи пересохли й потріскалися, жодна жилка не ворушилася на висохлому лиці, яке нагадувало тепер маску. Час від часу Голоті здавалося, що він сидить біля неживого вже тіла. Тоді він притуляв вухо до її вуст і весь напружувався, аби почути тихеньке дихання дівчини. Щоразу йому здавалося, що цей рух її губ останній. Зненацька Голоту охопила лють від власної безпорадності. Його аж затрусило, він рвучко підвівся, обхопив голову й заходив по кімнаті нервовими кроками. Гнів вигорів швидко, як жмут соломи. Голота зупинивсь, а тоді різко видихнув, витяг карабелу, сів на підлогу поруч зі Сташчиним ліжком, схрестивши по-турецьки ноги. Дістав мантачку й провів нею по лезу.

Дзвінкий удар мантачки по залізу, «ш-ш-шак-шак-шак», «дзін-н-нь», «ш-ш-шак-шак-шак». Ритмічні звуки, звичні рухи та руків’я карабели, яке він стискав у долоні, трохи заспокоїли. Він повільно шкрябав шаблю і, здавалося, його геть поглинула ця безглузда зараз робота. Несподівано рука завмерла, а спина напружилася. Не встаючи, він різко повернувся до гостя, направивши шаблю в його бік, та тут же заспокоївся. У дверях, вп’явши очі в дівчину, стояв Карась.